Поліна Полікарпова — незалежна українська фотохудожниця з Харкова. Вона називає себе представницею "нової щирості", а у своїх роботах поєднує модну фотографію, автобіографізм та незвичайні локації.
Ми поговорили з Поліною про те, як розпочався її професійний шлях, про улюблені локації у Києві та досвід роботи на міжнародних виставках під час війни.
Як все починалося
Мій батько — комерційний фотограф, а мати шиє одяг на замовлення, тож їхні ремесла я використовую у своїй роботі. Свого часу я працювала художницею-костюмеркою у харківському театрі "Нафта". А фотографією займаюся вже 12 років — відтоді, як батько віддав мені стару цифрову камеру Sony DSC-F828.
Я вчилася в школах з художнім ухилом, але мистецтво фотографії мені було ближчим, ніж живопис, адже я можу надихатись реальними людьми або місцевостями й потім створювати фотографічні композиції.
Про переїзд до столиці
Харків має досить велику культурну спільноту, але мені захотілося більшого, в тому числі заробляти своєю працею. Мій переїзд стався незадовго до пандемії, ще до повномасштабної війни... Не можу бути впевненою в тому, де буду найближчими роками, але вже зараз можу впевнено говорити, що Київ — мій другий дім. Адже саме в столиці збирається багато цікавих людей-однодумців з усієї країни.
Про улюблені локації та місця сили
Влітку 2020-го я відкрила для себе внутрішній туризм, об'їздила всю Київську область, а також різні історичні місцевості столиці. Мій безумовний фаворит — це Китаївські ставки, Корчувате, острови вздовж Дніпра в бік Пироговського шляху. І, звісно, селища поблизу Київської ГЕС.
Про принцип new sincerity у творчості
Це буквальний переклад терміну "нова щирість", що стається з кожним новим поколінням у мистецтві, яке переосмислює його і наповнює новими сенсами. Я назвала себе представницею "нової щирості", бо належу до покоління міленіалів, що на початку 2010-х почало наповнювати сучасну фотографію новими сенсами, популяризувати саме рідний локальний контекст, не озираючись і не копіюючи західні тренди.
Про досвід роботи на міжнародних виставках
До 24 лютого 2022 року в мене вже був досвід участі в українських і міжнародних виставках, фестивалях і резиденціях. Українських кураторів і особливо тих, що фокусуються на фотографії, не так багато, тож запрошення надходили від них або від іноземних журналістів, які дізнавалися про мене від людей, з якими я успішно співпрацювала протягом 2010-х.
Після початку повномасштабної війни українські фотографи нарешті почали звикати до того, що за участь у виставках зазвичай платять. І не тільки за друк фотографій — також має бути й гонорар, і це абсолютно нормальна практика.
Про найбільш емоційну зйомку
Я багато вклала сил і емоцій у свою останню серію світлин "Балада дитинства". Запросила двох дівчат різного віку, схожих на мене в дитинстві, вдягла у свій старий дитячий одяг, дала їм свої іграшки. Цією серією я хотіла описати фотографічно своє дитинство рубежу 90-х і нульових, показати, як воно впливає на моє художнє світосприйняття тут і зараз.
Про роботу у музичних кліпах
Мені було цікаво спробувати "оживити" своє фотографічне бачення і поєднати його з музичною композицією або поезією (саме тому Курган в нашій спільній роботі "Шепоче" декламує вірш). Я не планую ставати кліпмейкеркою і назвала б це швидше "артспівпрацею" з артистом, що мені дуже подобається, адже це означає знімати для душі.
