Режисер Максим Голенко — про виставу "Я бачу, вас цікавить пітьма", керування театром та стосунки з Уривським і Петросяном

Фото: Вальдемар Горлушко

З ким ще поговорити про театр у Міжнародний день театру, як не з театральним режисером? Ми обрали для бесіди не просто режисера, а режисера-хітмейкера Максима Голенка. По-перше, поставлена ним вистава "Я бачу, вас цікавить пітьма" скоро поб'є рекорд "Конотопської відьми" Івана Уривського, по-друге, львівський Національний драматичний театр ім. Марії Заньковецької, який він очолює, останнім часом видає самі хіти, подивитися які приїжджають з усієї України.

Свого часу Голенко був головним режисером київського Дикого театру, Одеського театру ім. Василька і ставив вистави в різних театрах як запрошений режисер. 

Максиме, своє життя ви присвятили театру: були актором у рідному Миколаєві, потім стали режисером, ставили вистави в Одесі, Києві, інших містах, зараз очолили Театр ім. Заньковецької у Львові. Що означає театр для вас?

З театром у мене пов'язано все — навіть перші враження від Києва, бо вони пов'язані з Театром ім. І. Франка і Театром ім. Лесі Українки. Взагалі, приїжджаючи в якесь місто, я намагаюся подивитися, які там театри. Для мене це якась шизоїдна, сакральна історія.

Навіть в особистому житті мене могли ревнувати до театру. Іноді я нагадую собі пірата Карибського моря, який наполовину вріс у корабель — так і в мене з театром. Але зараз все рівномірно: вистачає часу і на сімейне життя, і на театр.

Режисура — доволі егоїстична професія. Чи важко з режисером Голенком вдома?

У мене в житті був етап, коли я взагалі пішов з родини. Мені було важко через те, що я психопатично заточений під театр. Я можу щось пропустити в побуті, але намагаюся думати про все, що пов'язано з театром, можу забути про близьких, бо віддаюся театру. Звісно, це може дратувати.

Були періоди, коли ви сумнівалися, чи варто взагалі витрачати роки на театр?

Закінчуючи інститут, я був творчо готовий до масштабних проєктів. Але не міг влаштуватися в жоден театр. Треба було годувати родину, а ти приходиш із п'єсами, кажеш: "Я такий-то". А тобі: "Молодець, іди гуляй!" І така ситуація була у всіх театрах, навіть у провінції.

Хоча у мене доволі щаслива доля.

Я не цурався жодної роботи: міг поїхати до Луганська і там поставити "Тригрошову оперу" або зробити три вистави в Коломиї. Не перебирав, але фактично роботи не було. Я був змушений багато років працювати на телебаченні за не дуже великі гроші, бо просто не давали працювати в театрі.

Робота з'явилася лише 2014 року, коли з нашого простору пішов великий шмат російської культури. Місце звільнилося. Спочатку я почав працювати з недержавними театрами: зникла російська антреприза, а театрам треба було заробляти гроші, і вони змушені були звертатися до тих, хто тут залишився. Якби не це, роботи не було б досі.

Тим, хто починає в цій професії зараз, набагато простіше. Я сам із задоволенням залучаю до театру нове покоління, і це не тільки Давид Петросян та Іван Уривський. Хоча хлопці зайшли фактично на випалений простір.

Раніше, коли з нашого театру пішов Сергій Данченко, режисерів туди не пускали. Була акторська режисура: актори ставили вистави одне на одного, помрежі ставили. Тому зараз кожен митець — на вагу золота.

Дорогу молодим

Зараз у репертуарі фактично кожного великого театру є вистави Івана Уривського — це стало мейнстримом, через що втратився так званий вау-ефект...

Іван змушений працювати за себе, за дядю і за брата, якого "поховали" в провінції. Але зараз з'являються режисери нового покоління, які нещодавно заявили про себе, — Ігор Білиць, Вероніка Литкевич та інші. Я цьому радію, відстежую їх, запрошую — не намагаюся забити театр тільки своїм контентом.

Іван Уривський і Давид Петросян викладають у виші. Я бачу, як вони працюють зі своїми студентами — на них не тиснуть. Мені викладачі відкрито казали: "Не дай Боже, ти залишишся в цьому просторі — їдь у провінцію, бо будеш конкурентом". А тут хлопцям допомагають, вони в собі впевнені. Я бачу, як учениця Уривського ставить вистави "Гойзум", "Орландо". Я тільки радію: хай все відбувається, я далі із задоволенням спостерігтиму за молодими режисерами й сам пропонуватиму їм роботу.

З Давидом у мене взагалі своя історія. Коли я почав працювати в Театрі ім. Марії Заньковецької, в нас не було головного режисера — десять років його не могли знайти. Для мене було принципово, щоб на цю посаду зайшов хтось потужний, але в жодному разі не хтось з акторів. Тому я дуже вдячний Давиду за те, що він тоді пішов нам назустріч. Перша вистава, яка з'явилася за моєї каденції в театрі, була поставлена Давидом, — "Земля" за Ольгою Кобилянською.

Знакова робота: люди побачили іншу якість, яку може демонструвати національний театр. І ми запропонували Петросяну зайти до нас головним режисером. Він пішов назустріч і в межах цього зробив дві вистави.

Але в нас багато інших аншлагових робіт. Наприклад, "Червона рута" і "Пітьма" просто годують театр. А ще "Балада про украдене щастя" Івана Уривського, яка нещодавно з'явилася в нашому репертуарі. Там дуже потужні декорації, і зі всіма витратами — гонорарами, костюмами та іншим — бюджет немаленький. Але за декілька показів він окуповується, тому ми не ризикуємо.

Знаю, що багато режисерів мріяли втілити "Я бачу, вас цікавить пітьма" на сцені, але ви зробили це першим. Як так вийшло?

Це збіг обставин. Давид Петросян хотів поставити цей роман, але не встиг. До речі, він ставить у Театрі на Подолі "Товстий зошит" за Аготою Крістоф — я також мріяв поставити цей матеріал. Мене вразила ця історія, трошки заздрю Давиду і шкодую, що не встиг за неї взятися.

Десь три роки тому я прочитав книгу Павлюка — знайомі сказали, що це найкраще, що зараз з'явилося в літературі. Роман мені сподобався, я став думати про постановку, але в Театрі ім. М. Заньковецької треба було починати з чогось традиційного. Одна з вистав, яку ми тоді поставили, — "Червона рута".

В мене був кіносценарій Наталки Ворожбит, який ми потім адаптували для вистави, і вона максимально "зайшла" глядачу. Я трошки видихнув, зрозумів, що наш роман із цим простором відбудеться: глядачі почали до нас ходити, відчувати, що це їхній театр, що не прийшло щось вороже.

Вистава "Я бачу, вас цікавить пітьма" нас врятувала. Якби у вересні не вийшла ця прем'єра, не знаю, що було б із театром. Слава Богу, "Пітьма" розкрутилася, і перед театром зараз черги на декілька кварталів.

Для мене принципово, щоб черги стояли не тільки перед розкрученими київськими театрами. Приїхати й поставити виставу там — справа нехитра. А коли у Львові стоять черги на постановку за сучасною літературою… Такими історіями я пишаюся. Мені цікаво робити сучасний культурний центр там, де раніше його не було.

Ця постановка була дорогою?

Бюджет невеликий, якщо говорити про львівську версію. До того ж там немає режисерів зі сторони: я сам себе туди запросив. Гонорари собі не виписую, бо це корупція. Якщо чесно, мені простіше і дешевше ставити самому, я сам несу перед собою відповідальність.

Для гастрольної версії вистави ми долучили потужних медійних акторів — Марка Дробота, Григорія Бакланова, Ігоря Рубашкіна, зірку мюзиклу "Кабаре" Іллю Чопорова. І вийшов правильно спрацьований комерційний продукт.

До речі, Григорій Бакланов багато років працював у Театрі на Печерську, в нього було бажання вийти у великий простір — і в такий спосіб він його здійснив.

Ілларіон Павлюк сильно втручався у вашу роботу?

Ні. Один раз він прийшов на зустріч, сказав, що радіє тому, що в театрі з'явиться вистава за цією книгою. Проти серіалу, який зробили один в один за його книгою, він запротестував, бо його творці нічого не додали від себе. А тому, що ми витягнули самостійно, він навпаки радів — сказав, що історія стала зрозумілішою для багатьох.

У лютому в столичному МЦКМ ми зібрали вісім аншлагів, потім проїхали 15 міст, і круто, що люди в інших куточках країни змогли подивитися не лише "Конотопську відьму". Я такого в театрі не пам'ятаю, це і для нас було потрясінням.

ШІ проти творчості

Як ви ставитеся до критики?

Я адекватна людина, мене треба іноді "мочити". Є люди максимально заангажовані, або десь ти комусь "не налив" — і тепер все, що б ти не робив, для нього погане. І ти дивуєшся: а що нам ділити? Простір великий. Є люди, які заздрять, — я ставлюся до цього з розумінням.

Ваш темпоритм у театрі — п'ять-шість вистав на рік. Щось змінилося?

У перший рік у Львові було тринадцять вистав. У нас три-чотири сцени, велика трупа, і тому ми дійшли до того, що чотири вистави ставили на великій сцені, інші — на камерних.

Загалом до десяти вистав на рік — це нормальний темп для національного театру. З'являється щось нове: імена, книги, які хочеться поставити, нові режисери щось пропонують. Щоб організм оновлювався, а не варився в тому, що він уже зробив, треба не сидіти на місці. В театрі щось постійно має мінятися: серце жене кров. Якщо випустити три-чотири прем'єри й більше нічого не робити, театр рано чи пізно заглухне.

Штучний інтелект активно увійшов у наше життя. Якщо з'явиться "Голенко-бот", який зможе виконувати роботу за вас, чи делегуєте йому частину своїх завдань?

Я не користуюся ШІ — його треба контролювати. З ним уже і музику пишуть — іноді виходить краще, ніж у людини. Мені кілька разів навіть пропонували зробити декорації за допомогою ШІ, щоб не мучитися з художниками. Рано чи пізно це стане нормою, подивимось. Однак, думаю, я вже не встигну опанувати ШІ.

Чи є у вашому житті щось таке, про що ви ніколи не наважитеся поставити виставу?

Думаю, ні. Навпаки, ти все витягуєш з особистого досвіду. Що він болючіший, то більше енергії. Я боюсь насильства, тому ставлю про це вистави. Я боюсь війни й всього, що з нею пов'язано, тому, знову ж таки, говорю про це зі сцени.

У моїх роботах не так вже й багато трешу, адже я — керівник національного театру. Я ставлю поміркованіші видовища. В них має бути енергія, причому скажена, щоб люди її отримували. Я намагаюся зробити свої вистави максимально драйвовими, а їхню форму вже вибудовую в певних межах. Коли я працював у Дикому театрі, звісно, це була форма, в якій існував той театр: люди приходили тоді за трешем та епатажем.

А зараз я мрію поставити "Перехресні стежки" за Іваном Франком. Треш та епатаж відбуваються навколо нас — ми навіть не могли уявити, що так буде. Хто міг подумати, що ми п'ятий рік житимемо без світла, а єдиною нашою радістю буде похід у театр? Орвелл такого придумати не міг.

Самотність режисера 

Яка ваша найбільша слабкість?

Досі не можу водити авто, боюсь. Хоча мені це потрібно. Багато років борюся із зайвою вагою, іноді перемагаю. Зараз не вживаю алкоголю, не палю. Іноді ловлю себе на думці, що лінуюся в усьому, що не стосується театру. Тільки театр може мене розбудити й змусити робити те, чого я не хочу.

Коли ви востаннє почувалися самотнім?

Я весь час почувався самотнім. Ти випускаєш виставу і відчуваєш, ніби народив дитину, а вона пішла і помахала тобі ручкою. А ти сидиш спустошений.

Ви живете у Львові, але довго мешкали в Києві. Де саме ви почуваєтесь вдома?

Зараз я почуваюся вдома в стінах свого Театру ім. Марії Заньковецької у Львові.

А в столиці є особливі для вас місця?

Маленьким мене привезли до Києва батьки. Пам'ятаю чотири дні в Києві: дощ, театри, "Київський торт" і відчуття щастя — воно врізалося в пам'ять.

Я дуже багато років намагався вживитися в цей простір. Багато разів він мене відштовхував. Але в якийсь момент я зрозумів, що втомився від нього. З 2000-го по 2019 рік я жив у Києві — довго в Ірпені, потім на Оболоні. Люблю Поділ, Андріївський узвіз, Липки.

А у вас не було амбіцій очолити театр у Києві? Таке враження, що в Театр ім. М. Заньковецької вас відправили як в заслання, щоб ви не конкурували зі столичними режисерами.

Ну, це дуже класне заслання — топовий національний театр. По-своєму це було цікаво: підіймати щось із низів трішки легше, ніж порпатися в тому, що вже є. Ти бачиш, куди рухатися. Очолити саме Театр ім. М. Заньковецької було для мене дуже цікавою історією.

Зараз, під час війни, не все важливе відбувається в Києві. Львів — великий культурний центр: там дуже потужні книжкові історії, галереї, і там дуже не вистачало потужного сучасного драматичного театру. Я роблю це із задоволенням. Робити ще один міцний театр у Києві… Тут і так усе непогано.

А якщо раптом запропонують?

Поки я такий варіант не розглядаю. Мене цілком влаштовує Театр ім. М. Заньковецької. Для мене принципово, що це не київська історія: мені хотілося зробити альтернативний потужний національний театр за межами столиці. Зараз я бачу тенденцію: актори почали приходити в театри як режисери. Не знаю, наскільки це корисно для київських театрів.

Але загалом це дуже важка робота, яка забирає багато енергії. Звісно, легше, коли ти — режисер-постановник і відповідаєш тільки за свій продукт. Я завжди боровся з директорами театрів: мені все здавалося, що вони роблять не так. І доля наді мною посміялася: не подобається — іди, доведи. 

Ви ж не хочете вічно бути на цій посаді?

Мій термін на посаді — до кінця воєнного стану плюс один рік.

Вже підшукуєте собі заміну?

Дайте ще хоч пару років побути на посаді (сміється).

Глядач-зумер

Як ставитеся до покоління зумерів? Немає відчуття: "А от у мій час так не було"?

Я намагаюся не випадати з часу, щоб бути цікавим тільки самому собі. Хочу, щоб те, що я роблю, подобалося глядачу. Навіть якщо мені щось незрозуміло, я змушений співпрацювати з тим, чим живе глядач.

Час змінюється, як і молодь. Засуджувати я буду років за 20, а поки намагаюся це все сприймати. Я відчуваю себе більш-менш молодим, поки роблю вистави, на які ходять люди. Коли бачу на показах "Пітьми" адміністрацію, шоковану тим, що люди приходять до театру в шортах і кросівках, кажу: "Звикайте — це наш новий глядач. Радійте тому, що він прийшов у театр, до якого ніколи  раніше не ходив!"

Якби у світі зник театр, чим би зайнявся Максим Голенко?

Важко сказати. На етапі, коли я лише намагався зрозуміти, ким хочу бути, мріяв стати істориком. Мене цікавило все, що пов'язано з минулим.

Можна спробувати кіно — воно завжди мене цікавило. Та мені поки вистачає того, чим я займаюся.

Тобто ви можете колись зняти фільм?

Роки, які я провів на телебаченні, допомагають мені розуміти, за якими законами це працює. Тож так — я зможу зняти кіно. Я в собі впевнений.

На які вистави сьогодні порадите сходити?

В Одесі раджу подивитися драйвову виставу "Карпатський вестерн". У львівському Театрі ім. Леся Курбаса — "Перехресні стежки" Івана Уривського. У київському Театрі на Подолі варто звернути увагу на "Процес" Давида Петросяна. "Макбет" у Театрі ім. І. Франка — дуже якісна історія трохи іншого Уривського. Дуже раджу Театр на Лівому березі Дніпра — всі вистави там якісні.

Також Театр Ветеранів, до якого я ще не добрався, але те, що вони роблять — дуже корисно і правильно в наш час. Радію, коли з'являються нові проєкти в Театрі ім. Лесі Українки — вони намагаються перебороти свою пострадянську історію. Повернення туди Андрія Жолдака було цікавим, і це мало відбутися ще п'ятнадцять років тому. Дуже симпатичний зі своїми проєктами Малий театр.

Тож ходіть у театри — вони завжди для вас відкриті.

Ваша пробная версия Premium закончилась Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter