Режисери фільму "Мілітантропос": "Фіксувати наслідки воєнних злочинів страшніше, ніж знімати під час бою"

Одна з режисерок фільму "Мілітантропос" Аліна Горлова. Фото: надане командою фільму

Єдиним повнометражним фільмом, який цьогоріч представив Україну на 78-му Каннському кінофестивалі, був документальний "Мілітантропос", створений режисерами Єлизаветою Сміт, Аліною Горловою та Семеном Мозговим — його продемонстрували в секції "Двотижневик режисерів". Поки "Мілітантропос" готується до руху фестивалями та Європою, "ТиКиїв" поговорив із режисерами про подробиці створення стрічки, реакцію на неї європейців і те, як робота над фільмом вплинула на її творців.

Ваше об'єднання існує вже не один рік, і ви зняли вже не один фільм про Україну. Але ясно, що трилогію, до якої увійшов "Мілітантропос", ви спланувати не могли. Як вона народилася: почалася війна, і ви зрозуміли, що треба терміново щось знімати?

Семен: Це була наша реакція на події. Ми всі опинились в обставинах, які не обирали, і як громадяни, як кінематографісти намагалися робити те, що вміємо найкраще — фіксувати події.

В якийсь момент ми зідзвонилися, зрозуміли, що кожен із нас щось знімає, і домовились спробувати робити щось разом — бо всі перебували в різних точках, незрозуміло було, що з цього може вийти. Ми домовились, що робимо щось колективне, обрали знімання статичною камерою на штативі — бо було важливо об'єктивно фіксувати реальність. І, як виявилось, це було гарне виважене рішення.

Ліза: Так, це точно було реакцією. Бо наша операторка Христина Лизогуб вже 24 лютого спустилась у метро і почала знімати те, що там відбувалося — цей матеріал не ввійшов до фільму, але він історичний.

А вже потім, осмислюючи те, що ми зняли, ми дійшли висновку, що можемо зробити своє висловлювання щодо цієї теми — позаяк ми вже 10 років у тій чи іншій формі в різних фільмах вивчали російсько-українську війну.

А скільки пройшло часу до моменту, коли ви зрозуміли, що вже назнімали достатньо, щоби зробити фільм?

Семен: Це трохи не так відбувається. Фільм — не чаша і не відро з черешнею, які треба наповнити. Ми багато працювали, просто обговорюючи те, що знімаємо, що вдалося зафіксувати, ті лінії, які з’являються, теми, які ми могли підняти.

І враховуючи, що в нас немає одного конкретного героя, що це колективний портрет, ми намагалися зрозуміти, що всі лінії проявлені, рухаються в одному напрямку. І в якийсь момент, коли в нас уже був чернетковий монтаж, ми сфокусувалися на тому, що треба дозняти, допрацьовували, знаходили історії, які могли підсилити фільм.

Але приблизно за пів року від початку повнометражного вторгнення ми всі зібралися, переглянули всі матеріали й вже зрозуміли, що будемо робити.

Цікаво, як ви розуміли, де і що будете знімати? Бо у фільмі так багато пазлів, і вони настільки драматургічні, що іноді здавалося, що був певний сценарій, і люди просто грають…

Аліна: У нас, як у всіх документалістів, все починається з дослідження. Ми завжди виїжджали в певні місця, які нас цікавили.

Наприклад, коли Ліза вперше поїхала на Херсонщину, де здебільшого ми знімали людей, які повертаються в села, ще не було розуміння, що їхні лінії складуть 50% фільму. Так само із селом Богородичне Харківської області: в мене просто було бажання поїхати в певне місце і вже там зрозуміти, чи є щось цікаве, хтось цікавий.

Якщо там були певні люди, за якими було цікаво спостерігати, ми до них поверталися.

А всі люди йшли на контакт, погоджувались зніматися?

Ліза: В принципі немає сенсу знімати людину, яка не готова йти на контакт. І люди ж різні — є ті, хто перед камерою дуже органічний, а є люди, які несвідомо починають перед камерою якось підігравати — і в такому разі сенсу знімати немає.

Ми просто продовжували слідкувати за своїми частинами країни, повертатися туди — хтось на схід, хтось на південь. Але оця драматургія, про яку ви кажете, в документальному кіно відбувається під час монтажу. І ми дуже вдячні нашим продюсерам, що вони дослуховувались до нас.

З окопу — до психолога

Звісно, дуже цікаво, як ви потрапили на позиції до солдатів? Як вам дозволили знімати, фактично, під час бою?

Аліна: Та насправді це дуже розповсюджена практика. Звісно, треба було отримати всі офіційні документи, прескартки від Міністерства оборони, домовитися з пресофіцером бригади, дочекатися дозволу від командира. Потім є певні обмеження — інколи за часом, інколи за місцем знімання.

Цим алгоритмом отримання дозволу знімання під час бою користується безліч і українських, і міжнародних медіа. А військові до нас ставилися прекрасно — для них це навпаки іноді було певною розвагою.

Хто з вас був присутній під час цих знімань?

Семен: В основному воєнні знімання закривали я й Аліна, частково Ліза. В якийсь момент через те, що один із наших операторів, В'ячеслав Цвєтков — чоловік Лізи, вони вирішили, що не будуть разом їздити до гарячих точок.

Ліза: Просто ми якось вдвох потрапили під обстріл і зрозуміли, що, маючи дитину, неадекватно попадати під обстріл разом — і після цього розділили задачі.

Семен: Тому на передку працювали переважно я зі Славою й Аліна з Христиною.

Ви ж фактично під час цих знімань ризикуєте так само, як військові? Що відчувається в такі моменти?

Семен: У нас було розуміння, що, не давши такий імерсивний досвід глядачеві, ми не зможемо розказати про трансформацію людини в стані війни.

Звісно, первісний страх за своє життя присутній, але з часом до нього просто призвичаюєшся і зовсім по-іншому працюєш зі своїми тригерами страху.

Мені здається, що набагато страшніше все ж знімати певні страшні наслідки воєнних злочинів, масові поховання — це набагато глибше травмує, ніж загроза твоєму життю.

Довго ви відходите після цих зйомок?

Аліна: Ну, я довго відходила. Знімання на фронті достатньо сильно вдарило по здоров'ю, бо це все ж таки виснажливо. Ми зазвичай знімали там до двох тижнів, і стрес потім давався взнаки — на здоров'я це впливає сильно.

Як мені здається, від цих всіх потрясінь відходиш десь від пари тижнів до місяця.

Семен: У мене торік, наприклад, не було можливості відпочити — ми закінчували фільм, знімали, я їздив на фронт, повертався монтувати, знову їхав… Це були декілька місяців постійної роботи. Ясно, що це далося взнаки психофізично.

Ну і зараз ми не зупиняємось в роботі над цією трилогією, продовжуємо знімати. Це дуже непросто для нашої психіки, нашого здоров'я — ми всі працюємо з психологами, психотерапевтами, займаємося різними терапіями, щоб бути в строю, але цей досвід з нами лишається, і це важко. Але ми просто не бачимо іншого вибору.

Аліна: Та ніхто й насправді не знає, що з цим досвідом робити — це відкрите питання.

Ліза: По-різному буває. Буває, ти щось пережив, і тобі спочатку здається, що все ок. А за кілька днів починається — безсоння, тривожність і таке інше.

Ми живемо в такому нескінченному потоці цих подій, що вже важко відокремити, що саме на тебе вплинуло, але мені дуже видно, наприклад, по Семену чи по Славі, що з ними відбувається за тиждень після важких зйомок.

А на операцію військового вас пустили за таким самим принципом, як в окоп?

Аліна: Так, нас туди пустили досить спокійно, і ми туди не один раз їздили — це все змонтовано з декількох стабпунктів. Це важкий досвід, бо, на жаль, ми були свідками того, як привезли пораненого полоненого росіянина, і він вижив, а в сусідній палаті нашого військового не змогли врятувати…

Нам не дозволили це зняти. Але я бачила документи цього росіянина, якусь книжечку з фотографіями його дітей — він з якоїсь дуже-дуже дальньої росії. І всякі такі деталі залишають, звісно, певні сліди.

Зберегти гідність

Щодо бабусь у селах: ось вона співає пісню, а потім показує календар на стіні, де відмічала, що сьогодні ще жива — на мій аматорський погляд здавалося, що ви давали їм якісь завдання…

Ліза: Ні, в ці моменти ні. Щодо пісні — вийшло так: мама цієї жінки лежача після інсульту, і ми вперше зайшли привітатися й запитали, чи вона не проти, щоб ми знімали. Поставили камеру. А ця Олена запропонувала, що вони заспівають, бо для мами це один зі способів комунікування.

А щодо розповіді про те, як вона виїжджала з окупації тощо — це було в наш перший приїзд, коли в селі не було ще ні води, ні електроенергії, було дуже холодно. Ми жили на кухні, на дивані, де спали росіяни, коли окупували село. І коли селяни, що поверталися, починали зустрічатися, вони все розповідали одне одному — ми ніяких завдань їм не давали.

Тільки от сцену, де жінка розпалює вогонь порохом з орківських снарядів, ми попросили повторити — я побачила, як вона в такий спосіб грілася, і сказала: "А розпалімо ще раз!"

А де діти грають на фоні прострелених воріт?

Це все ті ж самі села, просто ми туди багато разів повертались. І матеріалу в нас набагато більше, ніж ви бачите у фільмі.

У фільмі є сцена похорону загиблого військового. Зараз багато розмов щодо того, що показувати етично, що ні, був скандал із фото Ліберових… Як ви для себе це визначили?

Аліна: Я вважаю, що дуже важливо зберігати гідність людей. Ці скандали виникли через те, що, по-перше, не була збережена гідність людей, а по-друге, через те, що ці картинки одразу транслюються в медіа й продаються — як у випадку з Ліберовим. Щодо Євгена Малолетки, то він працює на агенції й виставляє їх там.

Наші ж кадри бачить дуже обмежена кількість людей, ми їх ніде не публікуємо, в наших трейлерах, презентаційних матеріалах їх немає. По-друге, ми з цими людьми домовляємось, діємо в межах закону.

І у випадку зі сценою поховання була домовленість із дитиною, яку ми знімали, потім із людьми про те, що ми їх зніматимемо. Тому в цьому плані, думаю, ми точно все правильно зробили.

Семен: Дуже важливо не рівняти під одну мірку медіа, журналістську роботу й роботи документалістів — це зовсім інші напрямки. І так: коли публікацію відвертих речей одразу під час трагедії виправдовують тим, що "це повинен побачити світ" — це не ок. Питання етики — передусім.

Ми для знімання сцени похорону використовували дальнофокусну оптику, тобто були далеко від людей, щоб не травмувати їх під час події. Від моменту знімання й до моменту виходу і погодження цього матеріалу з героями минув понад рік — тільки тоді ми звернулися до батьків хлопчика за дозволом публікації цього відео, вони сказали: "Хай він вирішує", а хлопчик погодився. Також важливо, що сцен поховання за час повномасштабного вторгнення ми документували багато, проте ця була особиста — із цим воїном ми того дня мали зустрітися на позиціях, а натомість зустрілися на його похованні в Києві...

На жаль, у нас все ще не відбуваються дискусії на цю тему поза межами Facebook, і я вважаю, що це потрібно робити якнайшвидше. Бо попахує тим, що просто відбудеться певна заборона на зйомки, яка сильно нікому не допоможе.

А бувало так, що певний знятий матеріал довелося викинути з якихось міркувань?

Ліза: Ти просто часто відчуваєш, що, наприклад, оцей матеріал не можна брати — бо або людині буде некомфортно, або ми не маємо на це права — це просто якісь моральні речі, які кожен автор відчуває.

Мені ще дуже цікаво, як ви зняли сцену, де хлопець збирається на фронт, каже дівчині, що візьме із собою, що ні?..

Ліза: Це просто удача. Наші друзі зайшли до нас в офіс і сказали, що сьогодні на Подолі дуже класна тусовка, збираються фольклористи. Ми вирішили проїхати повз і побачили, що проводжають Кліма. Ми нікого з них не знали, поїхали за камерою, зняли сцену проводів і одразу домовились, що наступного дня прийдемо до них додому.

Вирішили, що поїде один оператор, бо розуміли, що це дуже інтимна сцена в маленькій квартирі, тож краще стати якомога далі з камерою і не лізти в обличчя в такий момент.

Семен: Та й в принципі якісь складні знімання зменшують кількість залучених людей. Наприклад, у Серебрянському лісі нас з оператором було тільки двоє, бо не давали більше доступу, а на сценах евакуації, бувало, я лишався на пункті збору людей, а оператор їздив на виїзди. Бо кожне місце в евакуаційній машині було на вагу золота.

Про українців, але не для українців

Про що будуть наступні два фільми трилогії?

Аліна: Друга частина буде про те, як війна змінює наше сприйняття смерті. А третя — про те, як війна змінює простір та час і впливає на світ за межами України. Вихід другої плануємо вже наступного року, а третю — протягом двох років.

Оскільки "Мілітантропос" — про те, як війна змінює людей, то скажіть: як ви самі змінилися за час і війни, і роботи над стрічкою?

Аліна: Особисто я зосереджуюсь на позитиві. Ну, мене все це змінило дуже сильно: інші речі стали цінні, скажімо так, інші люди. Ця загроза смерті, яка присутня щодня, додає певної особливої перспективи до того, як ти сприймаєш цей світ. Не хочеться витрачати життя на якусь маячню.

Семен: Мені здається, ми стали сильнішими як особистості, як режисери, кінематографісти. Змінилась наша оптика: як ми знімаємо, що ми знімаємо. Ми перебуваємо в процесі трансформації, але до чого вона нас приведе — дізнаємось.

Ліза: Наш колектив, ком'юніті дозволяє вижити в найтравматичніші моменти — просто підтримка однодумців дуже допомагає. Вона була й до війни, але під час війни стала особливою цінністю.

Звісно, не можу оминути Канни — як стрічку сприйняли там? Є ж думка, що фестивалі втомилися від України, від нашої війни…

Семен: Ні, ми цього не відчули. Мені здається, наш фільм вийшов супервчасно: ми відчули, що європейці трошки налякались від того, що Америка відходить від їхнього захисту, і все ближче до думки, що своя зона комфорту — це шлях в нікуди. Тому сприйняли фільм добре. Дуже багато інтерв'ю в нас було більш політичних, ніж конкретно про фільм, тож ми відчули, що для них це важливо.

Сподіваюсь, що мова мистецтва може емоційно донести щось, чого суха статистика не в змозі передати.

Аліна: Тут ще такий момент: наш фокус був на тому, що в нас воює не регулярна армія — по всьому фільму ми робимо акцент на тому, що це армія цивільна. Бо в європейців все одно присутній цей антимілітаризм, досить підозріле ставлення до націоналізму. Тому для нас було важливо донести й показати, що ми — такі ж люди, як вони. Не якісь травмовані, що обожнюють воювати. І, як нас переконали, ці сумніви розвіялись.

Який подальший шлях фільму?

Семен: Зараз відбуваються покази у Франції в межах Каннської програми "Двотижневик режисерів". Це можливість подивитися стрічку глядачам, які не були присутні на фестивалі. Наші французькі копродюсери точно планують робити прокат. Думаємо також про те, як донести фільм до українського глядача — це буде серія спецпоказів.

Аліна: Проте ми не думаємо, що українцям потрібен зараз цей фільм, хоча вони нас переконують у зворотному.

Ліза: Зараз фільм тільки починає свою фестивальну історію — в нього буде рік фестивальних прем'єр, після — дистрибуції в країнах. Точно буде дистрибуція в Австрії, бо в нас австрійський копродюсер, і там до фільму дуже велика увага.

Тому сподіваємось, що у стрічки, може, і не буде суперширокої глядацької аудиторії, але буде політичний і культурний вплив. Наш продукт — нішевий, але його дивляться групи людей, які можуть на щось впливати й щось змінювати. І для нас це найважливіше.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter