"Росія почала війну тут — на Майдані": розмова з французом Алексі Одоне, який вивчив українську і переїхав до Івано-Франківська
Фото: архів Алексі Одоне
У 19 років француз Алексі Одоне вперше приїхав до України — і згодом залишився тут. Уже понад 1500 днів він перекладає французькою щоденні підсумки війни, живе в Івано-Франківську, говорить про Київ як про місто свого дорослішання і допомагає Україні звучати в Європі.
"ТиКиїв" поговорив з Алексі про рішення вивчати українську мову, його родину, Майдан і про те, як нещодавно поезія Катерини Калитко у його перекладі опинилася в метро Парижа.
Перші поїздки до України та улюблені слова
Коли ти вперше приїхав до України, якою її уявляв?
Я вперше приїхав до України наприкінці жовтня 2018 року. Але вчити українську почав раніше — десь у середині вересня. А ще раніше, у серпні, я познайомився з українцями — вони мене й надихнули.
Я вступив до єдиного в Парижі університету, де є українська мова — мені просто пощастило. До першої поїздки я майже нічого не знав про Україну та її культуру. Місяць повчив мову — вже мав якийсь базовий рівень.
Перше місто, яке я відвідав, був Чернігів. Не Київ, не Львів — саме Чернігів, бо там жила подруга. І з Борисполя ми одразу поїхали трасою туди. Найбільше мене вразила дорога від Києва до Чернігова. Я ніколи не бачив такої прямої траси. І ще — кольори. Я жив під Парижем, і там палітра дуже стримана: сірий, зелений, синій — це наші кольори. Париж узагалі виглядає трохи "як від Apple" — стильний, але мінімалістичний.
А тут — синьо-жовті лавки, яскраві огорожі, різні кольори всюди. Я сидів у машині й уголос називав: "синій, жовтий, фіолетовий" — так повторював кольори, які знаю, просто з пейзажу.
Коли їду в нове місто чи країну, то ніколи не дивлюся фото й не читаю описи. Хочу відкривати все сам. Так було і з Україною. Але я жодного разу не боявся, що мені не сподобається. Гарна мова, гарні люди — що могло піти не так? І справді, все було добре. Перша поїздка тривала десь півтора тижня, я відвідав Чернігів, Київ та Рівне.
А як ти вчив мову? Лише в університеті чи ще шукав додаткові заняття?
В університеті було шість годин української на тиждень. Для фаху це дуже мало — у мене диплом з української мови та цивілізації. Тому доводилося добирати кредити іншими курсами.
На першому курсі викладач радив узяти російську — мовляв, буде легше. Це не було політичною позицією, просто він керувався логікою "схожості мов". Але я не хотів. Уже тоді знав історію України, і мені це здавалося нелогічним. Тому обрав польську, плюс курси з історії та географії Центрально-Східної Європи. На другому курсі — білоруську. На третьому — курс про словацьке кіно.
Наприкінці третього курсу я вже жив в Україні й поїхав за обміном до Києво-Могилянської академії. Формальної угоди між університетами не було — я сам писав обом сторонам і фактично з'єднав їх, бо дуже хотів навчатися саме там.
Оскільки програма була нова, я міг обирати будь-які предмети. Брав курси про журналістику, Україну, ідентичність, навіть деякі з магістратури. Було важко, адже я розумів, що мій рівень знання мови — як у школяра, а тут складні академічні теми українською.
Я спеціально обирав курси з українцями й українською мовою навчання — це був додатковий виклик. Доводилося багато вчитися, але я все склав. І дуже пишався собою — це було логічне завершення мого вивчення української.
Які українські слова тобі найбільше подобаються? Чи мають вони французькі відповідники?
На початку навчання я любив просто всі слова. Конкретних улюблених не пам'ятаю — це було давно. Вони з'явилися пізніше, коли я почав читати українську літературу.
Мені дуже подобається слово "мерехтіння". Узагалі в українській багато слів, які складно перекласти французькою. Я працюю перекладачем уже шість років — і це справді непросто.
І справа не тільки в словах, а в побудові речень. Українською можна гратися порядком слів, зміщувати акценти. Французька дуже структурована, усе має чітке місце. Вона жива, але набагато більш формалізована.
Українська для мене — більш відкрита й гнучка. Хоча наголоси — це досі мій біль. Немає універсального правила, і це складно. Але водночас це означає, що мова жива.
Я зараз живу на Івано-Франківщині й помітив, що тут часто ставлять наголос на останньому складі в множині: килими́, лампи́, шафи́, рушники́. Деякі варіанти літературні, деякі — діалектні. І я досі відкриваю для себе нові нюанси, слова й граматичні особливості.
Ти також викладаєш французьку для українців. Нещодавно запустив розіграш уроку за донат на збір. Хто твої студенти та з якими запитами вони приходять?
Я дуже люблю викладати. Мій перший довгий приїзд в Україну був у 2020 році — стажування в приватній французькій школі в Пущі-Водиці. Я мав жити тут кілька місяців, будував великі плани: залишитися довше, вступати в український університет.
І тут — березень 2020 року і початок пандемії ковіду. Спочатку закрили школу. Я дивився новини з Кличком і думав: ну окей, буде коротка пауза, поїду в Дніпро. Уже навіть квитки взяв. А потім директорка сказала, що кордони закривають, треба повертатися до Франції. Це був шок. Плани просто розсипалися через ковід.
У тій школі я викладав дітям, і це був неймовірний досвід. У мене є французький диплом для роботи з дітьми, я раніше працював у позашкільних центрах під Парижем. Мені завжди подобалося це середовище: багато енергії, довіри, живого контакту. Тому було дуже сумно все це залишати.
Зараз усі мої студенти — українці. Я викладаю французьку українською. Навіть на високих рівнях. Бо коли пояснюєш граматику, дуже важливо проводити паралелі. Українська й французька не такі далекі, як здається. Можна знайти багато спільного — і це знімає страх перед мовою.
Більшість моїх студентів зараз у Франції — через повномасштабне вторгнення. Вони вчать мову, щоб не просто працювати, а щоб жити: розуміти систему, спілкуватися, почуватися впевнено. Для мене це важливо. Я люблю свою країну й радий, що можу допомогти українцям у Франції.
Є й ті, хто вчить французьку для себе. Є діти. Є різні рівні — від початкового до просунутого. Я багато років готую матеріали українською та французькою. Моє правило просте: навчати французької українців їхньою рідною мовою.
Заняття в нас дуже живі. Ми багато сміємося, обговорюємо історії, ділимося досвідом. Це дружня атмосфера, і мені це справді подобається.
Щодо розіграшу — друзі попросили поширити збір, і я вперше відкрив "банку". Я не очікував такої реакції. Тоді подумав: чому б не розіграти безоплатний урок за донат 200 грн? І збір майже закритий. Люди дуже активно донатять.
Для мене це показник, що аудиторія свідома. Це люди, які поділяють ті самі цінності. Вони хочуть перемоги України. І якщо я можу використати свою платформу, щоб підсилити збори — для мене це тільки радість.
Ти казав, що згодом почав багато читати українську літературу. Є зараз твій топ авторів або улюблені книжки?
У 2019-2020 роках я дуже багато читав українську літературу французькою. Моя викладачка перекладала твори — зокрема Жадана, Забужко — і я читав їх у французьких перекладах. Це був мій спосіб глибше зайти в контекст. Зараз, наприклад, читаю "Я бачу, вас цікавить пітьма" Ілларіона Павлюка — для мене це дуже сильний текст.
Якщо говорити про поезію, то один із перших важливих для мене віршів — "Заповіт" Шевченка. Це був перший свідомий вірш, який я вчив напам'ять. І ще — "Любіть Україну" Сосюри. Для мене це дуже символічні тексти.
У Франції в мене лишилося багато українських книжок, які хочу привезти й дочитати — зокрема "Націоналізм" Донцова, ще кілька книжок Забужко. Я дуже хочу читати більше українського, бо зараз — і це правда — українська література розквітає.
І не тільки література — загалом культура. Коли я почав вчити українську, матеріалів було дуже мало. Мені доводилося шукати посібники англійською, вчити українську через англійську.
Зараз усе інакше. Після початку повномасштабного вторгнення багато іноземців почали вчити українську, з'явилося більше ресурсів, більше перекладів. І я тільки радий цьому.
А що ти думаєш про тих, кому важко перейти на українську?
Моя особливість у тому, що я не розумію російської. І зараз це для мене перевага. Це була свідома позиція ще тоді, я не обрав "легший шлях", не пішов у російську, а обрав українську.
Коли я почав спілкуватися з українцями, більшість моїх друзів у повсякденному житті говорили російською. А українською — тільки зі мною. І мені було дивно це усвідомлювати. Подруга з Одеси якось сказала: "Ти єдина людина, з якою я говорю українською". І я тоді вперше відчув масштаб проблеми.
Я розумію, що російська мова в Україні — це наслідок колоніальної політики. Тому моя позиція — її не вчити. Але я не та людина, яка буде тиснути на інших.
По-перше, я не громадянин України. Я не маю права вказувати людям, якою мовою їм говорити. По-друге, я розумію, що для багатьох це складний шлях. Є люди, які хочуть перейти на українську, але їм важко — це звичка всього життя.
У 2018 році, коли я подорожував сходом і півднем України, я просто казав, що не розумію російською. І або зі мною говорили українською, або не говорили взагалі. У результаті всі переходили. Навіть був цікавий випадок в Одесі: таксист розповідав мені антиукраїнські речі, але українською. Для мене це було парадоксально.
Я розумію і тих, хто болісно реагує на російську мову — особливо людей, які пережили окупацію та війну на собі. Їхній біль і злість абсолютно зрозумілі. Але я пишаюся українцями. Попри історію заборон, репресій, спроб стерти мову й культуру — українська живе. Люди свідомо переходять на неї. І це дуже сильний процес.
Єдине, чого я боюся, — це нормалізації російського контенту й повернення російської культурної присутності, особливо через Захід. Я бачу ці спроби й не хочу, щоб це знову стало звичним в Україні.
Я вірю, що пам'ять про злочини залишиться. І що українська мова тільки посилюватиметься. Бо вже зараз видно, як змінилося суспільство — і це дає мені надію.
Перекладати війну щодня
Нещодавно твій переклад вірша Катерини Калитко з'явився у паризькому метро. Розкажеш, як це сталося?
Це хороший привід розповісти про мою головну діяльність. Я перекладач і вже п'ять років співпрацюю з Українським кризовим медіацентром, офіс якого — в Українському домі на Хрещатику.
На початку повномасштабного вторгнення ми почали працювати значно інтенсивніше. Я перекладаю французькою щоденний підсумок подій — три-чотири сторінки щодня. Ми починали з команди перекладачів різними мовами — англійською, німецькою, французькою. Я відповідаю за французьку й роблю це вже понад 1500 днів.
Окрім цього, я веду їхні соцмережі — X (колишній Twitter прим.) і Facebook. А Instagram — це вже моя ініціатива. Мені хотілося, щоб про нас більше знали у франкомовному середовищі та щоб я міг системно говорити про Україну французькою.
Разом із Тетяною Огарковою я також перекладаю українську поезію — зокрема тексти Вікторії Амеліної та Катерина Калитко. Ці вірші звучали на фестивалях, у тому числі поблизу фронту.
А потім Тетяна написала мені, що транспортна компанія RATP у співпраці з Українським інститутом у Франції хоче використати мій переклад вірша Калитко для розміщення в паризькому метро — в межах культурного проєкту.
Вони офіційно спитали дозволу на використання перекладу. І для мене, як для перекладача, це величезна честь. Звісно, приємно бачити своє ім'я в метро Парижа. Але ще важливіше — бачити український вірш у просторі, де зазвичай публікують французьких авторів.
Я пам'ятаю, як їздив цим метро до університету й читав там французьку поезію. І ніколи не думав, що одного дня на тих самих стінах буде український текст.
Для мене це не про особисту історію, а про видимість України. Я дуже сподіваюся, що французи, читаючи цей вірш, згадають про війну, про українську зиму, про те, в яких умовах живуть люди — не лише на фронті, а й у Києві цієї зими.
Зараз у Франції увага часто перемикається на інші світові події. І тому наша місія в Українському кризовому медіацентрі — постійно повертати фокус на Україну. Саме тому я перекладаю щоденні підсумки, веду соцмережі французькою, записую відео.
Це складно і виснажливо. Але це потрібно, щоб Україну бачили, чули й розуміли. Не тільки як країну війни, а як країну культури, сили й гідності, яка має значення для Європи.
Київ — місто дорослішання
А як твої рідні з Франції ставляться до того, що ти живеш в Україні зараз?
У мене двоє братів, і тато жартує, що бачить мене частіше, ніж їх, хоча вони живуть поруч, а я — за тисячі кілометрів. Ми зідзвонюємося майже щодня. Він працює поліціянтом у Франції, тому для нього питання безпеки — не абстракція. Але водночас він дуже підтримує Україну.
Він приїжджав до мене двічі: до Києва ще до пандемії, і у 2024-му — до Львова, Івано-Франківська, в Карпати. У Києві я показав йому Майдан Незалежності, Алею Героїв Небесної Сотні, меморіали. Для мене було принципово, щоб він побачив це на власні очі.
Бо телефоном можна пояснювати довго, але коли людина стоїть на площі, де історія буквально в повітрі, це інший рівень розуміння.
Після тієї поїздки він сказав мені: "Тепер я тебе розумію. Я розумію, чому ти обрав Україну". І це, мабуть, був один із найважливіших моментів у наших стосунках.
Йому свого часу казали: "Будь обережним, там небезпечно, там люди не посміхаються". А він побачив іншу Україну — живу, теплу, гідну. Побачив країну через мої очі, але своїм серцем.
Я завжди кажу, що є іноземці, які приїжджають в Україну з відкритістю — і тоді вони розуміють. А є ті, хто шукає екзотику або підтвердження власних стереотипів. Результат, відповідно, різний.
Для мене Україна — це не лише географічний центр Європи. Це місце, де суспільство раз-по- раз доводить свою зрілість і здатність до самоорганізації. І Євромайдан — яскравий приклад. Тато це відчув, коли побачив плакати з написами про те, що росія почала війну тут, у Києві, на Майдані Незалежності.
Моя мама — з Будапешта, переїхала до Франції у 17 років. Батьки розлучені, я жив із нею біля Парижа. Коли я сказав, що вчитиму українську, вона спитала: "І яку роботу ти з цим знайдеш?" Це було дуже практичне й чесне запитання. І вона мала рацію насправді.
Але вона мене не зупиняла, а дала мені простір. Я мав можливість навчатися, живучи з нею, — і це величезний привілей, який я ціную. Вона не з тих, хто багато говорить про почуття. Але вона завжди дозволяла мені йти своїм шляхом.
Я думаю, що в чомусь вона бачить у мені себе — молоду людину, яка колись теж поїхала в іншу країну й почала все з нуля. І, можливо, саме тому вона приймає мій вибір.
Зрештою, мої рідні можуть хвилюватися — і це природно. Але вони мене не зупиняють. А для мене це і є найсильніша форма підтримки.
Які твої улюблені місця у Києві? Що тебе тут надихає?
Я, без перебільшення, люблю Київ. Сильно. Глибоко. І, можливо, саме тому поки що в ньому не живу. Я приїхав в Україну у 19 років, зараз мені 26. Усі мої дорослі роки — тут. І Київ для мене — це місто формування. Місто, де я став собою.
Хоч я виріс у Франції, але відчуття дорослішання, перших великих рішень, перших втрат і перемог — вони київські.
Об'єктивно — це історичне, незламне місто. Гідна столиця країни, яка постійно доводить свою суб'єктність. Майдан Незалежності для мене — не просто площа. Це символ того, що суспільство тут не мовчить. Це місце, де історія не в підручниках, а під ногами.
Це місто людей. У мене друзі з Харкова, Херсона, Чернігова, Донбасу. І Київ став хабом, де всі зійшлися. Ти йдеш Подолом і зустрічаєш людину, яку не бачив п'ять років. Бо всі ходять приблизно одними маршрутами, і це дуже по-київськи.
Я люблю район Золотих воріт, люблю Рейтарську — з її камерністю, кав'ярнями, інтелектуальним ритмом. Люблю Поділ — за свободу і трохи хаосу.
Мій улюблений маршрут — від Майдану через скляний міст на Поділ. Коли переходиш міст, відкривається панорама Дніпра. І обов'язково — Володимирська гірка.
Чому я поки не живу у Києві? Чесно — фінансово це непросто. І ще трохи боюся втратити магію. Коли приїжджаєш — ти відкриваєш його щоразу наново.
