Тоня Ноябрьова: "Каннський кінофестиваль я відвідую у в'єтнамках"

Фото: facebook.com/noyabrova.tonia

Режисерка Тоня Ноябрьова не приховує, що могла б лишитися просто донькою відомого телеведучого й шоумена Іллі Ноябрьова, якби в її життя не прийшло кіно. І в них так все склалося, що повнометражний дебют Тоні — "Герой мого часу" (2018) зібрав врожай престижних українських кінонагород, а прем'єра її фільму "Ти мене любиш?" відбулася на Берлінале. До речі, стрічку вже визнали найкращим фільмом кінофестивалю Off Camera у Кракові. В українських кінотеатрах "Ти мене любиш?" з'явиться вже завтра. Тож поговорити з Тонею нам було про що.

Тоню, "Ти мене любиш?" — багатостраждальна стрічка: ти ж почала знімати її ще під час ковіду…

До ковіду. В процесі знімання почався ковід, ми всі ходили в масках, щодня здавали тести, все дезінфікували, а як нарешті відзняли — за 4 дні почалася війна…

Я 25 лютого мала летіти в Тбілісі на монтаж. Продюсерка фільму Анастасія Буковська благала: "Я за власні гроші куплю тобі новий квиток, тільки лети раніше!" — "Заспокойся, — казала я, — нічого не буде". І от 24 лютого мені о 6 ранку телефонує сестра: "Тонечко, ти зібралася?". — "Анечко, — кажу, — я ж лечу до Тбілісі завтра?". — "Війна почалася!". — "Ну, почалася, але ж у мене монтаж? Я лечу до Тбілісі". — "Тоню, ти вже нікуди не летиш!".

А я живу в центрі Києва, в урядовому кварталі, мені всі стали телефонувати: "Там диверсанти, біжи!". І в мене було два варіанти, куди їхати: Тбілісі чи Буча, де було дуже багато друзів. На щастя, я все ж обрала Тбілісі.

Вирішила будь-що завершити стрічку, хоча не було ні грошей, ні можливостей: для мене це була якась рятівна мотузка.

І як з'явилися можливості й гроші?

На пітчингу Каннського кінофестивалю ми з командою фільму виграли грант від італійської компанії на кольорову корекцію, а далі я поїхала до Швеції — просто пожити. І якось в одній компанії познайомилася з головним менеджером великого шведського кінофонду, на ім'я Ентоні. І от ми знайомимось: "Хелоу, мене звуть Ентоні". — "Хелоу, мене звуть Антоніна. Це доля! Дайте грошей!". (Сміється.) Всі рухнули! Отак у нас з'явилися гроші. Хоча, звісно, якби кіно було погане, нікого б не цікавило, як там мене звуть.

Чому ти вирішила зробити кіно саме про 1990-ті? І оскільки головна героїня переживає розлучення батьків, чи ти не спиралася на власний такий досвід — хоча, коли твої батьки розлучилися, ти вже була досить доросла…

Я була доросла, але сприйняла це як дитина. Тоді я вже жила з хлопцем, але для мене ця подія стала просто кінцем світу. І от це відчуття, що світ розколюється навпіл, мені здається подібним до розвалу СРСР — це якісь тектонічні зміні, коли здається, що щось існуватиме завжди, а воно раптом зникає. Тому я вирішила, що моя героїня переживатиме особисту драму на тлі розвалу СРСР, в дев'яності.

Тобто можна сказати, що ти зробила кіно про себе?

Ні-ні, так це не працює. Я не виплескую на екран лише те, що хвилює мене. Моя історія частково надихнула мене, але це не я. Кіра — окремий персонаж.

Нічого штучного

До речі, сценарії для своїх фільмів ти пишеш сама — чому так?

Просто я класно пишу! (Сміється.) Насправді це мій біль: я дуже хочу знайти сценариста, який мені все класно напише, а я просто прийду та зніму. Але мені не подобається те, що я читаю. А я дуже вибаглива.

Та й більше за сценарій для мене важливіша історія. А класних історій дуже мало — принаймні, досі мені не пощастило потрапити на сценарій, який хотілося б зробити. Тому поки пишу сама.

Розкажи, як створювалась стрічка? Ми пам'ятаємо, як ти кинула заклик у фейсбуці: "У кого є якісь речі з дев'яностих?".

Десь за рік до початку знімання я сказала продюсерці: "Настю, мені дуже потрібні склад і гроші, бо ми маємо вже зараз збирати реквізит і одяг". Так зазвичай ніхто не робить, якщо в продюсера ще немає грошей на кіно. Але Настя погодилась, ми винайняли склад і протягом року збирали по крупицях одяг і реквізит: купували вінтажні речі на OLX, барахолках — це була величезна робота! Зараз ніхто не може причепитися до найменших деталей, бо в стрічці все автентично: в нас була навіть радянська білизна з етикетками! Автомобілі та автобуси тієї епохи вишукували по всій країні. Та в нас була навіть радянська косметика, якою ми фарбували акторів!

Де брали мрію всіх радянських школярів — тогочасні жуйки?

Спеціально виготовляли. А ще спеціально робили на заводі баночку Pepsi: знайшли, який дизайн був у неї 1989 року, і виготовили кілька, а потім налили всередину Pepsi. Уявіть собі ціну питання… Ми пакети знайшли радянські! А ще друкували шпалери, бо з тих часів лишилося всього пару рулонів — довелося друкувати й клеїти в декораціях, які ми будували.

Прямо будували? Знайти квартири з радянським ремонтом вже не можна?

Ні, таких хат вже немає. Єдиний справжній інтер'єр — квартира бабусі й дідуся: реальна квартира на Дарниці, де часто знімають і рекламу, і кіно. Але там в нас було 1-2 знімальних дні. Все інше ми довго натхненно створювали.

Як ти знайшла акторку на головну роль, Карину Химчук?

Написала на ФБ про те, що шукаю молодь на різні ролі. Карина надіслала мені свої відео, і я зрозуміла, що це якась чарівна дівчина. Але не збиралася брати її на головну роль: на відео в неї було довге волосся, а свою героїню такою я не бачила. Проте згодом Карина прийшла до нас сама: в неї була вже коротка стрижка, і я зрозуміла, що це просто вау! Треба її пробувати на головну роль. І от рік ми збирали реквізит і костюми й протягом року щодня репетирували з Кариною. І вона закохує в себе всіх — у всіх країнах, на всіх фестивалях. Люди можуть не вподобати стрічку, але не полюбити головну героїню, Кіру, просто неможливо.

Але ж Карина — непрофесійна акторка?

Вона, як і я, закінчила Університет культури, факультет режисури масових свят і видовищ.

Чому ти так любиш знімати непрофесіоналів?

Коли приходять професійні актори й починають грати, мені одразу хочеться вийти з приміщення. Я не переношу нічого штучного, не люблю, коли хтось щось удає, і дуже рідко професійні актори влучають у свою роль. От Олександр Жила, який зіграв бойфренда героїні Мішу — професійний актор, але я зрозуміла, що це Міша, щойно він зайшов. Але це виняток із правил.  

Тому я вирішила, що просто знаходитиму людей, які максимально відповідають персонажам і нічого не гратимуть: бо нащо мені на майданчику страждати, а потім ще й глядача мучити?

Професійні актори на мене дуже ображаються, коли це чують, але... Nothing private, just business.

А як до фільму потрапив телеведучий і шоумен Андрій Шабанов?

Коли я придумала цього персонажа, я якось одразу зрозуміла, що його має грати Шабанов, хоча ми з ним особливо не спілкувалися і не дружили. Він дуже здивувався, коли я надіслала йому сценарій: "Невже я такий покидьок?". Я сказала: "Ти — ні, але так тебе бачать люди". І справді: його лиходій вийшов дуже переконливим.

Канни без дрескоду

У вас, кажуть, були складнощі з музикою для фільму?

Це був наш біль! По-перше, ми дуже довго обирали головну пісню, якою зрештою стала Venus гурту Bananarama. Варіанти були різні, але я все ж зупинилася на цій пісні, і виявилося, що вона найдорожча з усіх можливих! Всі продюсери мене намагалися відмовити, Настя Буковська казала: "Може, ти передумаєш? Я ненавиджу цю пісню!". Я відповіла: "Я теж ненавиджу, але вона дуже пасує фільму, я нічого не можу вдіяти!". Коштувала вона, як крило літака. Потім виникли проблеми з українськими піснями, на які ми хотіли купити права. Бо права на 80% української музики, написаної до 1990 року, належать російській фірмі "Мелодія". А деякі музиканти не переоформили права на свої твори, і навіть якщо виконавець і автори живі, часто буває, що прав на пісню немає. А навіть якщо умовна родина Яремчуків підпишеться кров'ю, що не матиме до нас претензій, ми не можемо взяти в кіно пісню без прав. Тому з музикою була ціла епопея. Але я отримала велике задоволення, бо поки все прослуховувала, відкрила для себе "український фанк" — гурти "Кобза", "Водограй", пісні того ж Назарія Яремчука — це просто вау!

Розкажи про світову прем'єру фільму в Берліні. 

Ми просто подали заявку, і фільм відібрали на фестиваль. І це фантастична історія, позаяк Берлінале — один із двох найвпливовіших фестивалів світу разом із Каннським. І ось ти знімаєш кіно, пишеш, монтуєш, а прем'єра в Берліні — це така сатисфакція, кульмінація, апогей твоєї роботи і для тебе, і для всієї команди. Ти на сцені перед величезним залом на 1100 місць, в тебе солдаут, повний аншлаг, все забите людьми, всі аплодують стоячи… Неймовірні відчуття!

Ти могла уявити колись, що в тебе будуть Берлін, Канни тощо?

Ну, оскарівську промову я репетирувала років з п'яти… (Сміється.) Але я взагалі дуже невпевнена в собі творча одиниця, тому міряти я завжди мріяла, але впевнена ніколи не була. Стільки разів мені відмовляли, стільки розчарувань було в моєму творчому житті… Коли я зняла свій перший фільм, короткометражку "День Незалежності", я її відправила до Канн. Будь-хто може надіслати свій фільм будь-куди. Зараз є завантаження онлайн, тоді ще не було, і я в інтернеті знайшла адресу Каннського кінофестивалю, пішла на пошту, відправила туди DVD з фільмом… І як я плакала, коли отримала відмову! А їх ще так красиво пишуть: "Ми в захваті від вашого фільму, але зрозумійте, нам надіслали мільйон заявок…". А цього разу... Ну, якби не взяли на Берлінале, знову б подавалася в Канни.

До речі, про Каннський кінофестиваль, який ти відвідуєш у в'єтнамках…

Я потрапила до Канн вперше якраз під час війни, три роки тому, і природно взяла із собою підбори, вечірні сукні… Я ж думала, там суворий дрескод! А виявилося, що, по-перше, аби потрапити на червоний хідник, треба отримати запрошення на вечірню прем'єру за участі кіногрупи, і виключно в партер! Тому на хіднику — просто обрані з десятків тисяч людей, які приїжджають сюди. І я на підборах страждала перші два дні: сеанси в Каннах починаються о 8 ранку, і ти вже о 7:00 стоїш у черзі, щоб потрапити на сеанс. День простояла на підборах, два… А потім зрозуміла, що на підборах я одна: всі інші в шльопках, в чому завгодно. До того ж половину з тих, хто приходить на 8 ранку, не цікавить фільм: вони просто хочуть сфоткатись на червоній доріжці: встають о 5 ранку, наводять марафет, надягають свої пір'я, каміння, потім дівчинку разом із платтям приносять на цей хідник, тримають їй шлейф… А я відвідувала по п'ять показів на день. Але в Каннах біля вокзалу є магазин із в'єтнамками. І я за 3 чи 4 євро купила там в'єтнамки чудової якості, які вже три роки ношу зранку до вечора. Тепер у мене традиція: щороку в Каннах купую в'єтнамки та в них і шортах відвідую всі покази. Повірте, ви там взагалі нікому не потрібні, якщо ви не Анджеліна Джолі чи Венсан Кассель.

Тепер поясни: як ти навчилася знімати кіно, яке отримує визнання у світі, якщо взагалі цього не навчалася?

Не можу цього пояснити. Єдине — рівень навчання в моїй альма-матер був не найвищий, і я добре зрозуміла, як робити не треба. При цьому майже всі люди, яких я знімаю, закінчили той самий університет і той самий факультет.

Не було майстер-класу, на якому мене чогось навчили. Я спочатку працювала на ТБ редактором, потім знімала кліпи, хоча теж не вміла цього робити й постійно "винаходила велосипед".

Потім без жодного досвіду і грошей власним коштом за один день зняла короткометражку — а далі вже якось пішло. Це й правда якийсь природний хист, "чуйка". Ну, є якісь професійні технічні штуки, яких дуже швидко можна навчитися, але немає режисерів, які свої фільми не беруть з космосу. Може, і є, але це видно по їхніх роботах. А всі класні фільми — це те, що неможливо пояснити.

Я ж взагалі не хотіла бути режисеркою. Я взагалі ніким не хотіла бути! (Сміється.) Я просто хотіла тусуватися. Але батьки сказали, що, якщо я не вступлю бодай кудись, вони мене виженуть із дому, і так би й було. Тому я подумала: "Простіше буде вступити в "Кульок"". На який факультет? Акторський — точно ні, туризм — ні. Режисура масових свят... Не знаю, що це таке, але "пайдьот". І пішла, бо туди легше було вступити, а не тому, що я хотіла бути режисером. 

Батьки зараз тобою пишаються?

Ну, звісно. І мені приємно, що вони бачать підтвердження того, що я не дарма в цій професії. 

А відоме прізвище на тебе колись тиснуло?

Ніколи. Лише коли я прогулювала інститут, і постало питання про моє виключення через прогули. Ось тоді я просто офігіла: батько ж був головним телеведучим країни, що вів передачі на всіх каналах. І я уявила, як жовта преса напише: "Доньку Ноябрьова з ганьбою вигнали з інституту", — і взялася за голову.

А в професії ми ж не дуже перетинаємось з батьком. Так, він відомий, але в нас різні творчі шляхи. 

У тебе вже є ідея наступного фільму?

Трьох. Один матиме назву "Україна — столиця всього" — це буде дуже сатирична, саркастична історія про українських біженців у Європі. Мене всі закидували тапками: "Як можна над цим сміятися!". Але слухайте, я була в цій шкурі й розумію, як це може бути навіть не смішно, а абсурдно. Звичайно, там буде багато драматичного, але це все ж погляд на ситуацію через посмішку.

Інша історія — про любов: "Я чекатиму тебе минулого літа". Роблю сценарій, фільм активно розробляється з іноземними продюсерами. І це для мене челендж — зробити європейську історію. А щодо третього фільму, то я розпочала написання сценарію: це буде байопік про нашого видатного спортсмена, триразового олімпійського чемпіона з парусного спорту Валентина Мінкіна — "Колір вітру". І от сьогодні стало відомо, що ми виграли грант від Netflix на розробку його сценарію. Тож я розклала яйця по всіх кошиках і дуже активно працюю. Залишилось на все це знайти гроші…

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter