Київ, що тримається, Алан Бадоєв: Україна має бути перлиною світового бачення

Київ, що тримається, Алан Бадоєв: Україна має бути перлиною світового бачення Нікіта Добринін та Алан Бадоєв

"Київ, що тримається" — відкриті інтерв'ю про важливих для Києва людей, які розповідають про свої правила збереження сил та віри у важкі для українців часи, та допомагають іншим. Алан Бадоєв — український режисер, продюсер, сценарист та кліпмейкер. У лютому 2024 року вийде повнометражний документальний фільм Алана Бадоєва "Довга доба" про початок великої війни, який "зняли українці": його сформовано з 200 годин відео 12 000 наших земляків. 

У восьмому випуску "Київ, що тримається" ведучий Нікіта Добринін поговорив з Аланом Бадоєвим про важливість культури під час війни, перші дні повномасштабного вторгнення, Макса Барських, ляпас росії та донати як громадянський обов'язок.

Повне інтерв'ю можна подивитись тут

Нікіта: Я дуже радий зустрітися з тобою.

Алан: Я теж, тому що всі мої спогади з тобою і наше персональне знайомство були до війни. Це так класно, що щось гарне було до війни!

Нікіта: Так, чому ти для себе власне обрав Київ?

Алан: Мені здається, що це він мене обрав. Колись я ще студентом приїхав з батьком перший раз до Києва. Прилетів буквально на декілька годин і вже не зміг поїхати, бо сказав батькові, що це моє місто. Я хочу тут навчатися, хочу тут жити і я хочу всього цього й по сей день.

Нікіта: Якби ти знімав відео на 30 секунд про Київ, що б ти хотів в ньому показати?

Алан: Це відповідально! Можливо, я пішов би в "Каштан" на Рейтарській, відзняв би всіх з клітки, там де ворон сидить. Бо на нього всі дивляться, а я зняв би "його очима", через клітку всіх, хто розважається в "Каштані". То трошки інший вигляд був би, це цікаво.

Нікіта: Я, до речі, пам'ятаю ворона, але мені здається, цього ворона вже немає?

Алан: Має чи немає, але я його пам'ятаю, хоч є щось спільне в нас, колективне, знаєш, серед усієї нації. Це 24 лютого.

Нікіта: У кожного воно своє. Якими цей день, ранок, ніч були у тебе?

Алан: По-перше, я не чув вибухи, тому що я їх проспав і прокинувся від того, що мені тарабанять у двері. Це був Макс, бо він живе вище наді мною, і каже: "Війна, давай вставай". А потім я до вікна підійшов, підняв жалюзі й побачив суцільні пробки, люди біжать, перекидають валізи. І потроху до мене стало доходити, але я не зорієнтувався. Сорі, але 42 роки до цього я жив абсолютно без війни та думав, що таке неможливо в сучасному світі.

Нікіта: Скажи, який зараз, під час війни, твій найбільший страх і, можливо, він змінився з початку війни?

Алан: Страхів нема, якщо чесно, зовсім, чомусь вони вщент розбилися. Чому? Раніше були, до війни, але що ще може бути гірше? Секундочку, не треба мені показувати, що може бути гірше. Я знаю цей прикол. Це риторичне запитання.

Нікіта: Так-так-так, ну дійсно, чим ще можна шокувати людину?

Алан: Так, це просто — сказати, що в її улюбленій країні йде війна. 

Нікіта: А що тобі допомагає триматися?

Алан: Робота, звісно, допомагає дуже, тому що є цілі. Майже два роки ми працювали над "Довгою добою", і це дуже зосереджувало нас з моєю командою і тримало на плаву, тому що ти відчуваєш, що тобі є що робити, що ти маєш це робити. І ти робиш це.

Нікіта: А як ти ставишся до артистів, які нарешті перейшли на українську у своїх піснях, які переспівують їх?

Алан: З одного боку, це дуже круто, що, наприклад, Ірина Білик переспівала свій "Сніг", Монатік переспівав якісь свої пісні, Alekseev переспівав круто. Макс Барських переспівав, безперечно. Мені здається, Макс продукує і далі український контент, новий, це важливо. А мені хотілося запитати артистів, які перекладають свої російськомовні хіти, чи потрібно це взагалі робити українською мовою? Тому що для мене як слухача це говорить про те, що за цей час артист не зміг випустити жодного хіта українською.

Кожен артист він же не в просторі космічному. Він не тільки має випускати пісні — нові, старі, і все інше. Для чого він це робить? Для того, щоб збирати концерти. Коли ти є аудиторією артиста, і ти приходиш на його концерт, от просто поміркуй. Можуть подобатися і подобаються нові пісні, звісно. Але ти ж знаєш, як з піснями: одна зайшла з трьох. А три — так собі, потім ще одна зайшла, і от на концерті з нових пісень зайшли дві, а що далі співати? І на додаток, я тобі скажу, що люди, котрі приходять на концерт, особливо фанати, все одно хочуть ту саму пісню, котра в них асоціюється з цим артистом. Тому, якщо ти не переклав, то ти себе обмежив. Потрібно перекладати, так, і в цьому нічого поганого немає. 

Я не можу сказати, що всі пісні, котрі Макс переклав, ідеальні. Але ті, що не ідеальні, ми не випустили, бо намагалися перекласти всі хіти. Не всі вони змогли бути перекладеними, а мій найулюбленіший переклад — це "Двічі в одну річку не ввійдеш". Так навіть краще звучить, ось "Тумани" теж класно вийшли. Але ти маєш рацію, що нове теж потрібно робити.

А ще поміркуймо про вік артиста, тобто, коли тобі 20, і ти тільки наступив на свою хітову жилу, ти вистрілюєш піснями. А про Ірину Білик: це так класно, що вона взяла і повернула собі свою пісню. Забрала її у Кіркорова і дала нам її українською. Бо це надзвичайна пісня: композиція, з якої почалась моя кар'єра, і я дуже зрадів, що "Сніг" тепер є українською. Іра крутезний автор. У неї безліч треків, але що ж їй співати? Вона не може написати ще 48. І вони всі не будуть хітами, тільки одна, дві, три. 

Ми так багато зараз дивимося оті тіктоки, YouTube, як збирати хіт, як робити ту чи іншу пісню, але це все маячня, тому що пісня, щоб стала ось такою, це магія. Звісно, ти маєш знати, як це робити технічно, але якби це не було магією, то кожного дня б з'являлись нові й нові артисти. А іноді виконавці, у котрих одна пісня за все життя от така, і це вже класно, тому що спробуй написати так, щоб це зрозуміли та полюбили тисячі людей. 

Наприклад, от зараз у росії Макс Барських — це ляпас номер один, тобто все, що пов'язано з Максом... Ми забрали пісні з росії, а вони ж беруть трек Макса, переаранжують його і віддають інакшому артисту. Хтось там з'являється, то один чувак, то інший, то третій. І надзвичайно те, що у коментарях самі росіяни пишуть: "Да это какой-то Макс на минималках". Тобто вони все це розуміють насправді, вони розуміють, що це "ширпотреб". 

Ми маємо бути трошки обережніше з артистами, тому що написати пісню, — це не так, як нам в Ютубі показують блогери. Написати пісню — це дуже важко, це як зняти класний фільм. Це дійсно праця, плюс щось має поцілувати отак. Тому я це дуже поважаю. І я всім раджу перекладати, йти вперед і писати нове, нове, нове.

Нікіта: Ти колись казав, що ти не хочеш і не вмієш ображати людей, але при цьому тобі інколи легше підійти й дати комусь в пику?

Алан: Ну, тому що, що дати в пику — це не образа, це відчуття дійсності. А були такі випадки, коли й справді був за секунду до... Були різні випадки у хлопця, котрий приїхав з Горлівки, різні, зовсім різні. І я не завжди був такий розважливий. 

Я думаю, що просто будь-яка агресія — це твоя недієздатність, тобто, якщо хтось тебе вже вивів на агресію, значить йому все вдалося. Зараз мене набагато важче спровокувати на агресивну дію. 

Нікіта: Для багатьох в Україні "довга доба" триває вже 10-й рік. Для декого це її другий рік, і мені здається, що з початком цього повномасштабного вторгнення ти взяв на себе якусь нову роль. 

Алан: Режисер має відчувати час і для чого він у цьому часі, це дуже важливо. А мені б хотілося відзняти документ цього періоду, такого надскладного часу, який ми всі переживаємо. Мені б хотілося показати цей документ, мені б хотілося його зберегти, мені б хотілося його подарувати всім українцям для того, щоб кожен з нас міг колись сказати: "Оце такий час був, і ми його пережили". Тому що "Довга доба" не про війну, "Довга доба", по-перше, це фільм про людей, котрими я пишаюся. 

Нам присилали файли для цього фільму, вони ризикували, тому що багато відео з окупованих міст, але коли ти відкривав їх і дивився на монтажному столі, то відчував, які люди може й крихкі, але дуже сильні, це наші люди. Тому для мене це такий підсумок, що українці роблять дуже-дуже-дуже відчайдушні вчинки, підтримують один одного, лютують на русню, і багато чому вчать мене через свої слова і дії. У нас буде змога зібратися в кінотеатрах та подивитися цю стрічку. Для мене було б дуже кайфово, щоб глядачі саме в кінотеатрах перший раз її подивилися, тому що, мені здається, в цьому є магія. Коли ти прийшов в кінотеатр, і поруч з тобою будуть сидіти незнайомі тобі люди, але вони українці, і ви разом, в цей час, дивитеся свою історію. Вона про кожного. 

І мені здається, що вдома це дивитися буде трошки складніше, ніж у кінотеатрі. Тому що в кінотеатрі ти будеш як один із, і кожен знає, про що це. І навіть якщо захочеться поплакати, то це буде справжнє відчуття. Тому, я всіх запрошую в кінотеатр, щоб відчути єдність, друзі. І я хочу, щоб ми цього року просто усвідомили, що маємо об'єднуватися та пишатися один одним.

Нікіта: Уже в лютому всі зможуть подивитися "Довгу добу". Чи є якісь плани виводити стрічку на фестивалі, у світ?

Алан: Я завжди кажу, що цей фільм зняв не я, а зняли українці, тому що так і є. Я його змонтував, я його придумав — зафіксувати такий час, я придумав ту драматургію, як це розповідати. Але знімали це люди — українці. Чи маю я якесь там право на лаври за цей фільм мати? Ну, чесно, він не для цього створювався, тобто цей фільм зроблений для того, щоб бути поширеним і говорити за Україну. І тут всі можливості потрібно використовувати. 

По-перше, його мають подивитися українці. Вже зараз відомо, що найголовніша мета фільму — розмовляти зі світом, вона буде 100% виконана, от побачимо. Також важливо, щоб українців це об'єднало, щоб десь там за кордоном відчули, що таке людське життя і як його потрібно цінувати. І щоб люди там за кордоном зрозуміли, хто такі українці, чому вони так борються і за що. Ще варто не забувати, що покази будуть благодійні, і коли глядач прийде у кінотеатр, він зможе навести свій телефон на QR-код і сам визначити, скільки грошей хоче віддати за квиток, тобто 100% цих коштів підуть на допомогу військовим. Мені всі кажуть: "Та ніхто не буде там жертвувати, і там будуть по 5 грн чи щось типу того". Я кажу: "Я не вірю в це, я знаю точно своїх людей, я вірю у своїх людей, і я знаю, що для військових будуть гарні збори". Для мене це дуже важливо.

Нікіта: Що тебе здивувало, що зачепило твою увагу в українському культурному просторі?

Алан: Це стрічка "20 днів в Маріуполі", але це не те слово "подобається", я надзвичайно вдячний митцю, режисеру, журналісту, котрий зробив цей фільм. Це дуже важлива робота і дуже важливий внесок. Я переконаний, що у цієї стрічки є всі шанси перемогти на Оскарі. Але знову ж таки, хочу сказати: "Та пофіг на той Оскар, якщо чесно". Класно, що він вже там, і його дивляться, і про нього будуть говорити. 

Стратегічна задача нашого суспільства, митців України — це взяти отак карту, відкрити її та подивитися на всі заходи, що проходять у світі, культурні заходи, і на кожному має бути українська робота. Знаєш чому? Тому що на 99% цих заходів є російські продукти, і це не випадковість, це така політика. Наші роботи мають бути всюди. Я дуже радію за цей фільм і за інші стрічки, котрі там. Якщо це талановито, то нехай буде скрізь українське. Я дуже хочу цього.

Нікіта: Якби був лише один фільм, який тобі довелося б дивитися все життя, що це була б за стрічка?

Алан: "Хрещений батько"! Фільм підтверджує факт, що Україна все одно залишиться незалежною й українці обов'язково переможуть, тому що кожна імперія зла розпадається, сама себе з'їдає, кожна імперія приходить до свого краху. 

Нікіта: Є багато суперечок про те, на що потрібно витрачати гроші під час війни. І саме тут під питанням кіновиробництво. Чи варто знімати художні фільми, чи потрібно гроші витрачати на документалістику? Бо знайдуться точно люди, які скажуть: "які фільми, яка документалістика, давайте все будемо віддавати на армію, йде війна". 

Алан: Ти спитав в мене, які фільми потрібні, і я не думаю, що вони мають витрачати гроші тільки на стрічки про війну. Нам потрібно робити щось своє. І звісно, це має бути про все — і про життя, і про любов, навіть під час війни. Чи немає любові під час війни? Звісно, є. І про розлучення, про зведення, про дітей, про військових. 

Я дивлюся, хтось серед захисників вірші пише, хтось розповідає якісь історії, хтось просто веде щоденник, і ти думаєш: "це наші офігенні". Коли я дивлюся, що на болотах виходить "Слово пацана", то розумію, що вони вирощують саме це зло, саме цей жах, саме це гуртування на "пацанов", "шушпанов". Хай на росії їх це розірве.

І зараз я скажу, може, найголовніше — наші кордони захищають наші військові та роблять це ціною свого життя, роблять це там, де це іноді неможливо, але вони це роблять. Для чого? Для того, щоб Україна була, і ми маємо розмовляти зі світом, розказувати свою історію, ми маємо встигнути показати, що в нас є культура, мистецтво, що в нас є все, що росія хоче забрати, хоче розтоптати й зробити, щоб цього не було. Але ми не можемо цього допустити, тому на це гроші теж потрібні. Якщо ми будемо всі в окопах, і країна не буде нічого продукувати, Україні не буде чого показати, а комунікація наразі — через те, що ти транслюєш. Ми вже два роки у стані повномасштабної війни, і світ, звісно, втомлюється, якщо ми просто кажемо "дай, дай, дай". 

Тому, ми маємо продемонструвати, чому нам треба допомагати, люди мають бачити, що ми така ж талановита нація, зі своїми витворами, у нас такі крутезні люди, такі потужні військові. Україна має бути перлиною у світовому баченні. Тоді її будуть хотіти захищати. Тому й потрібно це показувати в різних формах — і в кіно, і в спорті, і в культурі. Звісно, всі акценти мають бути на воєнний час, ніхто не має забувати про це.

Нікіта: У тебе завтра день народження. Як ти збираєшся або не збираєшся відзначати цей день?

Алан: Так, я не відзначаю, це все залишилося в дитинстві. Я перестав відзначати дні народження, коли побачив, як моя мама займала гроші у сусідки на бутерброди з ікрою. Я тоді подумав: "Та ну його, мені вже 14 років. Я вже і без дня народження можу, лише б мама не плакала". І ти знаєш, чомусь оцей момент дуже сильно на мене вплинув. 

День народження для мене — це абсолютно інтимне свято, абсолютно інтимне відчуття, коли десь днів 5-10 мені потрібно побути самому. Мені приємно, що мене поздоровляють, я потім це все читаю і дуже вдячний за привітання, але це такий момент, коли ти переходиш у наступний свій рік, і для мене дуже важливо знати, куди саме я переходжу, які будуть там кроки, і що я хочу від цього року. Потрібно визначити для себе, чи задоволений я тим роком, що прожив.

До війни це завжди був Балі. Вісім років поспіль я був там на віллі у свій день народження, десь у джунглях, і все. Я, джунглі, дощ балійський і океан, тоді легше було зосередитися, але зараз ніякого Балі. На додаток, там стільки з рашки людей понаїхало, що цей куточок зараз просто як московська "деревня", тому для мене Балі втрачений, але буде щось нове, і в нас є своя екзотика, тут. 

Ось я і думаю, що ж я завтра хочу. Тому день народження — це такий день твоєї душі, знаєш.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
grinuova_portrait.jpg - Тетяна Гриньова
Щаслива людина: пишу лише про те, що мені цікаво. Любительський спорт і марафонський біг, читання і книжки, біографії.

Може бути цікаво

У Київському університеті Шевченка встановили рекорд з найшвидшого випуску книги - 412x412
Новини

Валентина Твердохліб

У Київському університеті Шевченка встановили рекорд з найшвидшого випуску книги

У київському транспорті можуть запустити оплату проїзду без валідатора - 412x412
Новини

Вероніка Кіреєва

У київському транспорті можуть запустити оплату проїзду без валідатора

Матір льотчика, якого нарекли привидом Києва, стала військовою капеланкою - 412x412
Новини

Валентина Твердохліб

Матір льотчика, якого нарекли привидом Києва, стала військовою капеланкою

"Київводоканал" відключає воду боржникам: як відновити послугу - 412x412
Новини

Вероніка Кіреєва

"Київводоканал" відключає воду боржникам: як відновити послугу

Знайшли друкарську помилку?

Роботу над знаковим проєктом для виликого стримінгового сервісу не зупинила навіть війна.

Цей сайт використовує cookie-файли
Більше інформації