Поетеса Тетяна Власова: "Я хочу зібрати "Олімпійський", бо Палац спорту вже зібрав Жадан"

Тетяна Власова. Фото: instagram.com/tania_vlasna

Тетяна Власова, в минулому журналістка і солістка гурту Vlasna, а зараз — піарниця Одеського міжнародного фестивалю, яка і не помітила, як стала модною поеткою. Понад 10 років її вірші репостять у соцмережах, читають відомі актори, а прихильники сучасної української поезії збираються послухати її у великих концертних залах... Про це й поговоримо з Тетяною напередодні виходу її другої поетичної збірки!

Таню, ти колись думала, що станеш модною поеткою?

Ні, я писала вірші ще зі школи, тобто хист до поезії відчувала, але чомусь думала, що, якщо вже збирати Палац спорту, то із гуртом Vlasna, де я співала... 

І от я в ту музику сунулась, але довго не розуміла, що це не зовсім моє. У нас були певні досягнення, класні пісні, ми навіть були номіновані на премію Yuna як "Новий подих української музики". Але під час Революції Гідності я почала писати вірші... Просто зранку пила каву, читала новини й написала вірш. Виклала його у Facebook, пішла на роботу — я тоді працювала в пресслужбі одного з телеканалів — і забула про нього. Ввечері відкриваю — а там якась нереальна кількість репостів, коментарів, відгуків…

Що ти в цей момент відчула?

Здивувалась. Я — людина дуже раціональна, і зрозуміла, що це просто відгукнулося в людей, бо сам вірш був об'єктивно наївний і навіть дещо примітивний. Але мені дуже приємно, що багато людей сприйняли його як свій — бо це був момент єднання, коли піднялася хвиля народної поезії, і я якось в неї влетіла. І от кілька моїх віршів тоді стали дуже популярні — їх читали всюди, на всіх майданах, розвішували на різних місцях у школах…

Я в такому, бачиш, відрядженні,
Звідки люди приходять незрячими.
Де ведуться якісь перемовини,
Найміцніші коктейлі замовлені…

Потім був ще один, дуже болючий — про мам загиблих. І вони знайшли свого читача. Я писала громадську лірику, почала писати про війну, але дуже обережно: що я могла написати, сидячи в Києві?

Але відлік себе як поетки я веду від виходу 2021-го своєї першої збірки "Ефект близькості". Тоді протягом літа в мене було багато презентацій, а 2022-го стався мій перший поетичний вечір.

Талант зник!

Яким був твій перший вірш у дитинстві?

Не пригадую. Пам'ятаю, що писала українською і російською, живши в Луцьку — все ж великий був на той час вплив російської культури. Якось вчителька попросила на випускний для кожного однокласника написати маленький вірш.

А одна дівчинка в класі, Віка, фарбувалася, і я написала: 

"Віко! Краса — то страшна сила, якщо вміло нею користуватись,

Але навіщо ж класна керівниця тебе просила трохи менше фарбуватись?" (Сміється.)

Це було геніально, звичайно! Не знаю, як зі мною після цього розмовляли однокласники.

А далі були спроби писати пісні, але я розумію, що в цьому набагато слабша, ніж у віршах.

У тебе цікавий поетичний стиль — що тебе формувало як поетку? Кого читала? Пушкін був?

Ні, до речі, російських поетів я не сильно читала. Без Цвєтаєвої й Ахмадуліної, звісно, не обійшлося, але, на жаль, тоді була велика прогалина в сучасній українській поезії — навіть попри те, що я навчалася у Львові. Я лише на першому курсі почала читати Жадана, Любко Дереша, але сказати, що це мене сформувало, не можу. Потім зрозуміла, що, якщо вже пишу вірші, треба робити це фаховіше — і почала скуповувати всі поетичні збірки, які знаходила. Перечитала всього Жадана, він на мене вплинув, і це відчутно.

Зараз намагаюся читати все, що виходить — але обережно, щоб не наслідувати стиль. Але за натхненням, за метафорами, глибиною я, звісно, йду до наших мастодонтів: мені зараз подобаються Ярина Чорногуз і Дмитро Лазуткін. Ну, і наші військові, які пишуть вірші... Не знаю, чи вони мене формують як поетесу — мене радше формує в цілому те, що я багато читаю. А бувають періоди, коли не читається, а потім важче і говорити, і писати. А коли багато читаєш, створюється певний творчий запас. Було й таке, що я піддивилась один рядок, здається, в Кундери, і потім на його основі побудувала свій вірш — підступно митецьки позичила. (Посміхається.) Рядок в одному з моїх віршів "Ми стали будинками, в яких ніхто не господарює" я піддивилась — чесно зізнаюсь.

Як ти пишеш? Кажеш собі: "Треба!" чи чекаєш на музу?

У мене не буває стану "прийшла муза" або чекання на нього. У мене просто виникає потреба щось написати. А бувають періоди, коли не пишу місяцями, і тоді мене трохи підтрушує: "Все пропало, талант зник…" Але я себе зупиняю: якщо не пишеться, то й не треба. В мене були спроби щось вичавлювати із себе, але виходила якась фігня. А коли спадає на думку якийсь рядок, і ти включаєшся в процес — зазвичай увечері — то я вже не заспокоюсь, доки не напишу, а пишу я здебільшого швидко. А можу замислити щось, а потім вже записати. От нещодавно їхала в Київ з іншого міста й за кермом написала вірш. Приїхала — і дописала.

Переробляєш щось?

Рідко. Проте, от зараз працювала над новою збіркою — вчора її завершила і віддала видавництву. І в мене були побоювання, що зараз прийде редакторка, і будемо все переписувати… Але, на щастя, ми проговорили якісь моменти, вона мені давала поради, я зрозуміла, що вона має рацію, і замінила декілька рядків. Але це радше виняток, бо в основному я задоволена своїми віршами.

А редактори можуть втручатися в чужу поезію? Це ж твій твір!

Ну, вона могла сказати, що, приміром, цей рядок слабший, надто там пафосний і вибивається, аргументувала це. Я цього процесу боялася, але я прислухаюся. Звісно, не до людей, які пишуть у коментарях: "Ти — дура!" або "Твої вірші — г…но!" Але коли щось радить людина поважна, я замислююсь, і якщо в чомусь з нею погоджуюсь, починаю вагатися, значить, в цих словах є певний сенс.

Оцініть мої вірші

Що з твого погляду є хороша поезія?

Це поезія багатошарова. Якщо ти людина начитана, то розумієш, де примітивні речі, а де потрібно заглиблюватись. Буває, коли поезія перенасичена цією багатошаровістю, і це теж не дуже ок, бо за намаганням поєднати багато-багато слів просто втрачається зміст, а глибина не з'являється. З іншого боку, зараз ми знову спостерігаємо хвилю народної поезії, не завжди хорошої з погляду літератури, вона навряд житиме у віках, але вона так відгукується людям, що, може, це причина вважати її важливою й потрібною. Раніше я до цього ставилась негативно: так багато графоманства, а де ж смаки? А тепер розумію, що все, що зараз мінімально менталку ставить на місце — хай буде. Та для мене ознака класної поезії — її багатошаровість. Коли ти перечитуєш, і в кожному реченні знаходиш щось нове. Я цього теж прагну.

Графомани до тебе звертаються?

Був смішний момент років шість тому, коли люди почали багато мені писати. І от написав мені один "поет": "Оцініть мої вірші!" А вірші були відверто погані. Але він публікував їх у себе на сторінці, і всі друзі його хвалили.

І ось він все кидав та кидав мені свої вірші, "оцініть" та "оцініть". Я все казала, що не літературний критик і не робитиму цього. Але він наполягав, і я дуже обережно його вірші почитала й акуратно дала йому якісь поради. Після чого він образився: "Хто ви взагалі така, щоб оцінювати мої вірші?" й заблокував мене. (Сміється.)

Тут треба витримати баланс, щоб відмовити й не образити. Я — ведуча "Відкритих поетичних мікрофонів" в книгарні Readeat — ми з її засновником Дмитром Феліксовим придумали проєкт, де різні люди читають різні вірші — звісно, серед них багато аматорських. Я більше розцінюю його як проєкт емоційний. І от я сиджу там вже як мама, а всі мені кажуть: "Я вам скину свої вірші!" Я чесно всім кажу: "Скидайте, але я їх не встигну почитати". І вони надсилають мені вірші в Instagram, а я просто не встигаю відповісти: бо на те, щоб все прочитати та якось оцінити, знайти слова, дати рекомендації, теж потрібен ресурс. А я постійно біжу. Але якщо в мене є можливість під час цих "Мікрофонів" щось сказати, оцінити, я це роблю, щось підказую, але дуже акуратно — я взагалі дуже дипломатична й компліментарна.

Ти спершу була журналісткою, потім в тебе була група — виходить, поезія скерувала твоє життя в іншому напрямку?

Коли я пішла з журналістики в піар, комунікації, десь в той самий момент вийшла заміж, почала писати вірші, змінила прізвище — відбувся якийсь перелам моєї долі. А поезія вийшла на перший план, коли я зрозуміла, що в мене це виходить і мені це цікаво. З музикою не було такого відчуття, музику мені все ж цікавіше слухати, ніж творити. 

Як ти сприйняла популярність, що прийшла?

Мені подобається. (Посміхається.) Я марнославна в цьому плані. Подобається, коли мене впізнають на вулицях — я розумію, що це завдяки тому, що я активна в соцмережах. Але в цілому приємно, що наших поетів і поеток тепер впізнають. Я завжди привітна з усіма, відкрита, і для мене найкращий момент на поетичних вечорах — в кінці, коли до мене вишукується величезна черга, всі обіймаються — я люблю обійматися, хоч після вечора я дуже виснажена.

А як складаються твої стосунки з хейтерами?

Тут треба нарощувати дуже товсту шкіру. Колись я була вразливою до поганих коментарів тощо, але що більше зростала моя аудиторія, то більше я цю шкіру нарощувала і вже дійшла до стану, коли мене абсолютно не зачіпають хейтери.

Пам'ятаю історію про "Власову — відому в Луцьку наркоманку"...

Так, це був перший кейс, на якому я вчилася працювати з хейтом. Якась жінка з Луцька ні сіло ні впало раптом написала, що я — знана наркоманка, продаю наркотики, ще якусь маячню — вона була не сповна розуму, але всі волинські таблоїди про це написали, бо я зробила пост зі всіма скриншотами. Вона ж приходила в коментарі, я її блокувала, вона приходила з інших акаунтів… Мої друзі ще довго над цим сміялися.

Ну, і я ж працюю в комунікаціях, вмію працювати з репутацією, зі словом — звісно, такі речі використовую на свою користь. Так само, коли мені закидають, що я "піарюсь", я сміюся: якби я піарила сама себе, я б вже може дійсно зібрала Палац спорту. Але на власний піар якраз часу не вистачає.

Ще хейтери люблять пройтися по моїх сукнях, та й загалом по моєму вигляду — це почалося з мого першого виступу в Carribian Club. Я була в короткій зеленій сукні, і мені в коментарях написали: "Ця сукня не пасує до такого вечора".

Я запитала: "До якого "такого"?" — "До того, який був". Я відповіла: "Ну, вас же там не було, звідки ви знаєте, що до чого пасує?" Ще, виявляється, "в моїх нарядах можна тільки на пілоні танцювати, а не поезію читати", і взагалі я "ганьблю поезію своїми оцими розпусними нарядами". А коли побачили мою світлину з Вакарчуком, одразу написали, що я "продалася Вакарчуку".

А найсмішніше було, коли всі раптом почали писати, що я — Оксана Марченко, і хейтити як Оксану Марченко — може, через окуляри? Якщо в мене немає ресурсу, я просто блокую таких людей, а якщо є, то розважаюся.

Але був зовсім не смішний випадок. Торік ми планували концерт із Сергієм Жаданом у Будинку кіно, зробили дуже класну програму. І буквально за тиждень до концерту одна критикиня написала про мене пост, де з великим сарказмом спародіювала мій вірш "Танцюй, моя пташко" — мовляв, це я так пишу.

І в коментарях почалося… Всі люди, які мене недолюблювали, побачили зелене світло і вирішили розказати все, що вони думають про "цю Власову". Писали ганебні речі — і про зовнішність, і про те, що мене "просувають метри"… А я тоді займалася промокампанією фільму "Люксембург, Люксембург" і була виснажена фізично, емоційно, бо ми щодня були в новому місті.

І тут мені скидають цей пост. Я три дні читала все, що там неслось, і на тлі того, що я хвилювалась перед концертом, за три дні до нього в мене зник голос. Я поїхала до лікаря, мені щось вкололи, якось голос відновили, але на концерт я приїхала з температурою, і перед виходом на сцену мене просто колотило. Ця історія тоді послабила мою віру в себе.

За вечір ми зібрали на потреби ЗСУ 300 тис. грн, але наступного дня я не змогла встати з ліжка і місяць хворіла. Після цього я обачна з тим, що говорю і пишу в соцмережах. А люди, які писали ті коментарі, потім підходили після інших моїх виступів і казали: "Ви так класно читаєте!" Я казала: "Серйозно? А ви ж писали те й те — я запам'ятала кожного". (Сміється.) І вони перепрошували.

За пів року я дізналася, що ця критикиня досі про мене пише саркастично. Ну, нехай. Як то кажуть, зустрінемось на касах.

Бути собою

Ти сама читаєш свої вірші — працювала над цим?

Так, працювала і працюю, і на початку я читала не так, як зараз... Я вчуся працювати з голосом, з аудиторією, адже аудиторія завжди різна. І я ж все життя на сцені: багато років танцювала, потім був гурт. Мені подобається дивитися в очі, бачити, хто плаче, хто сміється — це великий кайф. І коли я читаю нові вірші, в які сама ще не вчиталася, це теж відчувається.

Тому працювати над своїми виступами важливо, бо багато поетів пишуть класно, а доносять це гірше.

Твої вірші читають ще й Ахтем Сеітаблаєв, і Дар'я Трегубова — вони тобі щось радять?

Мені було приємно, коли деякі актори казали, що ніхто не читає мої вірші так, як я — це прям вау!

Даша ніколи не каже мені, коли читає мої вірші. Я просто бачу, що пішли підписки на мій інст, і розумію: "О! Трегубова щось моє записала".

З Ахтемом у нас є поетично-театральний проєкт "Багато війни. Багато любові" — півтори години моїх віршів, що складають історію двох людей: війна, любов під час війни — там є певна драматургія. І я дуже цього боялась — це ж як однією ногою зайти в театр. На першій і єдиній репетиції напередодні нашого першого виступу сказала Ахтему: "Я ж не актриса, не знаю, що робитиму на сцені з тобою". Він відповів: "І це прекрасно — будь собою". І я розслабилась.

Ми грали цей проєкт двічі, і на другий раз це вже було просто по кайфу. Але мені простіше читати так, як я читаю, а не вдаватися в акторську гру чи драматизм. Може, колись піду до Ахтема в театральну майстерню, то вивчусь і на акторку.

А як ви із Сеітаблаєвим зійшлися?

Ми знайомі давно через Українську кіноакадемію, де я працювала, і я запросила його на свій перший виступ. Але перед цим побачила на YouTube, як він читає вірш Лесі Українки, і подумала: "Все! Треба щось зробити, щоб він колись почитав мої вірші". І підступно запросила Ахтема на свій концерт, де мої вірші мали читати Римма Зюбіна, Наталя Васько, Олена Кравець. Перед концертом Ахтем зайшов до гримерки, а я кажу: "Я ж тебе теж покличу на сцену як гостя". Він: "Я ж не буду читати вірші?" — "Ні-ні-ні, не будеш!"

І от він виходить дуже розчулений, я стою зі своїми роздрукованими поезіями. Він щось говорить про "Тетяну та її вірші" й каже: "Ну, і якщо ти коли-небудь дозволиш мені почитати свої вірші…" — а я віддаю йому ці аркуші. Він бере перший, що лежав зверху, і читає вірш, який вперше бачить, просто бездоганно! Зараз всі наші спільні виступи починаються з цієї поезії.

А наступного дня я написала Ахтему: "Маю до тебе розмову". Він сказав: "Приїжджай". Я приїхала, ми сіли, я кажу: "В мене є ідея…" — "Я згоден". І в нас склався класний тандем! З Ахтемом мені комфортно, хоча я боялася віддавати свої вірші комусь. Та й мені здавалося, що вони жіночі. Але Ахтем сказав, що в мене майже чоловіча лірика, і кілька віршів зробив так, наче вони про нього. Він сам каже: "Мені здається, що це ти про мене писала".

А із Сергієм Жаданом ви як зійшлися — що він аж передмову до твоєї збірки написав?

Я наважилась попросити його написати передмову для моєї збірки "Ефект близькості", хоча ми тоді просто були знайомі. І він несподівано погодився. Для мене це було дуже дивно, і потім мене на всіх презентаціях розпитували: "А як так вийшло?" А я не знаю — він просто добрий, напевно. (Сміється.) А потім ми стали дружити. Сергій класний, я його дуже люблю. У нас є крута спільна програма "Видихи і цитати", де ми читаємо і власні вірші, і поезії одне одного, і твори інших авторів. Я вдячна Сергію за таку довіру!

Він щось казав про твої вірші?

Він все написав у передмові, хоча я боялася її читати. (Посміхається.) Бо один класик мені вже якось казав: "Я тобі зараз розкажу, чому тобі більше ніколи не потрібно писати"... Сергій може порадити якісь дрібнички, але не сильно втручається в мою творчість. Торік в Дніпрі ми теж робили великий концерт, і тоді він сказав: "Ось тут краще замінити" — я, звісно, прислухалась.

Багато війни, багато любові

Розкажи про другу збірку: якою вона буде?

Десь 95% віршів у ній написані під час повномасштабного вторгнення. Я думала, що ця збірка буде виключно про війну, але там є і ліричний блок. Я її впорядковувала і зрозуміла, що в ній відчувається крива наших емоцій.

Та я намагалася зробити її не повністю про сльози — в ній більше надії. І багато любові — бо оцим принципом "багато війни, багато любові" я керуюсь і досі.

У цієї збірки класна назва, але озвучимо її пізніше. Це одне коротке слово, яке я довго шукала. Видавчиня хотіла назвати збірку "Танцюй, моя пташко", але я сказала: "Ні. "Пташка" вже всюди".

Я розумію, що це мій хіт, і мені дуже приємно, коли на концертах я починаю вірш: "Танцюй, моя пташко" — і люди беруть телефони й починають знімати, наче на рок-концерті. Я навіть іноді починаю читати цей вірш спочатку, щоб всі встигли зняти.

Дуже приємно, коли "Пташку" читають військові — актор Роман Семисал записував мені її на фронті. Під неї танцюють на руїнах балерини — тобто вірш вже пішов жити своїм життям. Ще й збірку так назвати було б вже занадто попсово. Тому я знайшла інше слово, яке краще її характеризує — воно про свободу.

У тебе ж була дивна історія, коли тобі пропонували перекласти твої вірші російською?

Так, в Телеграмі написала якась дівчинка — мовляв, у вас дуже чуттєві вірші, а ми готуємо до видання збірку українських російськомовних поетів, і я переклала ваші вірші російською... Це, здається, якесь ізраїльське видавництво. Я, звісно, написала: "Категорично ні!"

Скажи, а гроші твоя поетична діяльність приносить?

(Сміється.) Ну, перша збірка продалась і гроші мені принесла, але це не ті гроші, за які я живу. Заробляю я іншим. Та популярність трохи монетизується: з'явилося більше запрошень, пропозицій, реклами... А ще зараз почались корпоративи! І мені подобається не лише те, що мене туди запрошують, а й те, що виникла культура запрошення на корпоративи поетів, а не тільки артистів. Ми виступаємо там із клавішником.

Влітку одна юридична фірма запросила мене виступити на даху, був дуже класний вечір. Я одразу сказала: "Мені не потрібен гонорар, але зробімо щось корисне". І ми збирали на дрони. Хотіли зібрати 150 тис. грн, а зібрали 380 тис.! Ще й благодійний аукціон зробили.

Батьки тобою пишаються?

Та-ак! (Посміхається.) Раніше не сильно розуміли, чим я займаюся — "Таня пише якісь вірші". А от нещодавно я була в Луцьку, мене запросили на літературний захід до дня народження Луцька, і я туди прийшла як почесна гостя. Заходжу — в першому ряду сидить Володимир Лис, інші луцькі письменники, і тут я — дівчинка з Instagram. Батькам, звісно, було приємно, я представила їх зі сцени.

Прізвища в нас різні, і в мами іноді її студенти питають: "Тетяна Власова — це ваша дочка?" Мама тепер просить: "Ти хоч десь напиши, що ми твої батьки". І я всюди, де можу це зазначаю.  

Тож нині твоє кар'єрне прагнення — Палац спорту?

Та ні, Палац спорту вже зібрав Жадан. (Сміється.) Тому я тепер хочу "Олімпійський". Це, звісно, великий виклик, але я часто щось роблю, долаючи страх. Навіть татуювання зробила: "Сміливі завжди мають щастя". Тому хай буде "Олімпійський"! Але, звичайно, вже після перемоги.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter