Геннадій Попенко: "Завдяки "Будинку "Слово" я зустрівся з дружиною та доньками на один день"

Фото: особистий архів Геннадія Попенка

З першого дня повномасштабного вторгнення актор та телеведучий Геннадій Попенко (44) з родиною опинився в селищі Іванків на Київщині, яке захопили російські військові. Після 35 днів окупації Іванків звільнили, Геннадій вступив до лав ЗСУ і боронить нашу країну. Завдяки київській прем'єрі стрічки "Будинок "Слово". Нескінчений роман", в якій актор зіграв поета-футуриста Михайля Семенка, йому вдалося на один день зустрітися з дружиною та доньками. Поговоримо й про це...

Геннадію, розкажи, як ти отримав роль поета Михайла Семенка в фільмі "Будинок "Слово": Нескінчений роман"? Яким був кастинг?

Це було непросто. Коли мене запропонували режисеру Тарасу Томенку спробувати на цю роль кастинг-директор, другий режисер та працівники з художніх департаментів, бо бачили фізіономічну схожість з Михайлем Семенком (а для байопіків це дуже важливо), він сказав: "Попенко — це менти, прокурори, а тут має бути поет, такий задиристий, незвичний, нестандартний. Ні-ні". Його вмовили, щоби дав мені шанс... А мені сказали: "Ось кілька віршів, будь ласка, вивчи їх, читай так, як міг би їх читати Семенко, і тоді прийди на кастинг". І вже на цьому моменті я сильно заморочився: пішов по архівах та книгарнях шукати твори Семенка. Знайшов якісь найбільш розширені збірки, купив ці книжки, почав читати, намагався прочитати абсолютно всі його твори, все, що міг знайти. А з архівом була велика проблема, бо навіть в архіві, де мають зберігатися аудіовізуальні файли, про Семенка нічого немає, мабуть, все вичистили після того, як його розстріляли у 1937-му.

Тож про нього нічого специфічного не відомо: як він говорив, чи картавив, чи були в нього якісь мовні особливості, можливо, якісь слова незвичні використовував, наголоси..? Як він ходив, які були жести? Важливо, щоб люди в кіно побачили Семенка таким, яким він був насправді, а не якусь авторську транскрипцію, якесь бачення якогось митця. Я знайшов в архіві єдиний документальний маленький фільм (до 30 хв), в якому мій викладач з театрального інституту розповідає, як йому хтось розповідав, яким був Семенко... Ну от, власне кажучи, й весь матеріал. І на основі цього матеріалу, якихось роздумів, намагань крізь творчість побачити справжню суть цього поета, я підготувався і прийшов на кастинг. Прочитав вірш Місто ("Осте сте…"). Режисер послухав без слів, без коментарів, піднявся, підійшов, потис руку і сказав: "Пане Семенко, вітаю в проєкті!".  Це було таке щастя, такий вибух емоцій! 

Чи був ти знайомий з творчістю Михайля Семенка до того, як пробувався на цю роль? 

Я не стикався з Семенком, хоча навчався в гуманітарному ліцеї, де була розширена програма з української мови та літератури. І навіть в цій розширеній програмі, все одно його не було. Уявіть, яку роботу зі знищення його творчої спадщини потрібно було зробити, щоб знищити всі записи, всі згадки, рукописи! Тоталітарно-пропагандистська машина працювала дуже жорстко і дуже чітко. Вони підчистили майже все. Лишилися поодинокі записи та свідчення у когось на руках. Тому не дивно, що Семенка, на жаль, не зустрів до знімання фільму. 

Як ти готувався до втілення образу Михайля Семенка?

Вже на етапі кастингу я зробив велику роботу, і на ній можна було далі розвивати образ. Я звернувся до співавторки сценарію Любові Якимчук, яка дуже любить творчість Семенка, підтримує зв'язок з його родиною, з музеєм, завдяки їй його образ став двигуном цього проєкту.

Вона знайшла для мене листи, які писала мати Семенка Марія Степанівна, яка приїжджала із села в Харків, в будинок "Слово", жила разом з ним там, з родиною. І спостерігала за всім тим, що відбувалося в будинку, за всім творчим гармидером, і всі ці події описувала своєю дуже своєрідною мовою (вона була письменницею-народознавицею, писала оповідання з народного життя). В її мові, яку вона брала зі свого оточення, багато русизмів, суржику, проте це артефакт, фактично архівний документ, на якому можна було вже щось будувати. Звісно, там не було прописано все про Семенка, але якісь історії, звичайно, надихали та давати розуміння тієї епохи. Бо тоді люди навіть рухалися інакше, думали інакше, темпоритм був інший, зовнішній і внутрішній, тому було важливо відчути цю епоху.

А якщо говорити про зовнішню подібність... Мені довелося відростити волосся. І це було жахливо як для людини, яка носить коротку зачіску все своє життя. Ці довгі кучері — це незручно настільки, що просто капець. За ними треба доглядати, їх треба по-іншому стригти... А я сам стрижусь вже кілька років, не ходжу в перукарню, оскільки вважаю, що це втрата часу. А тут з цим волоссям довелося заморочитися... 

Які аспекти життя і творчості Семенка ти вважаєш найбільш важливими для передачі в фільмі?

Розповім на прикладі одного його вірша, який, до речі, називається "Парикмахер". (Посміхається.)

Він починається зі слів: "Сьогодні вдень мені було так нудно, Ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка. Почувалося дощово і по-осінньому облудно — В душі цілий день парикмахер на гітарі бринькав..."

Митець порівнює свою нудоту з трьома найбільш нудотними, на його думку, людьми, множить цю нудоту в три рази для того, щоби показати, наскільки йому на душі не так, як треба... Він відкрито використовує прізвища поетів Олександра Олеся, Миколи Вороного та Григорія Чупринки, які були його сучасниками й можуть йому відповісти. Він відкрито називає їх нудними, наривається, по-іншому... До речі, написано це було у Владивостоку під час його служби в 1916-му році, і це значить, що він все одно не втрачав контексту, все одно мав зв'язок з великою Україною, і безумовно планував туди повернутися, не лишатися на російщині.

Я повів у Запоріжжі в кінотеатр на "Будинок "Слово" деяких хлопців зі свого підрозділу, один з них — Артур Лаб'як, професійний репер, музикант, а під час війни — фахівець ППО (ми жартуємо, що він займався тоді репом, а тепер займається ребом, ніби одна літера змінилася, а які серйозні зміни в самому процесі). Тож Артур каже: "Я зрозумів: Семенко, — він же ж тогочасний репер, один в один, точно! Не боїться сказати, говорить правду, намагається шукати нові форми, нові сенси, не боїться цього робити. Втілює їх. І нехай інші сміються, а він все одно це робить".

І це так, бо футуристам тоді було важко. З одного боку, вони оспівували епоху, яка зароджувалася, і в тому вірші передано захоплення цією епохою, а з іншого — це новий світ, якого попередники не знали. Семенко у своєму маніфесті пропонував "палити Кобзар". Звичайно, він потім пояснював, що не всі "Кобзарі" треба в бібліотеки забирати, а свого особистого "Кобзаря" всередині, оце усталене бачення української літератури, наріжний камінь якого — Тарас Григорович. І що треба українську літературу сприймати інакше, під іншим кутом, вже тоді пропонував інші погляди. Він, звісно, не цурався класиків, проте хотів, щоб українська література розвивалася, бо футуризм це якраз той напрям, що шукав нових форм.

Тому цей персонаж дуже цінний і в фільмі, і для мене, тим, що він відрізняється від всієї тієї письменницької тусовки, яка була навколо. Він шукав, він боровся, хоча багато хто вважав це клоунадою і дурістю. 

Команда стрічки розповіла цікавий факт, що ти під час зйомок носив автентичний метелик поета. Де його знайшли? Що ти відчував? Чи віриш ти в теорію, що речі можуть зберігати енергію їх власників?

Про метелик домовилася співавторка сценарію та поетка Любов Якимчук, щоб можна було його з музею в Кибинцях — селі, де народився Михайль Семенко, — забрати. Привезла його в Київ, віддала мені, це дуже крутий жест! І з нього зрозуміло, наскільки вона думає про такі дрібні деталі, не те що там глобальний сценарій, його розвиток, характер персонажів... Вона думає навіть про такі маленькі дрібнички, маленькі в прямому сенсі слова. Бо цей метелик був катастрофічно малий, він суттєво відрізняється від сучасних метеликів. Метелик Семенка — це якась нічна міль маленька, не те, що сучасні "махаони".

Коли ти одягаєш такі речі, ти ще більше віриш собі, ти сформував вже в голові персонажа, який він, оці дрібні деталі додають тобі впевненості й точності. Чи вірю я, що певна енергія, частинка душі або ДНК збереглися в цьому метелику? Це дуже тонке питання, з серії тих, які ми досліджуємо в програмі "Загублений світ", яку я вів на каналі "2+2".

Мені здається, що прямо частинки душі або персонажа в цьому метелику не знайдеш. Проте, якщо довго на нього дивитися, тримати його в руці, це буде фактично медитація на нього, і можна дізнатися дуже багато з однієї цієї речі, просто треба аналізувати: ти дивишся, наприклад, на оксамит, і бачиш, що він відрізняється від сучасного, це не турецький, не китайський. Він інший. Угу, чим він інший? А як його робили? А як пошити цей метелик, а як стяжки зроблено? Яка нитка? І оце вважали красивим, а чому вони вважали, що це красиво? І так далі. Це все дає нам уявлення про епоху, тож в кіно важливо використовувати такі автентичні речі. 

Чи були в тебе якісь особисті відкриття під час глибшого вивчення особистості Михайла Семенка?

Семенко — людина непересічна, і з урахуванням того, що підчищалися документи, всі описи подій, то дуже важко докопатися до суті, яким він був на правду. Я читав про нього різне: й те, що він першу дружину Лідію Горенко і другу дружину Наталію Ужвій бив, і був деспотом в родині, і що вони з першою дружиною віддавали доньку Ірину в дитячий будинок, бо вона плакала й Семенка це дратувало... Тут думаєш: "Боже, що це за жахлива людина?!" А потім читаєш вірш, присвячений доньці... Він дуже ніжний і глибокий, там так багато образ на світ, можливо, на себе, на те, що ця дитина не буде знати, який батько насправді...

Він у цьому вірші каже: "І ти будеш лаяти мене за деякі гріхи, а зараз мене ніхто не розважить, бо не знаю я — чи будеш — як зараз — мене любить ти. Я не знаю — чи мені довго жить... "

Тобто, коли ти виростеш, все буде інакше, і невідомо, чи будеш мене любити так, як любиш мене маленькою.  І зараз це настільки прекрасно, що це хочеться зберегти й перенести далі через все життя.

І в цьому вірші стільки болю! Він мені резонує, бо я теж батько двох донечок. Я розумію це відчуття, яке хочеться зберегти, та невпевненість автора в майбутньому. Тим паче в наші часи, з війною, в яку ти привів двох дітей і відповідаєш за них, це все відгукується. Тому Семенко — непростий персонаж. Шкода, що ми так мало знаємо про те, яким він був насправді. 

Що зі свого власного життєвого досвіду ти додав, щоб краще відобразити характер Семенка? 

Є певні збіги в наших світоглядах. Я додав своє відчуття бунтарства. Адже вірші передають тонкі стани душі й емоцію, яка є унікальною, її дуже важко посадити в клітку ритму і рими, ля-ля-ля. Бо, коли ти живе переживання намагаєшся втулити в розмірний ритм, ти наче обрізаєш собі крила, обрізаєш куточки й зрештою отримуєш уже абсолютно не те, про що ти хотів написати. Тому Семенко імпровізував з формою, дивився наскільки вона буде впливати на зміст, його футуризм  — це пошук того, як можна розповісти про своє почуття так, щоб воно було справжнім. 

Які в тебе враження від співпраці з режисером Тарасом Томенком? 

Тарас Томенко є знаним, потужним митцем, і, звичайно, співпраця з ним є великою радістю і честю для мене. Тарас допомагав в роботі, підказував... На знімальному майданчику було й таке, що ми, наприклад, підготували сцену, слова всі знають, вивчили, пропрацювали, всі служби готові, але ми не знімаємо, бо комусь з акторів здалося, що ситуація є трохи тоншою, аніж написано просто в тих літерах, які ми маємо сказати. І ми сідали, обговорювали це відчуття, і як подати, донести те до глядача, що відчулося комусь із нас, якщо це дійсно вартісно і хочеться про нього сказати. Часто дехто з нас дізнавався про свого персонажа щось нове, приносив це на майданчик і казав: "О Боже, ви не уявляєте, насправді все могло бути отак, отак, інакше через те, і через те!". І ми знову сідали й говорили. І я дуже щасливий, що було так, оскільки диявол у деталях.

Проєкт картини став одним із переможців 10-го конкурсного відбору Держкіно. Сума державної фінансової підтримки фільму становить 30 млн 22 тис. 698 грн і є половиною від загальної вартості виробництва. Це нормальна сума для того, щоб зняти якісне українське кіно?  

Не можу сказати, чи це велика, чи мала сума, але думаю, що основні кошти пішли на відтворення правдивої атмосфери, художнім департаментом виконана величезна робота: реквізит, бутафорія, стільки предметів було знайдено та побудовано декорацій... Приміром, їдальня в будинку "Слово", квартири літераторів, кафе, все будувалося з нуля для того, щоб відтворити саме той інтер'єр і зробити з ним те, що потрібно за сюжетом. Сосюра, наприклад, стінку лупасив молотком, — це ж треба, щоб в цьому місці можна було бити, орендована квартира не підійде... 

У стрічці насправді зірковий каст, з кимось з колег-акторів у тебе склалися дружні стосунки?  

З кимось я був знайомий і до того, з кимось познайомився вперше на майданчику. Цей фільм нас об'єднав, особливо дружні стосунки склалися зі Станіславом Сукненком, який грав Леся Курбаса. Він не лише актор, а й кіножурналіст, режисер, письменник, автор книги "До Голлівуду з України", яка присвячена нашим землякам, що народилися в Україні, та тим, хто виріс у США в родинах з України та прославився за океаном. Сукненко — людина дуже цікава, і він класно зіграв Курбаса, він для цієї ролі підходить не лише фізіономічно, але й складом характеру, оцією ерудованістю, інтелектуальністю і творчою складовою так само. 

Ти з 2022 року в лавах ЗСУ. Але є багато акторів та артистів, які кажуть, що вони корисніші в тилу. Що скажеш на це?  

А є такі актори як Андрій Федінчик, який перебуває на передовій, є ті, що роблять велику роботу для фронту, саме про таких людей хочеться і треба зараз говорити. Просто потрібно, щоб працював закон про мобілізацію. Годний? Можеш ходити — йди. Можеш бігати — бігай, можеш керувати дронами — керуй, не кожному тут обов'язково стріляти. Бо руки потрібні в армії будь-які — чи сильні, чи слабкі, будь-яким рукам знайдеться застосування. Людей не вистачає скрізь, не лише в штурмових підрозділах, навіть в підрозділах забезпечення. Кухарів шукають, айтішників шукають...

В тебе що немає можливості піти в армію і бути кухарем? Я думаю, що навряд чи, і це ти не будеш занадто сильно ризикувати своїм життям. Звичайно, прилітає скрізь, звичайно, полюють на скупчення людей, а там де кухар, особливо хороший, ой яке скупчення людей. Тому небезпечно будь-де: і в Києві, і в Запоріжжі, і в Кременчуці, і в Полтаві, де завгодно, війна — це боротьба за виживання.

Тому не варто витрачати час на дискусії, а потрібно, щоб закон працював. І не треба нікого героїзувати чи навпаки, просто дотримуємося закону і робимо так, як має бути в цей складний для України час. 

Твоя дружина Ірина написала в соцмережах, що на прем'єрі стрічки в Києві нарешті тебе побачила. Як часто тобі вдається бачитися з дружиною та доньками? 

Це болюче питання, дружина дуже сильно зараз нервує, та й мені важко бачити, як двоє дітей ростуть без моєї турботи, бачити, як потрібна допомога мамі з ними, і їм допомога потрібна, і все це на відстані. Наразі лише короткі відеодзвінки... Мене відпустили на київську прем'єру "Будинку "Слово" лише на один день. Я вночі сів, проїхав 700 км, взяв участь у події, знову назад 700 км, і знову я на напрямку в підрозділі.

Тож завдяки "Будинку "Слово" я зустрівся з дружиною та доньками на один день: з молодшою Святославою — на годинку, зі старшою Богданою трішки більше, змогли навіть Києвом прогулятися. Поцьомалися і роз'їхалися. Так не має бути, звичайно. Так не живе нормальна родина, але у нас ненормальний час і родини ненормальні. Звісно, всім важко, але всі продовжують робити те, що вони мусять робити. Бачимося раз на кілька місяців, якщо виходить. 

Богдана сказала мені, що мій персонаж найпозитивніший у цьому фільмі, а дружина вважає, що це дуже крута стрічка, що в мене органічно і добре вийшло впоратися з роллю, вона бачить загалом велику користь цієї картини, її правильне спрямування та її  важливість у наші часи. Вона максимально поширює інформацію про цей фільм серед друзів і знайомих, щоб сходили, подивилися, дізналися, якщо хтось не знав. 

Кому б ти особливо порадив подивитися фільм "Будинок "Слово". Нескінчений роман"?

Тим, хто цікавиться українською історією, літературою, а також учням старших класів та студентам (фільм 16+). Останнім буде корисно для того, щоб ті письменники, яких вони вивчають за програмою, відклалися в їх голові. Не обов'язково тими обличчями акторів, а щоб вони відклалися людьми (не якимись незрозумілими персонажами, які пишуть незрозумілі речі, і незрозуміло, чому ми маємо їх вчити). Коли ти побачиш епоху, побачиш контекст, побачиш, можливо, якогось харизматичного персонажа з тих, кого ти читаєш, захочеш про нього дізнатися більше.

Це буде найкращою місією цього фільму, його надзавданням, бо важливо зберегти нашу культуру для майбутніх поколінь.  

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter