Леся Самаєва: "За кордоном наші вистави стають справжніми відкриттями"

Леся Самаєва. Фото: кадр із серіалу "Кафе на Садовій"

Акторка Леся Самаєва добре відома за ролями в кіно й серіалах — ти міг бачити її у фільмах "Потяг у 31 грудня", "Скажене весілля", "Скажені сусіди", серіалах "Свати-6", "Будиночок на щастя" тощо. Проте Леся — ще й провідна акторка київського Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. "ТиКиїв" спільно з проєктом "Пішли в театр" завітав до театру і поспілкувався з актрисою про роботу і не тільки…

Лесю, ви граєте в Театрі на лівому березі Дніпра з 1996 року. Чи змінилося ваше ставлення до роботи за цей час?

Потрапивши до театру одразу після студентства, я грала більше для задоволення власних амбіцій. Тоді не думала про те, як мою гру сприймає глядач — для мене було набагато важливіше, що подумають колеги та керівництво театру. Мабуть, в молодості ти підсвідомо, як то кажуть, розкидаєш каміння. От, напевно, я так творчо "розкидала каміння". Зараз абсолютно інакше сприймаю гру в театрі. Це для мене суцільне задоволення! Тепер, розповідаючи історію зі сцени, думаю саме про глядачів: важливо робити свою розповідь емоційною, погойдати глядачів на емоційних гойдалках, щоб ми відчули та прожили цю історію разом, щоб, коли вони йтимуть додому чи повертатимуться думками до вистави, у них залишався посмак. Це мені зараз набагато цікавіше. І, безумовно, наразі я отримую велике задоволення від партнерства — того, що ми з колегами разом розкажемо історію глядачам. Зараз для мене це найголовніше.

Які етапи своєї кар’єри ви згадуєте особливо тепло? Що, навпаки, стало викликом?

Можу абсолютно точно сказати, що кожна моя роль пов’язана з теплом та любов’ю — можливо, за винятком кількох випадків у серіалах, де я стикалася з режисерами-тиранами, що намагалися самостверджуватися через акторів. Мені неприємно це згадувати, але я не розумію таких людей. Навіщо щось робити в гніві, коли набагато приємніше робити все з любов’ю? Творчістю треба займатися лише в задоволення!

Це мій девіз: я в кожній роботі намагаюся отримати творче задоволення, просунутися, зробити особисте творче відкриття, зробити кілька кроків вгору як акторка. Безумовно, в кожній моїй роботі залишається частинка мого серця, моєї нервової системи, моєї душі, мого світосприйняття, того, чим я живу зараз. Саме в театрі відчувається, як вистава, яку ти граєш багато років, дорослішає разом з акторами, стає іншою. Наприклад, одна з моїх улюблених вистав — "Близькість". Випускаючи її, ми закладали в неї багато сенсів. Але ми дорослішаємо, наше світосприйняття змінюється, і ми це транслюємо зі сцени.

Щодо викликів, то я згадую, як грала Роксану в "Сірано де Бержераку". У нас там були високі алюмінієві драбини, і ми мали швидко підійматися дуже високо. Я пам’ятаю, як вперше піднялася туди, і мене охопила паніка! Я не могла згадати текст на репетиції, була паралізована страхом. Та цей виклик я зрештою подолала. Ми дуже полюбили цю виставу, бо вона була насичена вертикальними красивими метафорами, дуже поетична і красива. І глядачі її дуже любили. Тоді я вже вільно підіймалася цими драбинами й читала монологи.

Хвиля любові

Наскільки для вас відрізняється робота в кіно та театрі? Що все ж таки більше ваше?

Я дуже люблю роботу і в театрі, і в кіно. Це зовсім різні речі. Кіно — це як прекрасна незабутня дивовижна подорож, де ти знайомишся з новими людьми, ви з командою об’єднуєтеся, створюєте щось, живете цим і відпускаєте. Ви не отримуєте результат одразу, не знаєте, яким буде монтаж, що з цього вийде. І прем’єра може стати для вас зовсім несподіваною.

Театр — це, по-перше, зростання актора. На мою думку, воно відбувається саме в театрі, коли є можливість приходити на репетиції, робити відкриття. У тебе є на це час. І в театрі прекрасно те, що ти одразу отримуєш фідбек. Ти розповідаєш історію, і глядачі разом із тобою її проживають, а потім одразу дякують — аплодують, кричать "браво", чекають під театром, дякують, фотографуються з тобою… Ти віддаєш частину себе й одразу отримуєш натомість хвилю вдячності. Тому театр я дуже люблю. Інколи, коли мене охоплює відчуття, що я вже награлася, жену від себе такі думки, бо думаю: "А якщо потім захочеться відчути цю хвилю любові від глядачів?" Тому, як би я себе не почувала, як би не була втомлена, все одно приходжу до театру, виходжу на сцену і граю вистави. Тож дуже люблю і кіно, і театр. Хоча для мене це різні прояви творчості з різними підходами.

У вас неймовірна кількість кіно- та театральних робіт. Чи стало це своєрідною рутиною, чи кожен проєкт — нова пригода?

Для мене це абсолютно точно не стало рутиною. Навпаки: мені дуже подобається азарт від того, що ніколи не знаєш, хто тобі зателефонує наступного дня і запросить у якийсь проєкт. Щоразу цікаво робити ці відкриття. В театрі раптом приходить сповіщення на телефон: ти бачиш, що повісили листочок з новим розподілом ролей, і дивишся, чи є там твоє ім’я. Якщо є, то починаєш думати: "О, а що це за п’єса?" Починаєш її читати, жити нею, впускати її в себе. Я отримую задоволення від таких неочікуваних сюрпризів. Це моя улюблена робота! Мені подобається чекати на такі творчі пропозиції. Це викликає творчий азарт: "А що ще мені запропонують? Яка ще нагода буде зіграти?"

Як ви працюєте над новою роллю?

З досвідом я помітила, що, коли всі збираються на читку, я підсвідомо, читаючи матеріал, вже намічаю собі те, що називаю акторським творчим "коридором". З огляду на те, який персонаж, в яких він обставинах, в які часи живе, уважно слухаю, що говорить режисер, які в нього побажання, яке в нього бачення роботи. Так у мене вибудовується мій творчий "коридор" ролі. Знаючи та відчуваючи цей "коридор", помітила, що дуже часто на першому читанні я ніби вже намічаю собі якісь можливості. Останнім часом часто буває, що вигадую щось прямо під час читання, відпускаю себе, починаю "балуватися" і вигадую щось незвичне, що потім використовується у виставі.

У такі часи дуже підтримує розуміння того, що це комусь необхідно. Коли бачу людей, які дякують, які по всій Україні впізнають мене, підходять, фотографуються, просять автографи, говорять приємні слова, це надає мені крила. І, безумовно, надає сил не ламатися, не здаватися. Я дуже люблю глядачів! Намагаюся зробити їм тепло своїми роботами, лишити в їхніх серцях слід. І, напевно, те, що цей слід лишається, надає мені сили та натхнення. Такий у нас виходить колообіг, енергетична круговерть між нами.

Чи є певний персонаж, якого ви ще не зіграли, але дуже хотіли б? Яка наразі ваша улюблена роль в Театрі на лівому березі?

У молодості в мене точно не було персонажа, якого б я хотіла зіграти: я дозволяла собі такі мрії, але з плином років переростала ролі, про які мріяла, мріяла про інші, потім за віком переростала і їх… І зрозуміла, що це невдячна справа — бажати якихось конкретних ролей. Я навчилася отримувати задоволення та азарт від незнання того, що тобі запропонують. Це як лотерея: знаєш, що буде щось цікаве, але не знаєш, що саме. Отримую роль та із задоволенням пірнаю у цю прекрасну невідому воду і починаю плисти.

Тому немає конкретної ролі, яку б хотілося зіграти — я відкрита до будь-яких пропозицій. Єдине, мені хотілося б отримати велику драматичну роль, щоб можна було, як то кажуть, "розвернути баян", "міхи розтягти", використати досвід, який маю. Обожнюю всі свої ролі в Театрі на лівому березі!

І переконана (хай простять колеги з інших театрів), що в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра —  найкращі актори, які чують, вміють бути тут і зараз на сцені, відчувати тут і зараз. Це школа Едуарда Марковича Митницького: він завжди вимагав від нас бути тут і зараз, щоб все, що з нами відбувається, відбувалося наживо, а не було спогадами про заготовлене з репетицій. Тому вважаю, що в нашого театру особливий почерк. Дуже часто наші актори знімаються в кіно саме тому, що ми вміємо існувати тут і зараз. І через це в глядачів складається враження, що вони підглядають у шпаринку за життям реальних людей, а не дивляться, як артисти грають на сцені.

Без рецептів

Як, на вашу думку, розвиваються сучасний український театр та кінематограф?

І наш театр, і наш кінематограф розвиваються абсолютно правильно. Не люблю, коли хтось розповідає, як вони мають розвиватися. Розвиток відбувається не за програмами або чіткими приписами, а завдяки тому, що кіно треба знімати, а театральні вистави ставити та грати в них. Практика — дуже важлива для цих професій річ. Це як з лікарями: якщо ти не лікуєш, не проводиш операції, то ніколи не дізнаєшся, як це робиться.

Так і тут: просто треба виходити на сцену й працювати. Творчість — це суб’єктивна історія: завжди знайдуться ті, кому щось подобається, і ті, кому той самий матеріал не подобається. Хтось казатиме, що це геніально, але обов’язково знайдуться люди, які скажуть, що це неприйнятно. Нікому не заборониш мати свої судження та свій смак. Головне — робити. Коли ти робиш, тоді все й розвивається. Тому рецептів немає. Як мають розвиватися театр і кіно? Просто треба ставити якомога більше вистав, знімати якомога більше кіно та серіалів. Це і є розвиток. Тому я вважаю, що все розвивається правильно, так, як має. Ба більше: ми бачимо, що наші роботи подобаються і на кінофестивалях.

Про театр годі й казати: за кордоном наші вистави стають справжніми відкриттями. Я вважаю, що наш театр на супер рівні й нічим не поступається світовому. Нам не варто мати комплекс меншовартості. Українські актори —  дуже чуттєві, пластичні фізично й емоційно — це саме те, чого бракує західному театру. Головне — йти вперед.

Зараз наші театри випрацьовують свій оригінальний стиль, ти можеш обрати той, який тобі до душі.

Звичайно, я рекомендую Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, позаяк у нас дуже точні та органічні актори, які вміють "виходити в космос", вибудовувати вертикалі у персонажів, цікаво, темпераментно та щемливо розповідати історії. Тому запрошую відвідати всі вистави нашого театру!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter