Співзасновник FUSION JAMS Мишко Бірченко: "FJ почався як протест, а став найбільшою музичною спільнотою країни"
Мишко Бірченко. Фото: instagram.com/helldrummy
Якщо ти думав, що джаз — це щось надто складне, команда FUSION JAMS легко переконає у зворотному.
Цю спільноту створили ще у 2019 році, щоб популяризувати сучасні напрямки джазу. Сьогодні це вже платформа для зустрічей і джемів музикантів різного рівня. А ще — за шість років існування FJ провели понад 100 заходів і зібрали більш як 5 мільйонів гривень для ЗСУ.
Ми поспілкувалися з одним із засновників і лідерів FUSION JAMS — Мишком Бірченком — про історію ком'юніті, стосунки його учасників із традиційними джазменами та про те, як майже кожен охочий може стати частиною FJ.
Мишко, розкажи: як почалася твоя історія музиканта?
Я почав грати на ударних у школі: в сьомому класі мене покликали до шкільного панк-рок гурту, бо в них не було барабанника. Я не був барабанником, але сказали, що навчать. І трохи навчили, а потім… вигнали, бо я погано грав. А я вирішив, що хочу все ж довести собі й комусь, що вмію, що мені це цікаво.
І почав рухатися самостійно: просто грав багато музики, займався вдома, дивився відео. І декілька таких відео кардинально змінили моє ставлення до того, як я хочу грати і яке місце хочу займати в музичному світі.
І з класу дев'ятого я почав рухатись у бік складнішої музики — ф'южена, джазу тощо.
Цікаво, бо джаз — це ж ніби музика не для всіх…
У нас в домі завжди звучала хороша музика, яку слухала мама — але вона ніколи не слухала джаз. Найближчою до джазу серед співачок, яких вона слухала, була Sade — це соул із дуже якісними аранжуваннями.
І той джаз, який я слухав, відрізняється від конвенційного джазу, бо його форма дуже зрозуміла.
І, власне, ми з FUSION JAMS намагаємось поширювати думку про те, що ця музика — не про смокінг і келих віскі, а про те, що ти можеш у повсякденному одязі прийти до приємного місця, де збираються молоді стильні люди, і почути класну живу музику.
Так із 2019 року ми почали збирати дуже велику спільноту.
Що таке, власне, FUSION JAMS, як виникла ця спільнота?
У джерел FUSION JAMS було п'ятеро людей, зокрема я, але зібрав нас всіх Саша Пінчук, який 2020 року трагічно загинув.
Він року з 2017-го намагався залучити мене до своїх музичних проєктів, але в нас якось не складалося. А потім він спонтанно написав мені щось типу: "Я роблю джем, прийди, дай свого стилю". Це був найперший тестовий джем — ще не FUSION як такий. А я до цього на заходах, сконцентрованих на імпровізації, жодного разу не був.
Але, побувавши там, зрозумів, що це — саме те, що мені потрібно, — й одразу написав Саші, що знаю, як зробити це крутіше, знаю локації, де це можна зробити, запропонував свою допомогу — і того ж вечора долучився до команди.
У ній було всього двоє музикантів — я і Саша. Всі інші — просто креативні люди. Але ідейним натхненником FUSION дійсно був Саша. І ще в команді була журналістка Саша Кувшинова — в березні 2022-го вона загинула, потрапивши під обстріл російської артилерії в Горенці.
Якою була первісна ідея FUSION JAMS?
Первісна ідея була дуже глобальна! Це був протест проти конвенційного сприйняття джазу, бо багато хто на ньому досі паразитує, неправильно висвітлюючи його. І дуже багато хто і з промоутерів, і з букерів сприймає джаз як кліше.
Але цей контекст набагато глибший, і ми насамперед формували FUSION JAMS як середовище для музикантів, які не можуть знайти місце в нашій музичній тусовці. Бо на 2019 рік у нас існувало два контексти джемів. Перший — дуже конвенційний: старі джазмени або студенти джазових академій приходили грати джазові стандарти. Такі формати існують у "БарменДиктаті" та у 32JazzClub.
І друга, опозиційна сторона, існувала в джемах, наприклад, у клубі "Під Асфальтом Пляж": там кожен, хто після келиха пива зрозумів, що він музикант, або згадав, що він колись тримав гітару, міг зайти на сцену: "Я граю!" Там — вакханалія, тут — снобізм. Не було балансу. А Саша тоді взаємодіяв із багатьма студентами Музичної академії ім. Глієра.
І розумів, що серед них є запит на свіжу, нову лондонську школу — бо це був перетин стріт-культури й джазу.
Так ми мотивувалися зробити середовище насамперед для себе, а потім — для людей, які були навколо. А згодом усвідомили, що дуже багато людей хочуть бути дотичними до цього — як слухачі, партнери, журналісти тощо.
І як створювалось це ком'юніті?
Поступово. Першою локацією, в якій ми почали робити джеми, була наша студія "ШООМ", що межує стінами із Closer на Нижньоюрківській. Її власник, мій товариш Вова Корольов, погодився, щоб ми проводили там свої заходи. Спочатку це були заходи на 50 людей, але з неймовірною енергетикою! І на цих перших джемах я зрозумів, що хочу створити власний колектив — так з'явився мій гурт Hyphen Dash.
А потім ми почали усвідомлювати, що нам потрібні більші масштаби.
І наші друзі з клубу "Хвильовий" на Подолі запропонували спробувати зробити джем у них. І ми перейшли вже на більший майданчик, на 200-300 людей. Було страшно: ми не були впевнені, чи це потрібно комусь. Але почали забивати й цю локацію!
І, місяць за місяцем, почали розуміти, що треба робити нові кроки. Згодом ми освоїли Atlas — зібрали там під 1000 людей і зрозуміли, що і цього нам стає замало.
Але в нас був дуже прикольний захід 2020 року на маркеті Kyivness — вони запропонували зробити музичну сцену на їхньому заході в Українському Домі.
Коли я зрозумів, що є шанс зробити щось у тій неймовірній локації, я вирішив, що треба робити це дуже зухвало й масштабно. Знайшов технічних партнерів, і ми зробили велику сцену в центрі Українського Дому — звук на 360, влаштували шоукейс наших артистів і джем. Це для нашої команди був захід-маніфест, який ми досі згадуємо, — і буквально вчора ми мали зустріч з Українським Домом щодо продовження цієї співпраці.
Так ми зрозуміли, що можемо існувати в контексті великих заходів — бо первісно думали, що робимо маленьку нішу для себе та дотичних.
І 2024-го зібрали 1300 людей у концерт-холі на Кирилівській, 41. Тут вже прийшла впевненість у тому, що ця історія — дуже масштабна.
Наші артисти масштабуються і вже можуть виступати на стадіонах. І важливо, що вони не кон'юнктурні музиканти, які роблять те, що люди хочуть почути. Вони роблять те, що хочуть, і знаходять свою аудиторію.
Від протесту до дружби
А які у вас стосунки із традиційної джазовою тусовкою?
Хороше питання. Бо починалося це все з протесту, але з початком повномасштабного вторгнення цей запал хейту згас — почали розуміти, що ми вже є повноцінними гравцями ринку, стаємо найбільшою музичною спільнотою країни, а бути якимись пубертатними претензійними чуваками — це не доросла, не серйозна і не довгострокова позиція.
З початку повномасштабної війни я почав більше взаємодіяти з викладачами академії ім. Глієра. Ми стали запрошувати їх виступати на наших майданчиках, а вони побачили, що ми — не просто спільнота якихось школярів, які кажуть: "Ми робимо джаз", а поділяємо їхню любов до цієї музики, просто хочемо робити її доступнішою, не запаковуючи при цьому в попобгортку. Вони самі насправді рідко отримували такі аудиторії для своєї музики. Деякі — ніколи.
І вони усвідомили: Ага, ці люди, керуючись протестом проти нас, створили для нас новий майданчик. Ми можемо отримувати гроші за нашу музику, не граючи за 50 доларів "на підтанцьовці" в якогось попартиста.
Зараз, наприклад, моїм особистим ментором з ударних є Павло Галицький, викладач Київської академії музики ім. Глієра. Він — дуже активний учасник нашої спільноти, часто з нами виступає.
Хоча в декого із представників старої школи ще є скепсис щодо нас. Та що більше ми їх залучаємо до наших заходів, то більше приходить розуміння, що від цього виграють всі.
Наскільки ця історія про гроші?
До, напевно, липня 2022-го ніхто з нашої команди не отримував ні копійки — все йшло в бюджет проєкту, щоб робити наші події масштабнішими, платити гонорари артистам і виробляти свій одяг. І навіть прибуток від мерчу йшов на накопичення операційного бюджету.
А з 2022-го ми усвідомили: критично важливо, щоб команда отримувала гроші й розуміла, що все відбувається недарма. Без цього — ніяк. Якщо ти ведеш бізнес (а це і є бізнес), а твої люди не отримують оплату, то все, що відбувається — фікція.
Тому ми почали працювати над тим, щоби FUSION JAMS існував як бізнес-модель, був прибутковим і при цьому заробляв не через демпінг: кожен наш музикант за свій виступ отримає мінімум $100.
І віднедавна ми стали партнерами з одним із брендів і вийшли на трошки інший фінансовий рівень. Подивимось, як це працюватиме.
Ми всі прийшли сюди, не розуміючи, як це працює — це було для нас пісочницею. В принципі, нею і залишається, але кожен був змушений знайти своє місце в цій команді: той став операційним директором, та — директоркою з піару, інший — технічним директором…
А яка твоя посада?
Я — технічний директор FUSION JAMS і продюсер проєктів. Багато ідей та ініціатив ідуть від мене, але так само вони приходять і від інших учасників колективу. Так чи інакше, я залучений до інших великих проєктів — наприклад, працюючи з DOROFEEVA, можу зникнути на півтора місяця через тур — і тоді команда підхоплює процеси.
Бачиш, протест — протестом, а все ж попса тебе не оминула…
Тут є своя дуже цікава історія того, як ми змінюємо цей ринок зсередини. Я як ударник і гітарист Євген Пугачов були залучені до проєкту DOROFEEVA з 2020 року — і в цього є свої класні наслідки. Бо раніше музикант, приходячи до артиста, залишав свою індивідуальність й одягав "робочий костюм". Благо, Надя — така людина, що ми в її проєкті залишаємось собою. Вона як артистка це підкреслює і навпаки до цього спонукає. Ми разом змінюємо сприйняття того, як великий попартист може взаємодіяти з талановитими музикантами, і в молодих музикантів з'явилася впевненість у тому, що вони теж можуть це зробити.
Варто зауважити, що з початку великої війни дуже багато музикантів із нашої спільноти опинилося на сценах із великими артистами — бо ми показали, що ця модель може працювати. Індивідуальності не заважають іншим індивідуальностям проявлятися на сцені, а, навпаки, підсилюють енергію.
Тому наша залученість до великих поппроєктів змінює ринок зсередини.
У підвалі біля фронту
Що відбувалося у вашій спільноті з початком вторгнення?
Особисто я прилетів до Києва із дружиною 23 лютого о 23:00. І за п'ять годин після приземлення, вже вдома, почув вибухи. Нам було дуже важко усвідомити те, що відбувалося. А за тиждень ми випадково опинилися в Чернівцях. І я дуже швидко став одним із координаторів волонтерського штабу й почав активно займатися відправленнями допомоги, прийняттям заявок. Так осів там і думав, що моє музичне життя зупинене — якщо не назавжди, то на дуже довгий час. Але у квітні 2022-го наша команда почала говорити про те, що ми маємо продовжувати. Ми тоді тільки оговталися після смерті Саші Кувшинової та зрозуміли, що неправильно буде все зупинити.
Вирішили, що проведемо перший захід у Львові, де була частина нашої команди. Наш перший захід був повністю благодійним — 100% прибутку від аукціону ми направили на військо.
Ми тоді усвідомили: "Ого, ми можемо в умовах великої війни продовжувати робити те, що робили до цього, і через музику допомагати війську". Вирішили робити регулярні заходи з аукціонами — і станом на сьогодні направили на допомогу війську понад 5 млн грн.
Ми також брали участь у великих шоукейс-фестивалях, просто благодійних заходах за кордоном. І зайняли проактивну позицію щодо того, що культура і військо нерозривні.
В результаті я та Євген Пугачов у січні цього року записували альбом нашого гурту Hyphen Dash у Краматорську, в підвалі нашого товариша, який служить у 93-й бригаді "Холодний Яр".
Навіщо було їхати до Краматорська, щоб записати альбом?
Бо ми не знайшли більш ефективного способу проявити свій поклик. Через те, що ми написали інструментальну музику, де не було слів: "Україна — у вогні, допоможи мені!", наша демонстрація патріотичності могла проявитися в іншому — територіальній дотичності цієї музики до Сходу.
І найближча дотичність, яку ми змогли собі дозволити, — Краматорськ: земля, на якій вирішують майбутнє нашої країни. Нам пощастило, що є люди, які змогли допомогти нам у реалізації цього плану.
Ми випустили альбом Basement 626, в якому 17 композицій, імпровізаційно створених за 15 км від лінії фронту.
Музика VS его
Як практично відбувається FUSION JAMS? Як до вас потрапляють музиканти?
На заходи, де в нас відбуваються джеми, ми попередньо відкриваємо онлайн-реєстрацію: музиканти заповнюють заявки й відповідають на певні питання.
Після цього ми обираємо музикантів за рівнем гри або за жанрами, бо іноді щось може не вміщуватися в межі нашого заходу. Ті, хто отримують підтвердження своєї участі в джемі, приходять на подію. На вході вони кажуть: "Я музикант", і папірець із їхнім іменем кладуть у коробочку, що відповідає їхньому інструменту.
І на заході ми формуємо склади, які гратимуть один з одним через жеребкування — тобто ніхто з музикантів не знає, з ким він гратиме в той чи інший момент. І це характерно саме для наших джемів, бо зазвичай на джемах чуваки підходять один до одного і кажуть: "Зіграймо оцю тему — знаєш її? — Так, знаю. — Все, сідаємо".
Але ми проти того, щоб люди грали джазові стандарти. Не тому, що ми їх не любимо, а тому, що хочемо будувати свої заходи на імпровізації, щоб люди виходили із зони комфорту в плані гри та ідей і вчилися взаємодіяти з іншими музикантами.
В імпровізаційному джемі весь склад рівняється на найслабшого гравця. І бувають ситуації, коли в гру вступає его. Є, наприклад, неймовірний клавішник, але не дуже досвідчений ударник. Тут або клавішник починає підлаштовуватися та спрощувати свою партію, щоб колектив працював, або він починає злитися і грає ще складніше, або прямо на сцені каже: "Чувак, ти що, не розумієш?!" Ці речі складні, але ми навчали людей взаємодіяти одне з одним.
Бо музика — це взаємодія. Є люди, які виходять зі своєї студії, програвши там 10 років наодинці із собою, і взаємодіяти з іншими їм дуже складно. Наш майданчик — саме про те, щоб показати, що насамперед ви граєте не заради себе, а заради музики. Ми, напевно, повертаємо музикантів до найважливіших речей.
А бувало таке, що хтось почав грати, і це було так жахливо, що хотілося зупинити?
Регулярно таке трапляється. Буває, я читаю заявку й розумію, що треба дати людині спробувати. А потім слухаю музиканта на джемі та усвідомлюю, що відео з його грою — це був відрізок, який він, напевно, репетирував пару років. А все інше в чувака не виходить. Доводиться казати: "Краще просто послухай". Буває, при цьому доводиться зупинятися: "Сорі, чуваки, нуль хейту, але зберімо наступний склад". Стараюся надавати таким музикантам зворотний зв'язок, пояснюючи, що, на мою думку, було не так, над чим слід попрацювати.
І в людини завжди є шанс прийти ще раз через декілька джемів — дивимося, чи спрацьовує. І статистика зазвичай дуже прикольна. Деякі кажуть: "Та йдіть ви, ви не шарите", і я кажу: "Твоє право, все розумію". А є люди, які реально дослуховуються і повертаються іншими, бо підсвітилися конкретні речі, над якими слід було попрацювати. І вони зростають дуже швидко. Не те, щоб я був якимось ментором, але просто через спостереження і зворотний зв'язок вдається допомогти людям рухатися ефективніше.
Як ти для себе визначив — хто такий хороший музикант? Це про талант чи працю?
Найбільше це про працю, усвідомлену роботу. Безумовно, є база, якою ми маємо володіти. Але якщо не брати цю базу до уваги, то це насамперед людина, яка слухає інших і має достатній запас наслуханості. Бо все, що ми граємо під час імпровізації, — це те, що ми колись чули. А у взаємодії з іншими музикантами взагалі створюється щось суперунікальне.
Я от викладаю гру на ударних, і деякі мої учні кажуть: "Я мрію зіграти на ф'южнах". Я кажу: "Ти вже можеш це зробити. Ти можеш зіграти просто туц-тац, туц-тац і бути в музичній ситуації". Ти ж не маєш зіграти найскладніше. Хочеш бути учасником музичної ситуації — ось вона, грай найпростіше. А люди навколо тебе можуть прикрасити це так, що твій найпростіший біт звучатиме як геніальний.
У цьому суть: техніка — не на першому місці. Наша справа — допомогти музиці котитися, щоб люди отримували задоволення. Звісно, круто, коли ти можеш і технічно щось показати, але це не обов'язково.
Не тільки джаз
У вас же є ще свій лейбл?
Лейбл — це те, що зараз цікавить мене найбільше. Ми заснували його 2022 року й не розуміємо, чому не зробили цього раніше.
У ці часи ми мали би бути готовими давати якомога більше українського контенту, але ми його просто не маємо, бо не замислювались про це. І це помилка.
У березні 2022-го ми почали готувати збірку українського фольклору, народної інструментальної музики у джазових обробках наших музикантів.
Нас мотивував київський гітарист Міша Менделенко, який зараз живе в Нью-Йорку та грає з найвеличнішими музикантами світу. Він, живучи на лівому березі Києва в "Комфорт Тауні", записав свою обробку гімну України — зіграв її просто на гітарі, але настільки красиво, що я подумав: "Треба для таких людей робити лейбли, щоб випускати їхню музику, інакше вона просто залишиться в Instagram". Тоді зібралися я, мій товариш, продюсер музичний Ігор Кириленко й учасник тодішньої команди FUSION JAMS Акім Карпач.
Ми почали думати над створенням цієї збірки народної музики, випустили її, і вона стала початком нашого лейбла. Вона називається "Блакить" і доступна на всіх музичних платформах.
На сьогодні ми випустили низку релізів наших артистів. Мій колектив також випускається на цьому лейблі, наш краматорський альбом теж вийшов тут. І попереду ще дуже багато релізів, якими ми будемо ділитися протягом року.
Цього року я зрозумів, що наш лейбл буде не тільки про джаз й інструментальну музику. Це буде просто лейбл якісної музики, яка резонує з нами, — соул, джаз, хіп-хоп і не тільки. Тому наш лейбл No Time For Swing ставатиме таким собі прожектором, який підсвічує якісну музику в Україні.
Цікаво, а хейтери у вас є? А конкуренти?
Хейтери, впевнений, є. На початку було декілька публічних висловів про те, що FUSION JAMS — це не круто, і ми щось робимо не так.
Ці речі змушували нас замислюватись: "Чому вони це сказали? Це з ними щось не так чи з нами?" Ми збирали фідбеки у спільноті, серед партнерів і дійшли висновку про те, що людина має право на свою думку, а ми рухаємось далі.
А конкуренти точно є, і це чудово, бо наш ринок зараз перебуває у стадії кардинального переналаштування. З'являється набагато більше нових гравців, створюється дуже багато лейблів. З багатьма з них ми товаришуємо, робимо колаборації, і нам це подобається — це вже більше схоже на адекватний ринок, і це — здорова конкуренція, яка спонукає до розвитку.
А що далі? Є у вас глобальні плани?
Цей рік у нас розпланований повністю до грудня. А щодо довгострокових цілей, то не хотілося б втратити первісний імпульс. Я іноді зідзвонююся з нашими членами команди й запитую: "А що б Саша сказав про це? Що ми дичину робимо чи класну штуку?" Дуже хочеться, щоб тим, хто був на самому початку, не було за нас соромно.
А з прагматичного — дуже хочеться зробити власний великий простір, який міститиме концертний майданчик, студію, лекційну залу. Хочеться мати велику будівлю FUSION JAMS, яка стане таким собі культурним осередком — це все-таки важливо.
Якось ми з Євгеном виступали у Львові на локації Jam Factory — неймовірне місце! Колишня фабрика повидла, яку крутий меценат переробив у суперкласний, сучасний, неймовірно дорогий культурний центр. Хочеться мати таке ж у Києві.
А ще хочеться зробити свій фестиваль. Ми й зараз його можемо зробити, але хочеться трошки зачекати, бо ще не вистачає, напевно, компетенції в деяких питаннях. І, напевно, хочеться розширити команду. А ще зростити на нашому майданчику хоча б декілька класних артистів.
До речі, 1 червня ми зробимо перший відкритий захід у дворику Community Cafe на Кирилівській, 41. Виступатиме тріо Арсенія Яндюка — вони грають дуже-дуже класну сучасну музику, і буде джем.
Запрошую усіх!
А в липні відбудеться дуже великий, гучний захід, який ми скоро анонсуємо, — це один з основних проєктів цього року, бо ми готуємо його з 2023-го.
Слідкуй за анонсами!
