"Прийомну дитину теж треба "виносити": Анастасія та Вадим Марценки — про усиновлення без "рожевих окулярів"
Фото надане героями
За даними 2024 року, від початку повномасштабної війни понад 13 тисяч українських дітей лишилися без батьківського піклування. Хоча кількість усиновлень в Україні також зросла — торік їх було 1270 — прийомних дітей нерідко повертають до дитбудинків, і це стає чи не найболючішим досвідом у їхньому житті.
Анастасія та Вадим Марценки, які стали прийомними батьками для восьмирічного Стьопи, знають, наскільки складним є шлях усиновлення. Та водночас подружжя впевнене: безумовна любов до дитини та емоційна зрілість у стосунках допоможуть подолати будь-які труднощі. Про складнощі та щастя прийомного батьківства — у нашому інтерв'ю.
"Ми шукали серцем"
Ми з Вадимом 12 років разом, з яких 10 — одружені. З першого дня знайомства ми поряд одне з одним 24/7 — обидва з психологічною освітою, ведемо спільний бізнес, знаємо багато про стосунки.
Досить довго у нас не було дітей. Зі здоров'ям усе було добре, але завагітніти не вдавалося. Тож ми домовилися: якщо до певної дати не зможемо завагітніти природним шляхом, спробуємо зробити ЕКО — штучне запліднення. Якщо й цей варіант не допоможе, всиновимо дитину.
Саме лікарка, до якої ми прийшли робити ЕКО, повідомила, що я вже вагітна. Думаю, доля посміхнулася нам, тому що ми готові були прийняти дитину з дитбудинку. Тож ми вирішили не зупинятися і стати прийомними батьками.
Згодом я народила чудового здорового хлопчика, а коли йому виповнився рік, почалася повномасштабна війна. Ми часто чули історії про те, що багато українських дітей вивозять із країни або викрадають. Губилися цілі родини, тому потрібні були люди для тимчасової опіки.
Без зайвих роздумів ми подалися на навчання для тимчасових опікунів. Але зрештою вирішили: якщо беремо дитину, то робимо її повноцінним членом родини. У нас була фінансова можливість, до того ж ми продали квартиру й почали зводити будинок за містом, у спокійнішому місці.
Будівництво почалося паралельно зі збором документів і проходженням навчання. Психологічний висновок, який видали наприкінці курсів, засвідчував, що ми емоційно зрілі партнери та готові взяти дитину віком до 8 років, і навіть не одну. У нас не було упереджень, що це має бути маленька дівчинка "з блакитними очима та кучерявим волоссям". Ми шукали серцем.
"Одразу з'явилося відчуття, ніби це наш син"
Оскільки дуже мало пар готові приймати дітей старше трьох років, нам досить швидко запропонували ознайомитися зі справами двох діток — хлопчика й дівчинки. Хоча перед нами у черзі було 11 пар, нам все одно було цікаво подивитися на справи цих дітей, тож ми готувалися.
Утім, напередодні ознайомлення нам зателефонували зі служби у справах дітей і запропонували розглянути справу восьмирічного хлопчика, який зараз перебуває у Німеччині. Я була трохи стурбована, адже це не відповідало канонам усиновлення.
Психологи рекомендують: якщо прийомна дитина старша за біологічну, вона має бути іншої статі. Та, зрештою, ми з чоловіком зійшлися на думці, що Всесвіт знає краще. Якщо ця дитина з'явилася так неочікувано, без довгих пошуків, — це знак.
Коли у службі у справах дітей нам розповіли про Стьопу та показали його фото, одразу з'явилося відчуття, ніби це наш син, тож ми написали заяву на зустріч-знайомство. Нам казали, що він дуже добрий, а для нас було важливо, щоб прийомна дитина не проявляла агресії до біологічного сина.
Перша зустріч відбулася онлайн та була доволі офіційною. Спершу з нами спілкувався директор дитячого будинку, розповідав усе про Степана — його риси характеру, улюблені речі, види спорту тощо. Після цієї розмови нас знову запитали, чи погоджуємося ми на зустріч, і вже тоді покликали самого Стьопу. Прийшов він — такий маленький, заплаканий зайчик. Почав розповідати, що хтось наступив йому на ногу, і як йому було образливо.
Він одразу запав нам у серце, захотілося забрати його, захистити. Ми показали Стьопі нашу кавказьку вівчарку, розповіли, що в нього буде молодший братик, якщо він захоче бути з нами. Хлопчик був максимально відкритим, усе склалося добре вже під час першої розмови.
"Мамо, де ти так довго була?"
Дитбудинок, у якому перебував Стьопа, розташований під Гамбургом. Оскільки більшість українських дитбудинків переїхали за кордон через війну, одна з найбільших проблем для прийомних батьків полягає у чималих витратах на дорогу, які держава не компенсує.
Не всі сім'ї можуть собі дозволити двічі з'їздити туди й назад, а цього, на жаль, вимагає бюрократія. Треба поїхати туди, взяти папірець, повернутися назад, щоб поставити штамп, перекласти та відправити документ назад на затвердження, і лише після цього можна знову їхати й забирати дитину. Для нас цей процес коштував близько 40 тисяч гривень.
Я приїхала до Німеччини. Прийшла до дитбудинку раніше призначеної години. Сиділа, пила чай, слухала, як потроху збираються діти. І раптом побачила Стьопу, який, на ходу знімаючи шапку, кричав: "Мама приїхала!" Я відчула, ніби зустріла свою дитину, з якою давно не бачилася. Він обіймав мене, цілував в обличчя, запитував: "Де ти так довго була?"
Пізніше Степан розповідав, що якось на екскурсії він кинув монетку й загадав, щоб знайшлася його сім'я. І згодом з'явилися ми. Тож він досі впевнений, що саме завдяки його бажанню ми зустрілися.
"Бабуся, не плач, я уже вдома"
Процес переїзду Стьопи до України гальмувався. Я знову приїхала до Німеччини, щоб отримати дозвіл на те, щоб забрати дитину, але у консульстві затягували з перекладом документа. Та ми постійно нагадували про себе, тож невдовзі я отримала повідомлення, що можу забрати документ у консульстві.
Наступного разу я приїхала вже за Стьопою. Дуже поспішала забрати його, адже був грудень. Незабаром усі консули та посли мали піти в передноворічні відпустки, до того ж на початку січня у Стьопи був день народження. А ще його вилучили із сім'ї наприкінці грудня, тож він мав погані асоціації із зимовими святами.
Я дуже хотіла, щоб Різдво, Новий рік і день народження він уже зустрів із нами — щоби ці дати перестали нагадувати йому про погане. До того ж у дитбудинку Стьопу почали булити після того, як він розповів, що їде до нової родини.
17 грудня ми нарешті були в Україні. Вадим не витримав і поїхав нам назустріч, тож ми всі зустрілися десь у Житомирі та поїхали додому разом. Там нас зустріла моя мама. Вона заплакала, коли побачили Стьопу, а він обійняв її та сказав: "Бабуся, не плач, я уже вдома".
Він одразу влився у нашу сім'ю, і наша велика родина — з братами, сестрами, бабусями, дідусями, кузенами — прийняла його максимально тепло.
"Професором йому не бути, але прибирає гарно"
Коли ми забрали Степана, йому було 8 років. Свою історію він пам'ятав частково, адже половину життя прожив у дитбудинку. Нас попереджали, що у хлопчика поганий зір і проблеми з мовленням. Як виявилося згодом, зір у нього був чудовий, а порушення, напевно, спричинила психосоматика чи неправильно підібрані окуляри. Стосовно мовлення — він народився у сім'ї, яка ним не займалася, тому просто не вмів говорити, коли пішов до першого класу.
Згодом ми змінили прізвище та по-батькові Стьопи й це його дуже потішило. Він зрозумів, що тепер остаточно наш, і ми його нікому не віддамо. Однак на цьому "цукерково-букетний" період завершився, й почався емоційно складний етап адаптації.
При народженні дитини ти одразу вчишся розпізнавати її стани. Ти знаєш, що їй подобається, і чого вона не любить, відчуваєш, коли в неї справді щось болить, а коли це просто удавання. З прийомною дитиною, ще й досить дорослою, все інакше. Більшість цих дітей багато чого бачили в житті та стали настільки емоційно холодними, що сприймають прийомну сім'ю просто як місце, де можна поїсти й поспати.
Стьопа міг цілий день лежати або гратися. Звісно, базові потреби дитини треба закрити — якщо вона не награлася раніше, дозволити зробити це зараз. Але Степану було вже 9 років. Треба було віддавати його до третього класу, а він не вмів читати, рахувати, навіть говорити на рівні однолітків.
Та Стьопа швидко мислить і гарно адаптується серед людей. Усі вчителі були від нього в захваті — хвалили за те, що він такий класний хлопчик. Але Стьопа лишається милим доти, доки за нього все роблять. Як тільки ти перестаєш вестися на маніпуляції, він починає пакостити.
Спершу Степан зовсім не хотів навчатися, але згодом усе змінилося. Він почав відвідувати гуртки шість разів на тиждень. Танці, футбол, шахи, LEGO, ліпка, кулінарія — він хотів бути скрізь. Коли ми сказали лишити щось одне, на наше здивування, Стьопа обрав бальні танці.
Через пів року дитина, яка не вміла читати, подужала 14 книжок протягом літа. Зараз він рахує найкраще за всіх у класі, активно підтягує англійську. Стьопа щасливий від усвідомлення, що він розумний. У дитбудинку про нього казали: "Професором йому не бути, але прибирає гарно". Це упередження вдалося побороти.
Чотири спеціалісти підтвердили, що у Стьопи відбувся дуже сильний стрибок розвитку. Щодня він активно працює над собою, і ми його підтримуємо. Він подорослішав, став стриманішим, але зберіг свою доброту. Я вже не пам'ятаю, яким було наше життя до того, як у ньому з'явився Стьопа, — таке враження, що він був із нами завжди.
Найважчий — перший рік, а далі стає все легше. Прийомну дитину теж треба "виносити", тільки емоційно. До речі, цікавий факт: коли я забрала Стьопу з Німеччини, у мене почалася лактація, хоча Микиту (біологічний син Анастасії та Вадима — прим.) на той час я вже не годувала грудьми. Так по-материнськи відреагувало тіло на появу другого сина.
Принципи виховання
Ми виховуємо Степана й Микиту максимально самостійними, щоб у майбутньому вони ні від кого не залежали, могли про себе подбати та вміли нести відповідальність за свої дії. Усе починається з базових речей: прибрати за собою іграшки, почистити зуби, нагріти собі їжу.
Сьогодні Степан потроху вчиться користуватися грошима — і це також про відповідальність. Ми встановили такий собі прайс за корисні справи, виконання яких приносить кошти на особисті потреби. З'явилося те, чого не було на старті, — прагнення хотіти чогось для себе, а не тому, що це в когось є.
Наприклад, Стьопа, бувало, приходить і каже: "Хочу 17-й iPhone". Тоді ми сідаємо й розмовляємо: "Окей, а чому саме 17-й, а не 16-й чи 15-й?". Інколи діти просять речі, які побачили в когось, не розуміючи, навіщо вони їм потрібні. Сьогодні Стьопа краще розуміє, чого він хоче насправді.
У вихованні хлопців ми дотримуємося трьох правил: піклуємося одне про одного, прибираємо за собою та завжди вчимося. Якщо ці три правила виконуються, дозволяється робити все, що не загрожує здоров'ю. Також є ще один принцип: ніколи не нападати — лише захищатися. Ми пояснюємо, що агресія — це потужна енергія, яка часом виривається назовні, але її треба контролювати. Якщо хтось нападає, спершу треба дати відсіч словами, і лише якщо агресор не розуміє слів, додати "кінетичного впливу".
Ми хочемо, щоби наші сини розуміли, що таке любов і сім'я, щоб у дорослому житті вони були впевненими у собі та мали здорові стосунки. У родині треба показувати, як дарувати любов, а не лише отримувати її.
"Пам'ятайте, що ви не одні"
Перший виклик прийомного батьківства — не забути про власні потреби. Пам'ятай: "Спершу маска на себе, а потім на дитину". Батьки мають насамперед дбати про себе, щоб добре піклуватися про дітей. Звісно, хочеться включити "рятівника" та кидатися у вир батьківства з головою, але це призводить до вигорання.
Друге — якщо є біологічна дитина, не забувати про її потреби та приділяти достатньо уваги й прийомним, і біологічним дітям.
Третє — пам'ятати, що спершу прийомна дитина буде багато маніпулювати, але це мине. Усиновленим дітям легше жити у чітких рамках та дисципліні, адже у дитбудинку все було за правилами. Важливо одразу встановити кордони, щоб дитина розуміла, як їй існувати в нових обставинах.
Психологи кажуть, що після всиновлення в сім'ях часто починаються конфлікти. Дитина маніпулює, вимагає максимум уваги, і батьки починають дуже сваритися між собою. Тому варто контролювати ці моменти та підтримувати одне одного.
Коли важко, пам'ятайте, що ви не одні. Завжди є люди, які готові допомагати, групи підтримки, психологи. У складні моменти вам підкажуть, що саме дитина хоче донести своєю поведінкою, і в який бік вам рухатися далі.
"Любов усе одно з'явиться"
Парам, які розглядають всиновлення, радимо добре зважити це рішення. Чи є у вас запас невичерпаної безумовної любові? Це дуже важливе питання, на яке обов'язково треба відповісти. Труднощі адаптації можливо подолати, тільки якщо ти безумовно приймаєш дитину, якою вона не була б — плаксивою, усміхненою, хитрою, агресивною.
Після повномасштабного вторгнення у багатьох людей з'явився синдром рятівника. Дітей почали всиновлювати, змінювати їм прізвища, вивозити за кордон. А потім багато кого повертали до дитбудинків. І це — найжахливіше, що може статися і для батьків, і для дітей.
При розусиновленні сім'я зобов'язується платити аліменти, а дитина психологічно ламається та перестає довіряти дорослим. У майбутньому ми ризикуємо жити серед молодих людей, яких власноруч поламали.
У прийомних батьків досить часто стається так, що одну дитину вони люблять більше, а другу — менше. Можна дозволити собі не любити, але зберегти повагу та цінності виховання. Потім любов усе одного з'явиться.
Уяви, що ти йдеш у стосунки з людиною, яка має дитину. Вона не твоя біологічна, але ти полюбиш її тому, що вона від людини, яку ти кохаєш. Те саме відбувається і в прийомному батьківстві.
