"Київ, що тримається", Дар'я Малахова: українцям треба позбавитись синдрому меншовартості
Дар'я Малахова і Нікіта Добринін
"Київ, що тримається" — відкриті інтерв'ю про важливих для Києва людей, які розповідають про свої правила збереження сил та віри у важкі для українців часи, та допомагають іншим. Дар'я Малахова — актриса, ведуча, авторка книжок, засновниця школи "Claris Verbis" та керівниця ферми "Климівка", її щирі публікації популярні у Фейсбуці.
У другому випуску ведучий "ТиКиїв" Нікіта Добринін зустрівся з Дар'єю Малаховою у Театрі на Подолі перед репетицією та поговорив про автобіографічний роман (про подруг з України та росії), майбутній дитячий будинок, навчання у Гопкінса, театр, критику та "неінстаграмне" життя.
Подивитись повний випуск можна тут, а для тих, хто краще сприймає текстовий контент, ми публікуємо розмову окремо.
Нікіта: Як ти зараз комунікуєш з людьми, які живуть в рф, і з якими ти раніше спілкувалася або ж спілкуєшся зараз?
Дар'я: Я і сьогодні говорила з подругою, про яку я пишу роман, і в неї знайшли рак. Це сталося буквально протягом останніх двох тижнів.
Нікіта: Вона живе там?
Дар'я: Так, вона у Москві живе, але з початку "Майдану" ми не спілкувалися. Раніше ми були разом в Україні, до речі, вона на "Інтері" працювала. Вона прекрасний маркетолог, дивовижна класна професіоналка. І це були часи, коли московські команди приїжджали і вчили українців працювати. Ну, така наша меншовартісна історія, де ми слухали все, що говорять вони.
З початку "Майдану" я пішла на Майдан, звісно, і готувалася йти в АТО. І тоді вона дуже жорстко зі мною поговорила. Сказала, що типу: "Ти придурошна, ти не маєш лізти в це, це не твоє". Тоді я просто повісила слухавку і зрозуміла, що мені немає про що говорити. Не по-поганому, не через те, що вона винна, ні. Просто це ситуація, коли, знаєш, типу, я кажу: "Небо блакитне", а вона каже: "Ні, воно рожеве". І ти така: "Ну все, ми приїхали". Ми не спілкувалися всі ці роки, і я дуже сумувала за нею.
Нікіта: В який момент ви знову почали говорити?
Дар'я: 24 лютого вона мені зателефонувала. Буквально через годину, як все почалося, десь о 6-7 ранку. І сказала: "Це капець. Я не знаю навіть, що тобі говорити. Я тільки зараз зрозуміла, що у тебе було у 2014 році. Як я можу допомогти? Як можу бути корисною?". Вона допомагає, багато допомагає, але я не можу говорити кому і як, але допомагають і роблять багато.
Для мене дуже важко знайти людину, з якою в мене один ментальний, духовний, скоріше емоційний рівень. Наприклад, мені не цікаво говорити про пудру, про губи, про якусь фігню. Я тоді просто втрачаю увагу, і думаю: "Так, все, у мене десь зачесалося, я маю кудись піти" (сміється). І от вона саме та людина, яку я не готова була втрачати. І це взагалі не означає, що я виправдовую. Я просто нічого не хочу знати про сусідів. Їх для мене не існує. Це для мене як просто якась діра. Але там є люди, які розуміють, що відбувається.
Як ти кажеш, я швидка, і я вже бачу, як у всіх буде. Просто воно буде через 10 років. І всі мають "вимучити" всі ці етапи, адже нам все одно треба буде якось співіснувати. Я впевнена, що нам, у першу чергу, треба позбутися свого синдрому меншовартості, повірити в себе і знайти себе. Це дуже важливий момент. І росіяни зараз багато цим займаються. Вони багато думають, чому так сталося, де пішло не так. А ми поки святкуємо, що типу ми молодці. Я відверто про це кажу. Я вважаю, що в майбутньому це буде проблемою.
Нікіта: Вважаєш, що занадто швидко святкуємо, занадто рано?
Дар'я: Так. Святкуємо, що здобули цінність, а в чому цінність здобули, не зрозуміли. Ми не можемо святкувати героїзм чужих людей. Це вони хай святкують. А ми, що святкуємо? Розумієш? Отут у мене питання.
Нікіта: Ну ми корисні тут. Ми допомагаємо.
Дар'я: Ті, хто допомагають — так. Але дуже мало людей допомагають. Я от робила три дні тому збір. Ну камон, ну 100 тис. гривень. Я збирала тиждень. Раніше я такі кошти за пів дня збирала. І я качаю, качаю, ти кажеш там "нюдси", та я що завгодно готова робити, тільки дайте гроші. Коли в тебе є інтерес, і ти прагнеш чогось, то ти рухаєшся і рухаєшся, адже в тебе є мета. А коли типу "ми неймовірні"... Ми сіли і ми просто "неймовірні". А там все гірше і гірше, важче і важче, та зараз взагалі не час бути впевненими в собі.
Нікіта: Знаю, що ти пишеш роман. Він автобіографічний, про двох подруг з України та росії. Коли очікувати продовження цієї історії?
Дар'я: Як допишу. В основі роману наша з подругою історія. Я сподіваюся, що з нею все буде добре. Вона просила вибачення, рік мене підтримувала, вона надсилала гроші, допомагала...
Нікіта: А тепер ти їй якось будеш допомагати?
Дар'я: На жаль, я не вмію робити операції на щитовидці. Якби я вміла, я б їй допомогла (сміється). Та я думаю, що все буде добре. Вона така людина, як і я — нам завжди не дуже потрібна допомога. В мене теж було онко, і воно так швидко пройшло. Коротше, треба просто лікуватися і все буде добре.
Нікіта: Рівно три роки тому в одному інтерв'ю ти сказала: "Самоізоляція пов'язана з обмеженням свободи. Свобода ж — це прогулянка, природа". Що для тебе зараз є цією свободою в межах тих обставин, у яких ми зараз живемо?
Дар'я: Прогулянка і природа (посміхається). Я найбільше в житті люблю природу. Я просто в захваті. Я розрізаю капусту і думаю: "Як? Як це можна було вигадати? Таку ідеальну форму, цю красу всередині. Як воно все пахне". Я, коли говорю про природу, мені просто хочеться плакати.
Мені здається, що у всіх дерев є психологія. Наприклад, якщо ти обрізаєш всі гілки, то вони випускають дуже багато маленьких гілочок і дуже багато листочків. Не знаю, чи ви знаєте, але дерево пам'ятає, скільки листків воно викинуло минулого року. І якщо ти в цьому році його обрізаєш, воно має викинути ще більше, бо типу "зі мною борються, а маю бути кращим". І це дивовижно.
Нікіта: Мені здається, що це десь схоже і на твою історію.
Дар'я: Ну, ні. Я справжній панк, бо мені важливо показувати людям якісь екстреми. Перевертати якість речі, змушувати думати, але я нічого не доводжу. Тому і в моєму романі історія досить проста. Я маю зробити історію цікавою, щоб вона була читабельною, але насправді це скоріше про душу, про те, що кожен з нас несе відповідальність за себе і за власну душу. Не треба нам думати за душу Путіна, нам треба про свою душу думати.
Нікіта: Думати, як стати краще нам тут і зараз?
Дар'я: Так. І критична більшість скоріше доведе нас до цих воріт і вони відкриються. Бо якщо ми виправляємо інших людей, то це не дуже ефективно. Я думаю, що це про нас.
Нікіта: У тебе зараз репетиція. Якої вистави?
Дар'я: Це "Камінний господар" Лесі Українки.
Нікіта: Як тобі взагалі на сцені? Якщо чесно, то я був вражений декораціями, що так багато там гіпсу, крейди, здається, не прибрано. Але потім ти розумієш, що воно навпаки дає якийсь правильний стан.
Дар'я: Ну це сценографія, це умови в яких ми існуємо. Це Леся Українка, але дія нібито відбувається в реставраційній майстерні і протягом всієї вистави ми робимо Лесю. Тільки в кінці це стає зрозумілим.
Нікіта: Я не був ще на вашій виставі, сьогодні подивлюся. Мені цікаво, якби я зі своєю вчителькою літератури прийшов до вашого театру, чи вона б зрозуміла, що взагалі відбувається на сцені?
Дар'я: Ну, вона так, якщо вона читала.
Нікіта: Просто наскільки я розумію, у вас зовсім інше прочитання.
Дар'я: Театр так побудований, наче багатошаровий пиріг. Тобто, є оригінальний літературний твір, потім його часто переосмислює режисер. Якщо це, наприклад, роман, то він стискається з 300 сторінок до 30, бо нормальна п'єса це десь 30-50 сторінок. Це перший етап, без якого нічого не може бути. Далі режисер переосмислює це і вибирає те, про що йому буде цікаво говорити, тобто не все, а те, що для нього було головне в літературному творі. І далі на це нашаровується робота сценографа, який вигадує, в яких умовах це буде: актори, костюми, світло, музика. І це все фантазії інших людей. Бо коли ти читаєш твір і часто ходиш у кіно, то ти кажеш: "Та ні, блін, я читав і було набагато прикольніше". Так частіше за все буває, тому що твоя уява багатша, ніж те, що можна показати. Ти можеш собі уявляти, як людина літає — "Інтерстеллар", але показати це досить складно. Круто, коли це дійсно роблять, але це майже неможливо, тим більше у трьох стінах.
Нікіта: Як театр впливає на тебе? Тому що от я сидів як глядач, і музика, світло, картинка достатньо депресивні, важкі. І мені цікаво: як тобі як акторці переживати раз за разом на репетиціях, а потім на сцені ці емоції? І як взагалі ти в цьому стані перебуваєш?
Дар'я: Я з тих людей, хто навіть на цвинтарі бачить одні плюси, я взагалі не залипаю на негатив. Це не те, що я у всьому бачу няшність, ні. Я вірю, що не все має на нас впливати. Кожен із нас має свій шлях, і якщо нас буде тригерити кожна пташка, яка насерла нам на голову, це просто нас знищує. Я вважаю, що в депресії лежить саме лінь. Тобто ми самі шукаємо собі причину, щоб нічого не робити, сумувати, лежати, щоб нас усі рятували. Я ні в якому разі не торкаюся цими словами важких психологічних чи психіатричних станів. Але людина — це така істота, що постійно шукає мартідо навіть там, де його немає. А ми маємо шукати лібідо.
Це моя робота. Я приходжу щаслива, бо я граю в найкрутішому театрі, як на мене, я тут граю вже дофіга років, я люблю всіх людей, з якими я граю, я їх знаю багато років, я обожнюю режисера, мені подобається те, що я роблю. Тоді чому я маю засумувати?
Нікіта: Я знаю, що в тебе був період навчання в Великобританії, у Королівському коледжі музики. Після цього ти приїздиш у Київ і власне пробуєш виходити на сцену.
Дар'я: Ні-ні. Мене побачили та запросили, бо я з Богданом Михайловичем Бенюком і Хостікоєвим грала з 14 років. Згодом я потрапила на Единбурзький театральний фестиваль. Я грала в "Яґо (Отелло)", і з цією шекспірівською виставою в нас був успіх в Единбурзі. Там мене побачили й запросили. Я не думаю, що я була якась суперактриса. Просто я була зі східної Європи, це було цікаво, і воно якось так співпало. Але говорячи про школу, я не просочуюсь матеріалом та тим, що відбувається. Я імітую ситуацію, намагаюся її розповісти людям, які присутні в залі. У мене британська школа — це техніка, а не оці страждання. Я навіть іноді, коли дивлюся, що актор перевтілюється, виходячи на сцену, то я цього не розумію — як він перетворюється на іншу людину.
Нікіта: У вас на курсі викладачем був Ентоні Гопкінс. Як проходило навчання і як ти з ним комунікувала? Чого він навчив тебе?
Дар'я: Він патрон коледжу, і колись він сам закінчував цей виш, але грав на трубі. Це консерваторія, яка з часом здобула собі департамент драми, в який я і потрапила. Ентоні Гопкінс періодично проводив лекції, тоді він якраз багато знімався, це був 1996-1999 рік. Він дуже тепло ставився до Вельсу. А взагалі там можна було зустріти багато зірок. Я, наприклад, і на кастингах у Тома Генкса була.
Нікіта: Що тобі завадило там залишитися і проходити далі якісь кастинги, розвиватися там далі?
Дар'я: Не їхня я, ми не їхні. Це те саме, що зараз відбувається, коли люди переїжджають. Людина, яка не здобула себе в Україні, має здобути себе в іншій країні. Моя сім'я реалізувала себе в Україні, і я від'їжджала від успіху своєї сім'ї. І я це дуже чітко усвідомлюю, що тут у мене і в моїх дітей набагато більше можливостей. Наприклад, моя бабуся була професором університету Шевченка і українським філософом, вона викладала багатьом політикам. Тобто розумієш, я можу рукою сягнути і спілкуватися з людьми, які можуть бути важливими для моїх проєктів. І мені, живучи завжди таке життя, було складно поїхати туди і починати з нуля. Хоча я й дуже "ізі". Я мила посуд, танцювала в нічних клубах, я багато всього робила і я й тут це можу робити. Мені все одно, що робити, головне — робити хоч щось. Та повернулася я, бо мама хворіла, якраз була Помаранчева революція, і я тут теж зачепилася на Майдані. Якось воно так сталося. Я тут, я тутешня.
Нікіта: Наш проєкт "Київ, що тримається" про сильних людей, про людей, які роблять місто кращим, які самі долають якісь перепони в особистому житті і точно могли б дати якісь поради іншим людям. Чи відбулися якісь зміни у твоєму житті після 24 лютого?
Дар'я: Я б хотіла сказати "так", бо зараз так говорить більшість, і хотілося б бути причетною до цієї героїчної спільноти. Звичайно, це все було шокуюче, перш за все те, що люди можуть ігнорувати цінності, що є ок, а що не ок. Сьогодні, наприклад, це те, що ХАМАС робить.
Нікіта: До речі, якщо ти вже згадала про ХАМАС, то як ти ставишся до цієї ситуації?
Дар'я: Яке в мене може бути ставлення до терористів? Я така людина, що навіть якщо мною маніпулюють, то я і у звичайному житті перестаю з ними спілкуватися, і не треба навіть щось підривати, бомби кидати. Я просто вважаю, що будь-яка маніпуляція ні до чого не призводить. Це моя критична точка зору. Тероризм — це, звісно, погано, це війна, це жахливо. Смерті дітей — це погано.
Нікіта: Окей, я запитаю по-іншому. Ти збирала б донати Палестині чи Ізраїлю?
Дар'я: Ой, дай з Україною розібратися (сміється). Розумієш, я говорила зі своїм товаришем, він фізик. У мене часто бувають питання світового масштабу, і науковці на них найкраще відповідають. Сказала йому, що я відчуваю, що не знаю, чи достатньо всього роблю. Хоча це не комплекс. Я просто іноді думаю, чи правильно я рухаюся, чи щось інше маю робити. І він сказав таку цікаву теорію, що площина сяйва залежить від інтенсивності. Тобто, якщо промінь вузький і дуже направлений, то він дуже інтенсивний. Якщо це широке розпорошене світло, то його інтенсивність менша. І я про це стала думати, і від того я взагалі за ХАМАС не слідкую, якщо чесно. Бо в мене вистачає і власних проблем.
От зараз я живу на Кіровоградщині, бо в мене там ферма, і там ми зараз робимо дитячий будинок. Ось це питання мене турбує найбільше. Чесно, мене не турбують світові лідери, вони якось і без мене розберуться. Просто те, що я буду дивитися новини, мій час не йтиме на реальні справи. І нібито, знаєш, Кіровоградщина — це район, де немає бойових дій, але ж там є діти без батьківської опіки, і там люди бухають, і б'ють один одного, а дітей кудись треба дівати. Це ми ще якось у мирні часи бачили, що в нас під ногами, а тепер ми всі сваримо півгодини Папу Римського, хоча можна ж у цей час у себе в дворі прибрати.
І я боюся. Цей український героїзм мене лякає, тому що ми стали дуже об'ємними. Я не об'ємна.
Нікіта: Тобто ти, як той промінь, б'єш тільки в одну точку?
Дар'я: Ну, намагаюся кудись бити. Не знаю, чи б'ю, але стараюся бити (сміється).
Нікіта: Ну насправді мені здається, що ти вмієш бити, а словом так точно. Якщо подивитися на твій інстаграм, там є не лише нюдси і білий борщ. Ти викладала у своєму інстаграмі доволі дивні, як на мене, пости з відрізаними гусячими головами. А потім ти у 2022-му опублікувала пост, який навіть видалили, тому що там неоднозначна думка. Хтось навіть простежив зраду. Що це був за пост? Що це за ситуація?
Дар'я: Дурні. Просто люди недостатньо розумні, ось і все.
Нікіта: А що вони не зрозуміли?
Дар'я: Розумієш, є дуже багато комсомольців, і майже всі вони сидять у фейсбуці й інстаграмі (сміється). Чому я публікую відрізані голови тварин? Я фермер, я здобуваю власну їжу. І для того, щоб її з'їсти, треба вбити. Ще ж не навчилися готувати живу качку чи живу курку, це технічно неможливо. І це якраз той момент, де ми вирівнюємо цінності. Тобто, сьогодні ковбаса і сосиски лежать на поличках і ніщо не має тих проявів, які вони дійсно мають. Я просто нагадую людям, що ці речі не блакитні, не рожеві і не інстаграмні. Життя абсолютно інше. І для того, щоб з'їсти курку, їй треба відрізати голову.
Нікіта: Ти хочеш наче присадити людей, щоб у них не було ілюзорності й естетики в житті. Типу воно ж сіре, воно з кров'ю. А для чого тобі це потрібно?
Дар'я: Ну, півники не сірі, вони різнокольорові, кров червона, тому я не можу сказати, що це не інстаграмно. Це дуже художньо, це дуже красиво, воно зовсім не сіре. А якраз усі ці рожеві, блакитні, інстаграмні, накачані губи, розчісані брови — я думаю оце досить сіро, і нецікаво, і однорідне, і пусте, і беззмістовне. Саме це я трішки намагаюся показати.
Стосовно посту, який був про хейт. Це був пост про те, що ми самознищуємо себе, коли ми хейтимо. З цим не погодилися люди, бо це незручна тема. Тому що хейтити, сидячи на жопі вдома, набагато зручніше, ніж іти і щось робити. Замість хейту ти можеш піти дрова порубати бабусям і дідусям, побігати марафон і заробити гроші, щоб тебе хтось спонсорував. Якщо є такий об'єм ненависті, то її фізично краще прокачувати. І не просто бити грушу в елітному спортзалі, а можна подушки в домі літніх людей бити, щоб пил з них вибити. Тобто, всьому можна знайти якусь корисну реалізацію. І люди майже цього не роблять. Здорові чоловіки, накачані, сидять і своїми пальчиками клацають "Я ненавиджу русню", але на фронт вони не йдуть, нічого корисного не роблять, а просто клацають кнопки.
Нікіта: Тобто ти за те, що ти щось конкретне робиш і можеш показати результат своїх дій, або ти взагалі нічого не пишеш.
Дар'я: Дивись, для мене взагалі зовнішній світ і те як він мене сприймає — мені пофіг. Тому я нікому нічого показувати не маю. Це тільки питання роботи з моєю душею, і нафіга я це роблю. Ну добре, ось закінчиться твоє життя, моє життя, нам з тобою 95 років, ми лежимо, починаємо вмирати і думаємо: "Як ми прожили своє життя?". І саме тоді в тебе йде відлік того, що ти реально зробив. Не те, що ти написав у фейсбуці. Ну, заблокували і розблокують, це зі мною не вперше. Але оці моменти, де ти дійсно над собою працюєш... Так, мені невідомо почуття ненависті, в мене було пару разів у житті, що я заздрила комусь. Це просто капець, я горіла. Тому я не уявляю, як люди в цьому живуть, це ж так погано тобі. Люди і досі не розуміють, що від того, що ти напишеш "здохни Путін" чи "здохни русня" нічого не відбудеться, це не інструмент, ніхто від цього не вмирає. Хочеш — напиши листа в ООН, розкажи свою історію, щоб їх там якось змусити по-іншому подивитися на ситуацію. Кожен лупає свою скалу.
Нікіта: Розкажи про свої марші матерів у Європі та США. Насправді ж не кожна людина може так масштабно діяти. Кожен робить потрішки на своєму, умовно кажучи, городі. І твій масштаб, і твоє світло, мені здається, будь-якому українцю важко наздогнати.
Дар'я: Воно сталося зовсім випадково. Мій друг, Володимир Аполлінарійович Жовнір, головний лікар "Охматдиту" зателефонував, коли я возила "воєнку" і займалася снайперським обладнанням на початку війни. Він зателефонував і каже: "Чого ти займаєшся військовими, коли тут діти в нас гинуть". Типу "ти мама, за тобою йдуть жінки, а ти страждаєш фігньою". І я кажу: "Ну добре". Я просто в фейсбуці написала: "Дівчата, давайте виходити на вулиці, беремо білі штуки, на них намазуємо кетчупом кров. Нам треба звернути увагу". І все, дівчата потім самі все зробили. Я потім вийшла з проєкту, сказала: "Робіть".
Нікіта: Тобто вони ось так одразу відгукнулися?
Дар'я: У нас в Атланті був найбільший марш, здається, чи в Нью-Йорку. 5-тисячні ці мітинги були. Це залежить також від того, як жінки підхоплюють. Всі тоді виїхали, їм не було чого робити, і вони хотіли себе якось самореалізувати. Це був спосіб висловитися, стати дотичним.
Нікіта: Нам дуже приємно перебувати у твоїх стінах, у твоєму театрі. Мені цікаво дізнатися, в якій точці зараз перебуває український театр. Що він переживає під час повномасштабної війни? Як відчуває себе театр у Києві?
Дар'я: Хто я така, щоб говорити про весь український театр? Але в мене був проєкт — "театр 360 градусів". Під час пандемії ми диджиталізували український театр, показували високоякісні відеоверсії, знімали їх з моєю партнеркою і подругою Наталі Чижовою. Але, коли почалася війна, було дуже складно, бо ми змушували людей ходити в театр. Сьогодні з театром відбувається те, що з українським одягом, брендами. Ми всі носимо українське, всі їмо українське. Я пам'ятаю як десь 10-15 років тому ми буквально змушували людей до українського, а зараз це стало трендом. Тому люди ходять до українського театру, викупляють квитки, так само як і купують українське вино. Тільки я не впевнена, що це свідомо робиться, це більше тренд. Але це добре.
Нікіта: Цікаво як ти обираєш ролі. Ти ж маєш вибір?
Дар'я: Ні, я не маю вибору (посміхається). Але я дуже щаслива людина, бо мені пропонують ролі режисери, з якими багато актрис мріяли б попрацювати. Тому це тупо, мабуть, відмовлятися. А погані ролі мені не пропонують.
Нікіта: Яка роль твоєї мрії? Кого б ти мріяла зіграти?
Дар'я: Леді Макбет. Я така шекспірівська дуже, мені потрібна драма.
