Нічні зміни, щоденний медогляд і "привиди в тунелях": машиніст Дмитро Рода розкриває таємниці роботи в метро
Дмитро Рода. Фото: особистий архів
Часто найтаємничішими для нас залишаються саме найбуденніші професії. Одна з них — машиніст метрополітену. Чи замислювався ти, як стають водіями потягів? Чи справді вони "цілодобово їздять під землею" і що відбувається, якщо людині за пультом раптом стане зле?
Редакція "ТиКиїв" поспілкувалася з машиністом метрополітену Дмитром Родою, який розповідає про будні підземки у своїх соціальних мережах. Про шлях у професію, графік роботи, найпоширеніші міфи, переваги й виклики цієї справи — з перших вуст від людини, яка вже 15 років керує потягом київського метро.
Працювати на залізниці, а згодом у метрополітені, було вашою мрією ще з дитинства. Чи справдилися ваші очікування від цієї професії? Коли ви вперше сіли за керування поїздом, чи було це саме так, як ви уявляли?
Скоріше було усвідомлення, що це було правильне рішення. Тому що так, спочатку була мета — піти на Укрзалізницю, на велику залізницю. В принципі, я ж і вивчився на неї, була дитяча залізниця. Тоді вона дуже швидкими темпами розвивалася і, мабуть, цікавила мене більше. Але потім обставини змінилися — і на залізниці, і взагалі. Тоді я й пішов у метро.
І коли вже закінчив навчання, коли була перша офіційна поїздка, вже самому прийшло усвідомлення, що це був правильний вибір. От прям як рибка у воді.
Розкажіть про шлях від мрії до професії: як відбувається навчання, що має вміти майбутній машиніст метро та на яку оплату праці він може розраховувати?
Для того, щоб вступити в ряди машиністів, бажано мати якусь технічну освіту — так буде легше навчатися. Однак це зовсім не обов'язково.
Взагалі потрібно просто записатися в одне з депо, в якому ти хочеш працювати, і дочекатися початку набору на курси машиністів. Як мінімум раз на пів року набирають нову групу.
Навчання включає практичні заняття, обкатки, роботу по змінах із машиністами. Вони з нами їздять, а ми дивимося, чи підходять вони для цієї роботи, як засвоюють знання й навички. Потім складають іспити й далі працюють уже з машиністом. Ми доводимо їх до фінального рівня підготовки, після чого вони йдуть до інструктора, який уже підтверджує допуск до самостійної роботи.
Хтось підходить, хтось — ні. Це дуже індивідуально, не можна всіх загнати в одну рамку.
Тому в курсі навчання на машиніста є три практики, щоб люди не тільки вивчили теорію, а й побачили, який це має вигляд на практиці, які це відчуття, що це за зміни. Щоб вони зрозуміли, чи підходить їм ця робота, чи є в цьому сенс, чи виходить у них.
Хтось приходить із такою великою цікавістю, що все одно доб'ється свого. Неважливо яким чином: захоче — вивчить. А хтось думає, що тут усе легко: прийшов, клац — і вже все знає. А по факту виявляється, що для нього це дуже складно.
До речі, чи стикалися ви з упередженнями про те, що професія машиніста метро є легкою або непрестижною? Які міфи чи стереотипи про професію доводиться спростовувати найчастіше?
Є таке упередження, що ми цілий день, добу, зранку до ночі катаємося під землею. Це неправда. Я навіть викладав про це відео. У нас зміна триває від шести до восьми годин.
Багато хто думає, що ми працюємо як звичайні офісні працівники — з восьмої до п'ятої чи до шостої. А коли їм кажуть, що в нас є нічні зміни, люди не розуміють: як це — нічні зміни? Що ж ви робите? Вночі ж метро не їздить. Для багатьох стає відкриттям, що режим роботи й графік машиніста дуже незвичні. Трохи привідкривається завіса над тим, як усе влаштовано.
Крім того, ти працюєш під землею сам. За тобою велика відповідальність, за тобою — півтори тисячі пасажирів. Будь-які несправності чи нестандартні ситуації — ти маєш швидко зреагувати. Це теж не для всіх. Треба все зрозуміти, не розгубитися й зробити так, як належить.
Ще один момент — під час зміни ти не можеш просто кудись піти. Якщо вже прийшов на зміну, то відмовитися від неї не можеш. І подзвонити за пів години до початку й сказати: "Ой, вибачте, я не зможу вийти", — теж не вийде. Якщо, наприклад, погано почуваєшся, то потрібно повідомити заздалегідь.
Тому що це складна система безперервного руху, і кожна людина в ній — окрема ланка, яка має працювати.
Будь-яка відсутність може призвести до затримок або якихось технічних моментів.
Ще багато хто думає, що достатньо просто навчитися смикати ручку — і все. Але це не так. Треба вивчити дуже багато теоретичного матеріалу, інструкцій щодо дій у різних ситуаціях. Потім на роботі ці знання завжди тобі допомагатимуть. Але для багатьох кілька інструкцій і ціла купа книжок, які треба вивчити й зрозуміти, — це складно.
Але, як я вже казав, якщо людина справді цього хоче, то для неї це не буде перешкодою. Навпаки, вона отримуватиме від цього задоволення.
Поговорімо й про саму роботу. Скільки ліній може обслуговувати машиніст, скільки змін має на місяць і як зазвичай проходить його робочий день?
Ліній у нас три, але ми працюємо тільки на одній. Коли вступаєш на навчання, тебе готують для конкретного депо, тобто для однієї гілки. На інші гілки ми не їздимо.
На місяць нам видають графік. Зазвичай це 24–25 робочих днів і 5–6 вихідних, плюс-мінус один. Зміни в нас різні. Для прикладу розберемо денну зміну.
Ти приходиш завчасно, хоча б за 5–10 хвилин. Обов'язково проходиш передрейсовий медогляд. Перед кожною зміною нам перевіряють тиск, пульс, загальний стан. Медпрацівник усе перевіряє, записує й дає допуск.
Потім заступаємо на зміну. Час початку, наприклад 13:47, вказаний тому, що є 10 хвилин на підготовку. О 13:57 прибуває поїзд, на який нам треба сідати. Ми змінюємо колегу. Працюємо зазвичай перші дві-три години — це два-три кола. Потім є перерва — пів години або до години. Після цього пересідаємо на наступний поїзд і знову працюємо дві-три години.
Закінчення зміни теж буває по-різному. Мене можуть змінити вже працівники нічної зміни просто на лінії, або я можу заїхати в депо десь о 19–20 годині. У підсумку зміна триває приблизно 6,5–7,5 години.
За правилами між закінченням однієї зміни й початком наступної має бути не менше 12 годин відпочинку. Більше може бути, менше — ні. Наприклад, наступного дня в мене зміна вже о 10 ранку.
Так працюємо шість днів, а потім маємо вихідний. До речі, дуже часто запитують, чому лише один вихідний. Це тому, що ми працюємо по 6–8 годин, тобто маємо скорочену тривалість зміни, і графік формується саме так. Але вихідний у нас теж рахується по годинах. Він може тривати і 48, і 55 годин. Тобто фактично іноді це майже два дні.
Щодо оплати: сьогодні машиніст метро без класу може отримувати приблизно 40 000 гривень на місяць, а працівник найвищої категорії — 60 000.
Які ще поширені запитання про роботу в метро вам ставлять?
Найчастіше питали про зарплату. Про те, що робити, якщо машиністу сильно захочеться в туалет. Або якщо йому стане погано — як його змінюють, що тоді відбувається, адже він у тунелі.
Також запитували, як ми реагуємо на пасажирів, які забігають у вагон, коли вже зачиняються двері, або на тих, хто не дає дверям зачинитися й створює затримки в русі. Чи важко працювати, чи подобається робота. Загалом такі стандартні запитання. Чогось зовсім незвичного майже не було. На всі я відповів у своїх відео.
Хтось якось запитав: "А ви можете проїхати без зупинок від кінцевої до кінцевої?" Я кажу: "Це буде одноразова акція — раз і назавжди".
У метрополітені ви працюєте вже понад 15 років. Коли й чому вирішили розповідати про свою професію в блозі?
Усе почалося з того, що на станціях мене почали знімати так звані спотери. Вони викладали ці відео в TikTok. Я до цього нормально ставився: посміхався їм, сигналив.
Після цього до мене звернувся канал TET зі зйомками шоу "Місія: впоратися". Мене запросили взяти участь, і вже сама знімальна група сказала: "Блін, у вас так класно виходить. Ви взагалі не помічаєте камеру, усе так природно. Ви просто такий, як у житті. Чому не ведете блог? Зараз усі ведуть: пекарі, працівники СТО, лікарі…"
Я поговорив із керівником, спробував зробити такий проморолик і показав його. Ідея була в тому, щоб популяризувати професію й залучити людей працювати в метро, зокрема машиністами. Вирішили: "Спробуймо".
Перші два-три ролики особливо не зайшли. А потім був один, мабуть, найуспішніший — він майже за ніч набрав пів мільйона переглядів. Я зрозумів, що людям це цікаво. Одразу полетіли коментарі: про що ще показати, про що розповісти. І воно одне за одним пішло: спочатку TikTok, потім Instagram. Перегляди реально набирали десятки, а іноді й сотні тисяч.
Людям нарешті відкрилася ця завіса невідомості навколо професії машиніста й роботи метро.
Вони ж бачать це щодня, але не розуміють, як воно працює, і ніхто їм про це не розповідав. А тут вдалося знайти таку нішу й почати про це говорити.І якось воно пішло. Наприкінці серпня буде вже майже рік, як я веду цей блог.
Як гадаєте, чи впливає така медійність на ставлення суспільства до роботи в метро? Чи змушує ваша історія більше людей замислюватися над цією професією?
Так, звісно! Це помітно навіть за коментарями.
У нас, здається, в попередню групу записалася людина, яка стежила за моїми влогами. Вона сказала: "Ви стали причиною, чому я пішов на курси машиніста".
Я також проводив лекції в училищі, де сам навчався. Там були майбутні випускники, і багато хто з них уже був налаштований іти працювати в метро, піти на курси машиніста. Вони побачили більше про цю професію, і для когось це стало тим самим маркером, що саме туди він хоче.
Тому так, це працює. Насамперед для молодого покоління, яке зараз тільки навчається. Але є й люди старшого віку, які колись хотіли спробувати, але щось їх зупиняло. А тепер, коли вони подивилися відео, це бажання знову повернулося, і вони вирішили хоча б спробувати піти на курси машиніста.
У багатьох інтерв'ю ви випромінюєте щиру любов до своєї роботи. То якою вона є насправді — професія машиніста метро? За що її можна полюбити, а що в ній є найскладнішим?
Я думаю, у кожного, хто любить свою роботу, є таке відчуття, що на неї хочеться прийти навіть у суботу.
Мабуть, головне — це усвідомлення, що ти йдеш не тому, що мусиш, а тому, що тобі хочеться.
А вже приємні бонуси — це, як не дивно звучить у наші часи, зарплата й умови праці.
Водночас основна складність — це, напевно, графік. Адже він хоч і "плаваючий", але через різні зміни накопичується втома.
Плюс — сидяча робота. Не для кожного це робота мрії. Звісно, фізично це теж відчувається. Треба хоча б іноді ходити на масаж, коли є можливість, розслабляти тіло, підтримувати себе в тонусі, займатися спортом. Особисто мені найбільше допомагає масаж, тому що через постійну сидячу роботу спина дає про себе знати.
Ще один момент — робота під землею, де немає сонячного світла. Іноді може бути трохи важкувато. Хоча на платформах і станціях, у принципі, добре працює вентиляція, і для мене це взагалі не проблема.
Для тих, хто любить працювати самостійно, метро — це величезний плюс. Ти один у кабіні. А для тих, хто, навпаки, любить колектив і постійне спілкування з людьми, робота машиніста може здатися складною. Хоча, можливо, це просто справа звички.
Я вже 19 років у метро, з них 16 років працюю машиністом. Усі питають, чи не набридає. Ні, чесно, не набридає.
Є невеликі зміни, є розвиток, навіть у наші непрості часи. Він є. Навіть ведення блогу — колись це здавалося чимось із розряду фантастики, ніхто навіть не думав, що таке можливо. А зараз це теж частина розвитку, яку можна використовувати у своїй професії.
Наостанок: поділіться цікавим фактом про роботу метрополітену, про який більшість пасажирів навіть не здогадується.
Перший момент — багато хто думає, що машиніст може працювати на будь-якій гілці. Насправді може, але для цього потрібно перенавчитися. Тобто це навіть не міф, а частково правда.
Інший міф — що ми можемо переїжджати з лінії на лінію. Наприклад, заступили на зміну на "Героїв Дніпра", а закінчили десь на "Арсенальній" чи "Лісовій". Це неправда. Ми працюємо тільки на своїй лінії.
Ще дуже часто питають, чи є в тунелях щось незвичне, паранормальне. Я кажу: звісно, можна багато чого вигадати, але в тунелях нічого такого не відбувається. Це просто простір, де курсують поїзди. Нічого аномального там немає.
Ще одне часте запитання — про вбиральні на станціях. Зараз люди вже знають, що вони є і під час роботи станцій як укриттів ними можна користуватися. А раніше постійно питали, чому їх немає. Насправді в штатному режимі вони не обслуговуються, тому що призначені для працівників метрополітену.
Також часто питають, що найбільш незвичного пасажири забували у вагонах метро. Забували ноутбуки, рюкзаки, сумки, телефони. Але найсмішніше — одного разу забули невеликий холодильник, морозильну камеру. Я взагалі не знаю, як це можливо. Для таких випадків у нас є бюро знахідок.
Читай також: Ветеранські бізнеси: 5 історій про те, як наші захисники продовжують жити і як ми можемо їх підтримати
