"Ми часто недооцінюємо силу слів": співачка CHERNETSKA — про булінг, підтримку та право бути собою
Фото: CHERNETSKA
Нещодавно співачка Валерія Чернетська (CHERNETSKA) випустила пісні "Прокинься" та "Чи я варта", що народилися з її особистих переживань — досвіду булінгу, страху проявляти себе та тривалого шляху до прийняття себе. Також артистка долучилася до адвокаційної кампанії "Це НЕ просто" благодійного фонду "Твоя Опора", яка привертає увагу до проблеми насильства над дітьми.
У розмові з "ТиКиїв" Валерія згадує шкільні роки, розповідає, як пережитий досвід вплинув на її самооцінку й творчість, чому вона відкрито говорить про ментальне здоров'я та як музика стала для неї способом прожити власні переживання.
Для тих, хто лише знайомиться з вашою творчістю: як би ви сьогодні представили себе?
Я б описала себе як людину, яка пише про те, що справді болить, або про те, що має для мене глибокий сенс. Але це ніколи не музика заради музики. Кожна пісня починається з переживання, яке хочеться прожити, зрозуміти чи відпустити.
Мені важливо говорити про теми, які можуть відгукнутися іншим людям. Через музику я хочу не просто розповісти власну історію, а створити момент, у якому слухач зможе впізнати себе, свої почуття чи власний досвід.
Мені хочеться достукатися до людини, потрапити прямо в серце — через текст, атмосферу, емоцію. Мені хочеться, щоб у моїй музиці люди могли впізнати себе. Для мене пісня — це спосіб сказати те, що іноді важко пояснити звичайною розмовою.
І найцінніше для мене, коли слухач знаходить у пісні частину власної історії й розуміє, що він не один у своїх переживаннях.
З чого все починалося?
Мій творчий шлях почався з простого бажання створювати. Спочатку я просто фотографувалася, тому що мені це подобалося. А в 16 років я почала більше знімати, монтувати й експериментувати з візуалом.
У мене ніколи не було чіткого плану стати блогеркою. Навіть зараз це слово мені не дуже близьке. Завжди було цікавіше не показувати своє життя, а передавати власне бачення світу через фото, відео й історії. Приблизно у 19 років я зрозуміла, що творчість — це вже не хобі, а справа, якою хочу займатися.
Водночас у моєму житті завжди була музика. Я давно мріяла співати, але довго не наважувалася. Здавалося, що ще не час або що потрібно дочекатися ідеального моменту. Зрештою зрозуміла: якщо чекати його, можна так ніколи й не наважитися почати.
Музикою я займаюся близько трьох років. Спочатку шукала свій стиль, багато сумнівалася, але з часом дозволила собі більше експериментувати й поєднувати все, що люблю: музику, візуал, сторітелінг та емоції.
Зараз для мене творчість — це цілий світ, у якому поєднуються різні форми самовираження. І саме так я нарешті відчуваю себе на своєму місці.
Нещодавно ви долучилися до адвокаційної кампанії "Це НЕ просто" від фонду"Твоя Опора". Розкажіть про її місію. Який у ній головний меседж для вас?
Мабуть, найважливіше, що я хочу донести: діти й підлітки, які стикаються з насильством, — булінгом, складними ситуаціями в сім'ї чи постійним знеціненням — не повинні залишатися з цим наодинці.
Коли я була підліткою, про такі речі майже не говорили. Булінг часто сприймали як звичайну частину шкільного життя, хоча це зовсім не норма.
Мені хочеться, щоб сьогодні підлітки знали: якщо вам боляче, не потрібно мовчати чи терпіти. Поруч завжди можуть бути люди, до яких можна звернутися — батьки, близькі, вчителі, психологи або інші дорослі, яким ви довіряєте. Просити про допомогу — не слабкість, а перший крок до того, щоб захистити себе й змінити ситуацію.
Якщо озираєтеся на шкільні роки, чи доводилося вам стикатися з нерозумінням, неприйняттям або булінгом? Якщо так, як ви сьогодні осмислюєте цей досвід?
Так, у моєму житті був булінг. Але довгий час я навіть не називала це цим словом. Здавалося, що це просто частина шкільного життя, яку потрібно пережити.
Гадаю, багато хто й досі уявляє булінг лише як відкриті образи чи фізичне насильство. Але насправді булінг може проявлятися набагато тонше. Іноді достатньо слів, насмішок або постійного знецінення, щоб вони залишилися з людиною на роки.
Колись я виступала з танцем у школі, а після виступу почула сміх із залу. Для когось це міг бути випадковий епізод, але для мене він став переломним. Після цього я почала боятися будь-яких публічних ситуацій: виходити до дошки, відповідати на уроках, помилятися. Згодом у коридорах мені ще кидали фрази на кшталт: "Це ж ти танцювала? О, класно", але з такою інтонацією, що я почувалася ніяково й незручно.
І тоді мені здавалося, що це просто реальність, це нормально і так буває у всіх. Що так буває у школі, що це потрібно пережити. Лише згодом зрозуміла: такі речі теж є булінгом. Вони впливають на самооцінку, впевненість у собі й можуть залишатися з людиною надовго.
Саме тому мені хочеться, щоб діти й підлітки розуміли: якщо вам боляче від чиїхось слів чи дій, не переконуйте себе, що це "просто жарти". Ваші почуття мають значення.
Коли ви вперше зрозуміли, що подібні ситуації можуть мати довготривалий вплив на ментальне здоров'я?
Сьогодні, коли я озираюся на цей досвід, я розумію: це справді було боляче. Найважче було усвідомити, що лише у 25 років я почала по-справжньому відпускати ці страхи й переконувати себе, що зі мною все гаразд.
Навіть зараз іноді помічаю ці реакції. Якщо в компанії хтось сміється, у мене може автоматично виникнути думка: "А з чого ви смієтеся?". Це наслідок того, що я довго жила в очікуванні осуду. Але зараз я вчуся нагадувати собі: не кожен сміх стосується мене.
Водночас я розумію, що цей досвід зробив мене сильнішою. Він змусив мене набагато більше працювати над собою, своїм внутрішнім станом, своїми страхами. Мені важливо побудувати щасливе життя, тому я багато уваги приділяю саморозвитку і бачу, як це поступово змінює мене.
У дитинстві я була зовсім іншою. Любила виступати, співати, танцювати, читати вірші й не боялася бути в центрі уваги. Після насмішок усе змінилося: я стала тихішою, перестала співати, намагалася менше привертати до себе увагу. Мені було страшно проявлятися, бо я вже очікувала негативної реакції.
Лише у 19 років я зрозуміла, наскільки цей страх керує моїм життям. Навіть прості речі — зателефонувати комусь, висловити свою думку чи познайомитися з новими людьми — викликали сильну тривогу. Саме тоді я вперше чесно сказала собі: "Я боюся осуду. Боюся бути собою".
Я зрозуміла, що не хочу більше дозволяти цьому досвіду керувати моїм життям. Я почала поступово повертати собі право говорити, проявлятися, творити й бути такою, якою я є.
Чи був у той період поруч хтось, хто допоміг вам пройти через ці переживання? Якщо ні, чого тоді найбільше бракувало?
До 19 років я фактично залишалася з цим сама. Мама бачила, що мені боляче, підтримувала мене, але ми тоді не дуже розуміли, як про це говорити. Часто вона просто казала: "Донечко, мені дуже шкода". І я розумію, що вона хотіла допомогти, але я сама тоді не могла відкритися й пояснити, що зі мною відбувається.
Переломним став момент, коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Згодом я потрапила в ситуацію, яка змусила мене подивитися на себе по-іншому. Я опинилася серед людей, які були старшими за мене, впевненішими, відкритішими. І я пам'ятаю цей стан: усередині я дуже хотіла бути частиною цієї компанії, але не могла сказати навіть кількох слів. Я боялася зробити щось не так, здатися смішною чи почути осуд.
Саме тоді ми з чоловіком почали багато про це говорити. Він допомагав мені зрозуміти, що я можу поступово вийти з цього страху, що не потрібно чекати моменту, коли я раптом стану впевненою — потрібно просто пробувати.
Наприклад, ми часто грали в настільні ігри. Для більшості це дрібниця, але для мене це був справжній виклик. Я хвилювалася настільки, що в мене пересихало в горлі й тремтіли руки. Навіть зараз "Мафія" нагадує мені про той страх.
Саме тоді я зрозуміла, що впевненість не з'являється раптово. Єдиний спосіб подолати цей страх — дозволити собі бути різною. Десь сказати щось смішне, десь помилитися, десь сказати щось дуже влучне. Просто бути собою.
Як ви вважаєте, у який момент звичайні слова чи жарти перестають бути"дрібницею" і починають руйнувати людину? Як це зрозуміти тим, хто може навіть не усвідомлювати, що самі стають кривдниками?
Мені здається, ми часто недооцінюємо силу слів. Навіть жарт чи випадковий коментар можуть залишитися з людиною надовго, особливо якщо вони стосуються її зовнішності, особливостей чи невпевненості.
У моєму випадку часто жартували про мій зріст. Можливо, люди не хотіли мене образити, але ці слова все одно відкладалися в пам'яті. Зовні я приймала себе, а всередині поступово з'являлося відчуття, ніби зі мною щось не так.
Я виросла з розумінням: "Так, я просто така, у мене такий зріст, і це нормально". Але водночас десь глибоко всередині жило відчуття, ніби зі мною щось не так. І тільки з часом я зрозуміла, що навіть такі моменти можуть впливати на сприйняття себе.
Саме тому я переконана: ми ніколи не знаємо, що саме запам'ятає інша людина. Для нас це може бути випадкова фраза, а для когось — спогад, який залишиться на роки.
Водночас я розумію, що люди можуть ставати кривдниками навіть ненавмисно. Я й сама згадую випадок із дитинства, коли сказала однокласниці щось, що мені здавалося абсолютно звичайним. Вона відповіла: "Мені неприємно". І тоді я вперше замислилася, що наші слова можуть ранити, навіть якщо ми не мали такого наміру.
Я думаю, багато залежить від того, що ми закладаємо в дітей із самого дитинства. Батьки мають пояснювати, що жарти не повинні принижувати інших, що кожна людина має свої межі й почуття.
Мабуть, саме тому варто іноді зупинятися й ставити собі просте запитання: "А як це може сприйняти інша людина?". Не тому, що потрібно боятися кожного слова, а тому, що повага до чужих почуттів починається з уважності. Бо іноді одна фраза може підтримати людину. А іноді — залишитися з нею на багато років.
Що сьогодні допомагає вам підтримувати ментальний стан?
Насправді мені допомагає поєднання кількох речей: музика, терапія, спорт, щоденна рутина та власні цілі.
Я зрозуміла, що коли маю напрямок, коли розвиваюся і дозволяю собі пробувати нове, я поступово виходжу з того страху, який супроводжував мене багато років. Навіть такі прості речі, як настільні ігри чи спілкування в нових компаніях, стали для мене маленькими кроками до свободи.
Мені допомагає все, що я поступово вибудовувала протягом останніх років: турбота про себе, робота з психологом, дисципліна, підтримка близьких і постійний вихід за межі зони комфорту.
Терапія стала одним із найважливіших елементів цього шляху. Зараз я не уявляю свого життя без неї, адже саме завдяки цій роботі я краще розумію себе, свої почуття і вчуся жити вільніше.
Що б ви хотіли сказати підлітку, який переконує себе, що"в інших проблеми значно серйозніші, тому мої почуття неважливі"?
Важливим є все, що нас турбує, що викликає сильні емоції — навіть якщо комусь з боку це може здаватися незначним.
Ми часто порівнюємо власний досвід із досвідом інших і думаємо: "У когось було набагато гірше, отже мої переживання не такі важливі". Але це не так. Кожна людина має право на свої почуття і на те, щоб бути почутою.
Не можна знецінювати власні переживання лише тому, що комусь вони здаються "меншими". Важливо говорити про те, що болить, змінювати своє ставлення до цього досвіду, шукати підтримку й не залишатися з цим наодинці.
Це може бути розмова з близькими, звернення до дорослих, психологів чи організацій, які можуть допомогти. Найголовніше — пам'ятати: будь-який досвід, який залишає слід усередині, заслуговує на увагу й підтримку.
Як друзям або близьким помітити, що людина переживає непростий період, навіть якщо вона цього не говорить?
Мені здається, ми найчастіше помічаємо зміни саме в близьких людях — друзях, рідних, тих, із ким маємо емоційний зв'язок. Іноді достатньо провести разом кілька годин, щоб відчути: людина стала більш мовчазною, відстороненою або поводиться не так, як зазвичай.
Найважливіше в такі моменти — не ігнорувати ці сигнали й не переконувати себе, що все нормально. Варто просто запитати: "Як ти?", "Як ти себе почуваєш?", "Чи все добре?". Іноді навіть така проста розмова може стати першим кроком до того, щоб людина відчула підтримку.
Водночас немає універсального способу допомогти кожному. Усі люди по-різному переживають складні періоди, по-різному реагують на слова й турботу. Комусь потрібно виговоритися одразу, а комусь потрібен час, щоб відкритися.
Тому найважливіше — бути уважними. Спостерігати, говорити, не тиснути, але залишатися поруч. Якщо людина не готова одразу розповісти, не означає, що їй не потрібна підтримка. Іноді потрібно просто дати зрозуміти: "Я поруч, ти можеш звернутися до мене".
Саме ця уважність до людей поруч і готовність помітити зміни можуть стати дуже важливими у складні моменти.
