В'ячеслав Довженко: "Від жіночої уваги я не кайфую"

В'ячеслав Довженко. Фото: famiglia-studio

Здається, останні роки як не глянеш на екран — обов'язково побачиш там актора В'ячеслава Довженка. Здобувши жіночу любов завдяки ролям в серіалах, він поступово перейшов до серйозних робіт у кіно. Лише цього року на великі екрани вийшли "Інший Франко", де В'ячеслав зіграв сина Івана Франка Петра, "Будинок "Слово", де він дістав роль Миколи Хвильового, кіноальманах "Перші дні", де його герой аж надто схожий на Андрія Данилка… Водночас на каналі ICTV2 з успіхом пройшов детектив "Рубан" із Довженком в головній ролі, а восени стартує продовження серіалу "Дільничний з ДВРЗ"— "ДВРЗ. Повітряна тривога", де актор знову постане в образі знайомого всім поліціянта Сергія Бондаря. "ТиКиїв" зустрівся з В'ячеславом, щоб з'ясувати: чи залишається в нього час на щось, окрім роботи?

В'ячеславе, складається враження, що всіх визначних постатей у кіно в нас зараз грає виключно Довженко…

Ну, по-перше, не всіх. По-друге, не "зараз": просто так сталося, що нині в прокат виходять фільми, зняті давно, які не могли вийти раніше через ковід, повномасштабне вторгнення тощо. Серед цих ролей є пара-трійка історичних. Що більше ми гратимемо історичних постатей, то більше відкриватимемо свою історію.

Візьміть Петра Франка з "Інший Франко": для пересічного глядача син Івана Франка — зовсім невідомий герой. Навіть персонажі "Будинку "Слово", літератори періоду "Розстріляного відродження" — абсолютно невідомі для нас люди. І наша місія як діячів культури — робити їх відомими. Тому випало мені зіграти пару історичних постатей — ну й слава Богу. 

Здається, запросити вас у каст для режисерів і продюсерів це престижно, і ви просто завалені роботою! Є відчуття, що, грубо кажучи, "поперло"?

Я хотів би бути заваленим роботою, але поки не завалений. Проте нас ще в студентські роки вчили, що спершу треба працювати на ім'я, щоб потім ім'я працювало на тебе.

Я багато років наполегливо працював, тож, слава Богу, що хоч в 47 "поперло". Але я досі вчуся, і мені лише зараз здається, що я на правильному шляху в цій професії. Проте, якщо я скажу собі, що я молодець, то, напевно, треба буде з неї піти.

А в ті роки, коли ви чекали на цей успіх, були думки, що він взагалі може не прийти?

У всіх акторів є такі думки. Питання в тому, наскільки ти віриш у свій успіх і на що ти готовий, аби він відбувся. У великого англійського актора 15 ст. Едмунда Кіна запитали, як досягти таких висот у професії, як у нього, і той відповів: "А чи вмієте ви голодувати?". Випробування — акторська даність. Тобі завжди кажуть: "Не твоє. Може, тобі зайнятися чимось іншим?". Ті, хто вистояв, дійсно стають лідерами забігу, і це нормально.

А без випробувань буває?

Бувають "лотерейні білети". Але артисти-одноденки швидко спалахують і так само швидко згасають. Колись Богдан Сильвестрович Ступка запитав мене, молодого-недосвідченого: "Яким ти хочеш бути актором? Популярним чи гарним?".

Це питання кожен актор має собі поставити. Популярність — умовна історія: сьогодні вона є, завтра її немає. А майстерність, ремесло з тобою живуть. Не завжди воно вистрілює, але треба дочекатися, і тебе оцінять: все одно перевага буде на боці майстра.

А якби ви були майстром, але при цьому ролі мали посередні, та й знімалися не надто часто — вас би задовольнила така ситуація?

А в мене й середні ролі були, і не сильно мене знімали — це важко, але пережити можна. Якщо ти продовжуєш рухатись і здобувати професію, то двері рано чи пізно відчиняться.

"Геть від Москви!"

Кажуть, що багато в чому кар'єрам наших артистів перешкоджало засилля росіян на українському кіноринку...

Звісно. Ми колись всі існували в орбіті російської культури, і не одне сторіччя, на жаль. Були часи, коли для того, щоб стати тут медійною персоною, треба було, щоб тебе затвердили через москву.

І у вас теж була така історія. Ви ж там навіть в Тиграна Кеосаяна знімалися, чоловіка Маргарити Симоньян… 

Ми працювали рівно два знімальні дні, але враження від спілкування з цією людиною в мене були вкрай негативні. Що тоді воно мені не сподобалось, що зараз це підтвердилось. Якщо людина — г…, це нікуди не дінеться.

У мене з москвою вийшла історія "навпаки": на початку кар'єри я знявся в Юрія Іллєнка в "Молитві за гетьмана Мазепу" в ролі Петра I.

І моя кар'єра замість того, щоб піти вверх, надовго зупинилася: росіяни визнали цей фільм антиросійським, і мене на 6 років "поклали на поличку" — москва поставила табу. Можна було здатися, можна було піти в іншу професію… Але я намагався вірити у свою зірку.

Нещодавно на екрани вийшла стрічка "Будинок "Слово", де ви зіграли прозаїка, поета та публіциста Миколу Хвильового. Що нового дізналися про нього, працюючи над цим образом?

Про письменників Розстріляного відродження, попри те, що це дуже яскраві постаті в нашій історії, інформації не дуже багато. Я читав спогади про Хвильового письменника Аркадія Любченка — це дозволило мені додати персонажу певних рис. Любченко описував Хвильового як людину, що абсолютно підтверджувала свій псевдонім (його справжнє прізвище було Фітільов, він був росіянин за походженням, але абсолютний українець за духом): його хвилювало та запалювало все навколо, неспокійна душа була абсолютно.

Були ще спогади нащадків письменників з "Будинку "Слово", тих, хто зростав там маленькими дітьми: вони яскраво описували побут будинку, характери його мешканців, те, наскільки розкуті були ці небожителі. Але це, на жаль, вся інформація. А далі вмикалася фантазія, і ще мені треба було зрозуміти, яку телеграмку я хочу кинути глядачеві. У випадку з Хвильовим для мене головною темою було його самогубство. У мене виникло питання: "Що це було: слабкість чи вчинок?". І з огляду на події того часу я дійшов висновку, що це був вчинок — дуже сміливий і сильний. Бо, проголосивши на з'їзді ЦК КПРС свою крилату фразу: "Геть від Москви!", в день, коли заарештували його близьких друзів, зокрема письменника Михайла Ялового, він зібрав товаришів у себе у квартирі, накрив стіл, співав романс Пушкіна "Бєси", а потім сказав: "Зараз я вам покажу, як романи треба писати і яким має бути письменник в радянську епоху".

Вийшов і вистрілив собі в скроню. І коли Хвильового ховали, на вулиці Харкова вийшла неймовірна кількість людей. Як мінімум розумні люди спитали себе: "Що ж не так з радянською владою, якщо така людина вкоротила собі віку?". І це був вчинок для його друзів, бо багато хто з них жив в ілюзіях свого достатку, який їм створили в будинку "Слово", а в Харкові вже був Голодомор, і на вулицях лежали трупи.

А як було з Андрієм Данилком, якого ви зіграли в альманаху "Перші дні"? (За сюжетом однієї з серій, герой В'ячеслава — зірка шоубізнесу, що дуже нагадує Андрія Данилка. Він так само живе на Хрещатику в "будинку із зіркою" і теж в перші дні війни свідомо залишається в Києві попри вмовляння виїхати — Прим. Ред.). Ви якось "знімали" його?

Ні, це була перша умова і моя, і режисерки Каті Царик: ми вирішили, що в жодному разі не робимо з мого персонажа Андрія Данилка. По-перше, я з ним не знайомий особисто. По-друге, я розумію, що мине час, і можна буде створити цілу стрічку про Андрія і його певний феномен у шоубізнесі. Але зараз, напевно, він і сам був би проти того, щоб його увічнювали. І в основному я все робив від себе, бо сам пережив подібну ситуацію: коли все, довкола чого крутилося твоє життя, раптом зупиняється. 

Тобто ви взагалі не дивилися ніякі відео з Данилком?

Ні.

Але ж вийшло дуже впізнавано!

Ну, на мене натягнули кепку й дали маску…

Але ж були крім цього якісь деталі в поведінці, міміці, читання з телефону впритул до очей…

(Сміється.) Та я й сам так читаю! Цілеспрямовано я нічого не "знімав". Але якщо брати саму історію про творчу особистість, яка чогось досягла в житті, а 24 лютого раптом замислилась: а чи воно взагалі було комусь потрібно, — то чи не пережили це тоді всі творчі люди? І я пережив. І мене до творчості повернули глядачі, які наполягали на тому, що вона їм потрібна.

Гроші чи репутація

Після Петра Франка та Миколи Хвильового ви зараз повернулися до ролі "Дільничного з ДВРЗ". Чи вам як актору це зараз цікаво?

Цей персонаж народжений давно і по-своєму мені дорогий. Поки ще є сили й дозволяє вік, можу його грати — проте розумію, що це історія не назавжди.

Мій персонаж, нестримний Сергій Бондар, який ніколи не матиме другу половинку, бо одружений із роботою, — чесна людина, яка дотримується певних життєвих принципів.

Мені цікава ця історія, а Тарас Дудар — один із найулюбленіших моїх режисерів. Тому, коли ці 4 серії проєкту "Повітряна тривога. ДВРЗ" запустили, я із задоволенням туди пішов.

Ви зараз можете дозволити собі відмовлятися від ролей?

А я відмовляюся: є історії, які мені не цікаві. Заробіток — це добре, але ти вже думаєш: "Чи воно мені треба? Що воно мені додасть як фахівцю?". Якщо нічого — я відмовляюся, як би не було скрутно. Але треба вибирати: гроші чи репутація?

А що у вас із театром?

Зараз всі театри переживають бум: у людей є певна потреба в походах до театру, і це я знову ж таки вважаю наслідком війни. Питання в іншому: театр має реформуватися і йти назустріч глядачам. Я завжди дотримувався думки, що репертуарні театри мають відкривати кордони. 

Репертуарний театр — це певна забаганка радянщини. Я ж вважаю, що театри мають насамперед слугувати майданчиками, щоб глядач мав змогу дивитися на будь-яких акторів будь-де, а режисер не мав обмеження в тому, якого актора він хоче запросити у виставу. Бо репертуарний театр диктує правила: "Цього ми не можемо запросити, бо через бухгалтерію не проведемо", — і починається бюрократична історія. От я за те, щоб театр позбувся кордонів.

Я застав ще часи, коли ми в театрі, граючи виставу, сиділи за лаштунками й бездиханно дивилися, як працюють колеги, щоб потім вийти та підхопити цю течію. А зараз приходиш до будь-якого репертуарного театру, а там — "клуб за цікавостями": хто в шахи грає, хто теревенить, вистава чи йде, чи не йде… А коли почнуть залучати акторів зі сторони і почнеться конкуренція, люди, можливо, почнуть себе по-іншому проявляти в театрі, а не сидіти просто від зарплати до зарплати — не такої вже великої, до речі.

Ви граєте у виставі "Хазяїн" режисера Івана Уривського. Уривський зараз — гучне ім'я в театрі. На вашу думку, цей галас навколо нього виправданий?

Іван — досить цікава творча людина, і в нас із ним вже не перша спільна вистава — до цього був "Камінний господар" за Лесею Українкою. Минув певний час, і я бачу, що Ваня дуже виріс як режисер, став більше комунікувати з акторами. Уривський — режисер метафор і символів. Він займається більше картинкою, ніж внутрішніми історіями персонажів. Але сьогодні він вже відкритіший до діалогу з акторами, тому працювати з ним цікаво.

Ви ж ще і викладаєте акторську майстерність в Київському університеті культури. Відчуваєте себе метром?

Боже збав! Я — старший товариш, який може щось підказати. Мої студенти — це ж покоління ковіду й війни, яке було довго обмежене в певній комунікації. Тому ми з колегами маємо бути не лише педагогами, а ще й добрими порадниками. І я із задоволенням приймаю цю роль. Я з ними різний: дуже суворий до тих, хто бездіяльний, і дуже підтримую тих, хто якось себе проявляє, — запалююсь від таких речей. Я максимально прибираю паркан певного статусу: не дай Боже, щоб вони мене боялися — це ж майбутні колеги!

Моя задача: зробити їх особистостями, навчити мислити образно й дієво, щоб ми почали розмовляти однією мовою. Це дуже важко, але дай Боже, щоб щось вийшло.

Стороннім вхід заборонений

Ви якось казали, що ваша бабуся молилася, щоб вас всі дуже любили. Власне, зараз бабусині молитви почуті. І особливо вас люблять жінки. От як це: бути чоловіком, що є об'єктом пристрасті багатьох жінок?

Я приходжу додому й закриваюся у свою шкаралупу. У мене немає ані дефіциту, ані профіциту уваги: я живу у своєму світі й не пускаю туди сторонніх.

Але якби я не відчував уваги (не лише жіночої, бо мені пишуть і чоловіки — звісно, як професіоналу), то, можливо, слід було б замислитися, чи моя це взагалі історія. Увага людей — частина акторської професії. Якщо певні мої персонажі впливають на жіночу свідомість — значить, правильно підібрані інструменти, правильно підібраний образ. І тут немає ніякої таємниці й жодного марнославства — я від цього не кайфую.

Тобто на килимку під дверима у вас прихильниці не сплять?

(Сміється.) Слава Богу, ні!

Вам часто доводилося казати жінкам знамениту фразу: "Вибач, проблема не в тобі, проблема в мені"?

Ні, не часто. Я не так швидко приймаю людину у своє життя. Одна справа, коли ти просто симпатизуєш, і можна закрутити якусь інтрижку, а інша — коли вже з'являються певні ознаки стосунків. Зараз у мене є стосунки, і дай Боже, щоб вони були довгими. Але я про них не розповідаю — не пускаю сторонніх у свій світ. Можу лише сказати, що зараз не вільний, і дуже хочеться, щоб це в щось переросло.

Як там ваші сини? Наскільки гени тата й мами (колишня дружина В'ячеслава — акторка Ксенія Баша — Прим. Ред.) на них вплинули?

Старший син Іван вчиться на 3 курсі Театрального університету ім. Карпенка-Карого в Богдана Струтинського: нещодавно той випустив прем'єру мюзиклу "Чикаго" в Національній опереті, і Ваня був у ньому залучений. Молодший Василь ходить до театральної студії. Він шукав себе в різних іпостасях: і танцював, і спортом займався… Ну, спорт — басейн — ми йому лишили, але спрямували його до театральної студії. Йому там подобається: колектив, творче мислення — він із задоволенням туди ходить. Як буде, коли він випуститься зі школи — то вже його особиста історія.

Зі старшим я більше спілкуюся, бо він вже в професії — завжди може зателефонувати, поговорити про це. Молодший ще себе шукає.

Напевно, діти якось страждають від того, що і тато, і мама — досить завантажені актори. Звісно, хотілося б приділяти їм більше уваги, але, на жаль, це нереально.

Є у вас час на відпочинок?

Ой, та який відпочинок! Зараз, коли виникають якісь вільні хвилини, мене все одно кудись ангажують. Я от долучився до фонду "Кіно заради перемоги": там створили мобільний кінотеатр, і ми їздимо по військових частинах — показуємо військовим кіно, потім спілкуємося з ними, фотографуємося, обмінюємося контактами. Тому вільний час я маю віддавати туди.

Але якщо з'являється зовсім вільний час, в мене зараз не вистачає сил навіть на читання книжок — я просто сплю.

Ви всім задоволені у своєму житті сьогодні? Якщо не враховувати фактор війни?

Його складно не враховувати — війна впливає на всіх нас, психологічно пригнічує. Але все одно треба вірити в краще.

У 2016-му одного військового спитали: "От ви воюєте, а там ніхто цього не помічає. Як з цим миритися?". Він відповів: "Я просто щоранку чищу автомат".

Те саме можу сказати й про себе.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter