"Моя місія — говорити про Україну": журналістка Олена Халік — про залаштунки Каннського кінофестивалю, контекст війни та перемогу російської стрічки

Олена Халік. Колаж: редакція "ТиКиїв"

Цьогоріч головна редакторка порталу "Новини.LIVE" Олена Халік отримала акредитацію на один із  найпрестижніших кінофестивалів світу — Каннський. Там вона мала на меті не лише висвітлювати головні кінематографічні події, а й нагадувати митцям з усього світу, що війна в Україні триває — навіть коли зі сцени лунає російська мова, а нагороди отримують уродженці країни-агресора.

Чи була робота на Каннському кінофестивалі твоєю мрією?

Так, це була моя невеличка дитяча мрія. Усі ми бачили в кіно чи новинах ці червоні доріжки, купу зірок і натовпи на розкішному французькому узбережжі. І мені дуже хотілося там побувати.

Чесно кажучи, ми подавалися на акредитацію не один рік. У них є така особливість: вони або взагалі не відповідають, або, як цьогоріч, роблять це дуже пізно. Мені написали десь наприкінці квітня, а може, навіть на початку травня, коли до фестивалю залишалося буквально два тижні, і повідомили, що акредитовують нас.

До останнього я не розуміла, чи вийде в мене туди поїхати, тому що Канни повністю накладалися на Євробачення. Але все ж на закриття фестивалю я встигла. Поїхала і була вражена — вражена всім: і самим фестивалем, і тим, як там усе відбувається.

Раніше журналістка Уляна Бойчук розповідала нам, що отримати акредитацію на такі події, наприклад на "Оскар", дуже непросто. Як це було у тебе? Наскільки складний і конкурентний цей процес?

Ми разом з Уляною писали всі листи на "Оскар" і проходили цей процес, тому тут було схоже. Також подавали заявки, писали листи та заповнювали анкети.

Я гадаю, що медіа має досягти якогось рівня, зрозумілого лише їм, тому що чітких критеріїв немає. 

Але, враховуючи, що ми подавалися не один рік, а цього року нас затвердили, свою роль могли зіграти різні фактори: те, що в нас є розділ про кіно на сайті, хороші охоплення чи стабільний і якісний YouTube-канал.

Треба писати листи, заповнювати доволі великі анкети. Також потрібно сплатити екозбір — здається, 25 євро з людини. Без цього акредитацію далі навіть не розглядають. Тож навіть такий нюанс є. 

Ти отримала акредитацію — що відбувається далі? Як відбувається підготовка журналіста до роботи на фестивалі?

Оскільки в мене наклалися два дуже великі фестивалі — Євробачення і Канни — підготовка була справді серйозною. До Євробачення потрібно було розібратися з 35 артистами, розуміти, хто і як працює. Паралельно потрібно було готуватися і до Каннського кінофестивалю.

Тут усе було навіть складніше, тому що, по-хорошому, варто було б заздалегідь подивитися фільми. Журналісти, які приїжджають на початок фестивалю і залишаються там на всі два тижні, мають таку можливість — дивляться стрічки, знайомляться з програмою, занурюються в контекст. У мене такої можливості не було.

Ми приїхали буквально на два дні — на закриття фестивалю. За цей час нам вдалося подивитися лише дві-три стрічки. До того ж більшість фільмів до фестивалю просто неможливо побачити в прокаті.

Тому повноцінно ознайомитися з матеріалом було непросто. 

І тепер я добре розумію, чому люди проводять там по десять днів, чи навіть більше, і намагаються подивитися все, що пропонує Каннський кінофестиваль.

Що варто знати журналісту, якщо він хоче поїхати на Каннський кінофестиваль?

Варто приїхати із самого початку фестивалю: заздалегідь подивитися, хто входить до складу журі, які фільми представлені в програмі, хто з гостей очікується.

Щоправда, якогось єдиного списку всіх зірок, які будуть присутні на фестивалі, не існує. Багато квитків можна придбати окремо, тому часто приїжджають селебріті, про яких заздалегідь не повідомляють.

Принаймні ми не знайшли такого переліку, де було б чітко вказано, які саме зірки будуть присутні на фестивалі.

Уляна Бойчук також ділилася тим, що на "Оскарі" комунікація з гостями часто дуже обмежена через щільний графік і правила фестивалю. Як було у тебе? З ким вдалося поспілкуватися, які матеріали зробити? 

Я хотіла зробити дуже багато: записати інтерв'ю, поспілкуватися з гостями. Але все вийшло не зовсім так, як гадалося. Річ у тім, що там є спеціальні форми для запису інтерв'ю із зірками. Ми просто цього не знали, бо це був наш перший фестиваль. Та й в Україні не так багато людей їздять у Канни, щоб можна було з кимось порадитися, як там усе працює.

Тобто є спеціальні форми на інтерв'ю із зірками, а місць дуже мало. Там працює принцип: хто перший встав, того й капці. Наприклад, 19 травня відкривається запис на 21 травня. О шостій ранку з'являється можливість для десяти медіа взяти п'ятихвилинне інтерв'ю. Тепер я знаю, що це потрібно постійно моніторити та займатися цим із самого початку фестивалю.

Така сама історія і з переглядами фільмів. За кілька днів до показу відкривається доступ до квитків, і ти або встигаєш їх вихопити о шостій чи сьомій ранку, або ні.

Потрапити на церемонію закриття майже неможливо — місця розлітаються буквально за секунди.

Тобі вдалося туди потрапити?

Ні, ми потрапили на телетрансляцію. Палац фестивалів дуже великий, там є багато залів. Є головний зал — Люм'єр, де відбуваються всі каннські прем'єри та проходить церемонія закриття. Є театр Дебюссі — буквально сусідній зал у тому ж приміщенні. Там також збираються почесні гості: ті, хто не зміг потрапити до головної зали.

Ми дивилися церемонію на великому екрані. Але навіть це було дуже помпезно і красиво.

Також нам вдалося потрапити на червону доріжку. Якщо хтось був у Каннах, то знає, що біля Палацу фестивалів є червоний хідник, який функціонує цілий рік. У період, коли фестиваль не відбувається, будь-хто може піднятися нею до палацу, сфотографуватися чи просто пройтися.

Ми ж потрапили на офіційну червону доріжку в передостанній день фестивалю. 

Для мене як для журналістки це був справжній шанс, тому що мені потрібно було записати стендап для "Новини.LIVE" і показати, що наше медіа дісталося цієї легендарної червоної доріжки — тієї самої, якою вже за кілька годин проходили Демі Мур та інші світові зірки.

Спираючись на всі ці правила та обмеження, як це — працювати на фестивалі самій, без команди?

Загалом я майже на всі заходи їжджу одна. Я знаю, як себе знімати, як записувати інтерв'ю. У нас підготовлена вся техніка для того, щоб журналіст міг працювати самостійно.

І якщо трохи відійти від теми, то я взагалі за те, щоб журналіст умів робити все сам: знімати, писати тексти, монтувати. Власне, цим я і займалася всі ці дні. Це можливо, це нормально.

Можна користуватися штативом. Завжди є можливість із кимось познайомитися і попросити про допомогу. Як зробила я — попросила людину потримати телефон, поки пройдуся тією доріжкою. Це зайняло буквально 30 секунд, і нічого страшного не сталося.

До речі, на червоній доріжці теж обмежений час перебування. Здається, там можна бути до п'яти хвилин. Було таке враження, що за кожною людиною закріплений окремий стюард, який просто ходить поруч і весь час каже: "Go, go, go!".

Це не та історія, коли ти можеш годину стояти на червоній доріжці, записувати стендап чи знімати відео. 

У тебе є буквально кілька хвилин, щоб зібратися з думками, записати стендап, зняти потрібний контент і рухатися далі.

Тому тут водночас і цікаво, і дуже незвично.

Хоча нам перед поїздкою казали, що потрапити туди майже неможливо, що знімати не дозволяють і що все дуже суворо. Наскільки я знаю, на вечірніх показах це справді так. Люди ховають телефони в сумочки, кишені, навіть у взуття, тому що там із цим дуже строго.

Останніми роками Україна дедалі помітніше звучить у світовому кіно, і в Каннах нас представляє сильна команда. Чи тримали ви зв'язок між собою? Спілкувалися, підтримували одне одного?

На жаль, ні. Це було ще одне моє велике здивування. Під час закриття фестивалю ані Українського павільйону, який працював там від початку, ані більшості української команди вже не було.

Ми, наприклад, зверталися до режисера фільму "Мілітантропос" — хотіли записати коментар чи інтерв'ю. Але він відповів, що вже поїхав, і нікого з команди на місці немає.

Так само я писала нашим кінодистриб'юторам, зокрема Андрію Ногіну. Кажу: "Де ви? Хочемо зустрітися, поспілкуватися". А він відповідає: "Ми вже роз'їхалися, нікого немає".

Для мене як для журналістки дві найважливіші події фестивалю — це відкриття і закриття. 

Я їхала саме на закриття, бо була впевнена, що там усі мають бути. Надія ж помирає останньою: раптом буде нагорода, раптом український фільм отримає відзнаку чи навіть "Золоту пальмову гілку".

Але, можливо, я просто не знаю всіх кулуарних моментів фестивалю. Як виявилося, багато людей поїхали, навіть не дочекавшись фіналу й головної церемонії закриття.

Попри все, чи був момент або зустріч, після яких ти подумала: "Ось заради цього точно варто було їхати"?

Звісно! Насамперед шоковою терапією для всіх нас стало те, що Гран-прі отримав фільм російського режисера Андрія Звягінцева. Ми почули з головної сцени російську мову.

І перша думка, яка в мене виникла: треба якось спіймати цього режисера. Спіймати — в журналістському сенсі (посміхається). Треба його десь зустріти, щось запитати й загалом дати зрозуміти, що ми тут є і що ми про це говоримо.

Після церемонії традиційно відбувається серія пресконференцій. Першою була пресконференція журі. Вони розповідали, яким для них став цей досвід, як кіно об'єднує людей, як вони дивилися фільми, обговорювали їх. Поруч у президії сиділа Демі Мур, яка цього року була членкинею журі. 

Ми все це послухали й, звісно, дочекалися пресконференції Звягінцева. На той момент уже була глибока ніч — десь друга година за Києвом. І, ясна річ, ми всі сиділи в телефонах, тому що це була ніч масованого обстрілу України.

Починається пресконференція. Мені дали слово, бо я дуже просила можливість поставити запитання однією з перших. Я звернулася до нього українською мовою. Потім перекладач попросив мене повторити запитання російською, тому що він працював із французькою та російською і не розумів української. Хоча сам режисер, здається, зрозумів усе відразу.

Треба було бачити обличчя людей у залі, коли вони почули французькою та англійською мовами, що просто зараз Україна перебуває під атакою балістичних ракет. 

Було видно нерозуміння, розгубленість. Вони ж перебували на святі кіно, говорили про те, як мистецтво об'єднує людей, а тут журналістка з України нагадує про війну.

Я запитала, чи мають українці подивитися цей фільм і що він хотів би сказати українцям.

У відповідь він сказав, що йому дуже соромно і що він — маленька людина. І ось ця фраза про "маленьку людину" мене зачепила найбільше. Не знаю, мені здається, для багатьох українців вона звучить дуже болісно. Коли режисер із міжнародним ім'ям, із каннськими нагородами та номінаціями на "Оскар" називає себе маленькою людиною в цій історії.

Тому якщо повертатися до запитання, чи варто було туди їхати, то так — варто. Хоча б для того, щоб нагадати людям про Україну. 

Не всьому світу, але тим кільком сотням журналістів у залі, самому режисеру, організаторам фестивалю. Щоб вони ще раз почули: війна триває.

Будьмо відвертими, фокус уваги неминуче зміщується. У Європі люди часто запитують: "А у вас там уже все закінчилося?". І я вважаю, що моя місія на таких подіях — на Євробаченні, на Каннському кінофестивалі та будь-яких міжнародних майданчиках — говорити про Україну.

Розповідати про те, що в нас триває страшна війна, що людей убивають і обстрілюють просто на вулицях. І що від цієї реальності неможливо сховатися навіть там — на святі кіно, під сонцем Лазурового узбережжя.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter