Що читають київські актори: улюблені книжки команди Малого театру

Книжковий клуб Малого театру у Книгарні-кав’ярні Старого Лева на Михайлівській. Фото надане пресслужбою Малого театру

Малий театр у Києві започаткував власний книжковий клуб. Перша зустріч у межах нового проєкту відбулася 9 жовтня у Книгарні-кав'ярні Старого Лева на Михайлівській. Друга подія пройде там само 20 листопада.

З нагоди старту цієї ініціативи ми звернулися до колективу Малого театру за літературними порадами. Спеціально для "ТиКиїв" про свої улюблені книжки розповіли 11 акторів та акторок.

В. Домонтович, "Без ґрунту"

Обрати улюблену книжку так само складно, як і улюблений фільм або пісню. Тому орієнтуватимусь на конкретно цей період часу. Зараз мій фаворит — це В. Домонтович. Я здивую вас і не назву "Доктора Серафікуса", хоча цей роман назавжди зайняв місце в моєму серці, а грати виставу за ним — насолода. Сьогодні ж раджу до прочитання "Без ґрунту".

Я ніколи не читаю кілька книжок паралельно. Проте нині через репетиційний процес майбутньої прем'єри Малого театру мушу прочитати багато романів. Тому доводиться читати одночасно мінімум три. Та коли до рук потрапляє саме "Без ґрунту", одразу міняюсь. Я опиняюсь десь там: у місці, яке автор створив спеціально для мене.

Мова Домонтовича здатна відправити мене в паралельний світ. Його питання видаються мені нетривіальними, а відповіді на них хочеться шукати в обговореннях із друзями. Теми, які він обирає, та паралелі — це завжди особливий кут зору, оптика, до якої я б ніколи самостійно не прийшла. А ще є гумор та іронія — ой як же він це вміє!

"Без ґрунту" — це повільний інтелектуальний роман, у якому ви зустрінете цікаві роздуми про мистецтво, абсолютно нетипового головного героя та, звісно, кохання. Особлива моя любов — міркування центрального персонажа, його логіка, хід думок. Сподіваюся, ти теж отримаєш насолоду від прогулянки містом, у якому ніколи не був, але яке в уяві знаєш до міліметра.

Фрідріх Дюрренматт, "Лабіринт"

Фрідріх Дюрренматт близький мені тим, що не боїться дивитися на людину без ілюзій. Мене захоплює його чорний гумор, абсурдність ситуацій і те, як за простими історіями раптом відкривається щось незручне про нас самих.

Я поставив зі студентами Школи Малого театру виставу за оповіданням Дюрренматта "Місячне затемнення". Мабуть, саме тому "Лабіринт" для мене — не просто книжка, а продовження діалогу з автором, до якого хочеться повертатися. Мені цікаві письменники, які не пояснюють світ, а роблять його ще загадковішим. Дюрренматт саме такий.

Олівія Ленґ, "Місто самоти"

Я стараюся багато читати, але останнім часом художню літературу — доволі рідко. Натомість люблю нонфікшн, зокрема есеїстику, мемуари та про культуру й людську природу. Мабуть, мені цікаво не стільки занурюватися у вигадані світи, скільки через реальні історії, дослідження та чужий досвід краще розуміти людей і саму себе.

Мені подобаються книжки, після яких хочеться не просто перегорнути останню сторінку, а ще довго думати, аналізувати, повертатися до прочитаного й помічати щось нове у власному житті. Один із моїх улюблених текстів — "Місто самоти" Олівії Ленґ. Це нонфікшн про самотність, мистецтво й потребу людини бути побаченою, потрібною та зрозумілою.

Мені близький спосіб, у який авторка поєднує особистий досвід із дослідженням творчості художників. Розповідь про самотність вона перетворює на розмову про людські зв'язки, вразливість і можливість знайти спільність навіть у відчутті ізоляції.

Крістін Генна, "Чотири вітри" 

Роман Крістін Генни потрапив до мене майже випадково, але відірватися я так і не змогла. Від початку повномасштабної війни мене рідко чіпляють за живе особисті історії, в яких розкривається проблематика конкретної особистості. Натомість я максимально співпереживаю сюжетам, де біда і біль — спільні для великої кількості людей. "Чотири вітри" — саме така історія.

Хоча в центрі уваги твору одна родина, яку головна героїня намагається вберегти й урятувати, біда торкнулася тисяч американських сімей. Здавалося б, Велика депресія в США не має до нас жодного стосунку, чому це має викликати сильні емоції? Але теми спільного лиха, голоду, втрати дому й надії, страху за рідних як ніколи близькі українському суспільству. А головне — як у нашому житті, так і в романі Крістін Генни є величезне бажання вірити в краще.

До речі, саме цей твір обговорюватимемо 20 листопада у книжковому клубі Малого театру у Книгарні-кав'ярні Старого Лева.

Карлос Кастанеда, "Подорож в Ікстлан"

Якщо сприймати цю книжку як фентезійно-магічну історію, можна добряче посміятися. А заодно — подивитися на власне життя під зовсім іншим кутом. Щоправда, якщо ви до цього вже багато читали філософів і розмірковували про сенс буття, деякі відкриття можуть виявитися не такими вже й новими.

Марія Матіос, "Майже ніколи не навпаки"

Це не легке читання для відпочинку, а історія, яка змушує замислитися над тим, як часто за зовнішніми вчинками стоїть щось значно глибше. Якщо любиш психологічну прозу, сильні емоції та книжки, після яких ще довго прокручуєш сюжет у голові, — однозначно рекомендую.

Рей Бредбері, "Кульбабове вино"

Перечитувати цей роман з кожним роком стає складніше. Бо в ньому йдеться про безтурботне літо 12-річного хлопчика та його діда, який робить вино з кульбаб. У мене вже, на жаль, не залишилось бабусь і дідусів. Одна хата в селі згоріла цього року, іншу під Куп'янськом, у рідній Радьківці, зруйнували росіяни.

Десь чув такий вислів, що ми втрачаємо дитинство, коли нам уже немає куди повертатися. Рей Бредбері плекав ідею, що дитинство тримається за фізичні маркери: старі речі, запах рідного дому, присутність живих бабусі й дідуся. Він писав про те, як кожна пляшка вина зберігає шматочок літа, і для мене ця книжка стала таким самим сховищем пам'яті.

Метт Гейґ, "Опівнічна бібліотека"

Це трохи казкова, трохи філософська історія, яка змушує замислитися над власними "а що, якби…", переосмислити свої помилки та, можливо, подивитися на життя під іншим кутом. Це роман про життя, яке могло б скластися зовсім інакше, про нескінченність наших виборів і про те, як важливо навчитися цінувати те, що ми маємо.

Мігель де Сервантес, "Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі"

Найцінніше у Сервантеса — можливість мати власний погляд на його роман, адже інтерпретацій тут мільйони. На мою думку, "Дон Кіхот" — це ніби іспанська Біблія, адже твір побудований за принципом притчі: з кожної історії можна винести щось своє залежно від того, що саме ти в ній побачиш.

Дон Кіхота можна сприймати як божевільного старого, який від нудьги подорожує, піддавшись власним ілюзіям. А можна подивитися на нього зовсім інакше: як на людину, яка замість того, щоб спокійно сидіти у своєму маєтку й ні про що не турбуватися, вирушає у пригоду заради пізнання самого себе. Те, як ти це прочитаєш, багато в чому залежить від тебе.

Зрештою, головний герой, навіть не маючи наміру щось змінювати в житті інших, допомагає багатьом персонажам розібратися із собою, знайти кохання та подолати власні проблеми. І лише сам Дон Кіхот залишається стражденним, дещо божевільним чоловіком зі світлим розумом, якого шкодують і персонажі твору, і читачі. Адже так прикро бачити, як людина з таким інтелектом віддається, на перший погляд, цілком абсурдним ідеям.

Артем Чех, "Район "Д"

Це автобіографічна розповідь Артема Чеха про район у Черкасах, у якому він виріс. Сам я родом із Донеччини, але під час читання відчув, ніби занурився у свої спогади про місця, які мене формували.

Мені здається, в цьому й особлива атмосфера "Району "Д": він здатен повернути читача до його власного дитинства, рідних вулиць і районів, нагадати про місця, які, незалежно від того, де ми зараз, назавжди залишаються частиною нас. Тому думаю, що книжка може відгукнутися багатьом — навіть тим, хто ніколи не був у Черкасах.

Джон Маркс Темплтон, "Всесвітні закони життя. 200 вічних духовних принципів"

Є книжки, до яких я періодично звертаюсь. Одна з них — "Всесвітні закони життя. 200 вічних духовних принципів". Автор наголошує: "Духовні закони працюють у світі так само чітко, як і закони фізики. Чи вивчати ці закони й потім жити згідно з ними — вирішувати нам.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter