Віктор Жданов: "Я досі не вважаю себе кіноактором"

Фото: facebook.com/viktor.zdanov

Віктор Жданов тепер скрізь: після "Кіборгів", вже легендарного серіалу "Спіймати Кайдаша" та фільму "Я працюю на цвинтарі" кіно й серіали без Жданова, здається, випускати перестали.

А зараз у прокаті йде драма "Сірі бджоли", де актор неймовірно зіграв головну роль — за яку вже отримав премію кінокритиків "Кіноколо-2024" як найкращий актор.

Ми поговорили з Віктором Ждановим про знімання в "Сірих бджолах", роботу в кіно й театрі та радощі дідівства — цьогоріч в актора народилася онучка. 

Вікторе, на мою думку, в "Сірих бджолах" ви зіграли чи не найкращу свою роль на цей час. А ви що думаєте з цього приводу?

Я не сильно й думаю в ту сторону. Зробили роботу — а далі вже глядачам вирішувати, яка вона. Актор здебільшого залежить від режисера. Тим паче "Сірі бджоли" — авторське кіно. Тут думаєш більше про персонажа — який він, як поводиться, як і що робить. Це я беру з театральної практики. Я ж не кіноактор — все життя працював у театрі.

При цьому ви вже давно перебуваєте у статусі кінозірки.

Але це не дає мені права припинити навчатися. Я вчусь щохвилини — правду кажу, я цим не набиваю собі ціну. 

Вперше я зайшов у кадр в серіалі "Поки станиця спить" ще 2014 року. Був такий серіал а-ля радянський — аж 52 серії. Потрапив туди випадково, бо треба було за щось сім'ю годувати. Досвіду знімання в мене тоді ніякого не було, тому я споглядав за іншими, вже досвідченими в зніманні акторами — Володею Ямненко і Мішою Жоніним. Дивився, як вони працюють, робив висновки, дослухався до їхніх зауважень, іноді навіть глузливих, але це було навчання. За цю науку я Ямненку вдячний. А тепер от у "Сірих бджолах" нам випало зіграти дуетом, і такий досвід, та ще й на такому матеріалі, дорогого вартий.

У "Сірих бджолах" продюсери вгадали з кастингом — обидва актори ідеальні для своїх ролей. Чи ви згодні з тим, що, якби цього не сталося, фільму б не було?

Але не варто забувати й про кастинг-директора, який відіграє важливу роль у формуванні акторського ансамблю в кіно. Продюсери, кастинг-директори, режисери під час кастингу розраховують на якісь свої бачення, переконання, впевненість у чомусь і в комусь. По-іншому ж не буде: або ти віриш, що цей актор зіграє, або не віриш.

І як ви зробили так, що я вам вірю? 

Не знаю. Можливо, дослухався до слів Саши Кобзаря, який колись привів мене в серіал "Поки станиця спить". Я його запитав, що є найголовнішим в кадрі, а він відповів просто: "Будь самим собою". Я тією порадою керуюся постійно і просто граю, використовуючи пережите, здобуте, бачене — а все, що далі, то вже сприйняття режисера, глядача, критиків...

Все в акторстві базується на досвіді й на тому, чи вмієш ти фокусуватися на цьому, бачити, сприймати, оцінювати та робити висновки. Це професія. 

В історії "Сірих бджіл" відчутно, що все відбувалося до повномасштабки. Мені здається, нині "сірі зони" — це вже місця, де ніхто не виживає, бо все забомбили й нікого немає. А значить, це вже історія про історію...

І нині в сірих зонах люди продовжують жити. Мій персонаж у "Бджолах" — це людина, яка, за великим рахунком, втратила сім'ю, але ж життя на цьому не закінчується. Треба знаходити мотивацію для того, щоб продовжувати жити, давати якусь користь. Мій герой робить це через бджіл.

Мені здається, Андрій Курков дуже чітко прописав образ бджіл — це робітники, які працюють незалежно від обставин.

Просто працюють, розумієте? Так само і люди: вони у важких обставинах виживають завдяки тому, що фокусуються на своїх діях, без очікувань того, що може чи не може статися. Це підтверджує й історія нацистських концтаборів: людина, яка знаходила в тому пеклі сенс життя в роботі тут і зараз, виживала, а ті, що мучили себе очікуванням, не вижили. 

Мене трохи спантеличив фінал фільму. Не буду спойлерити, але головне питання, яке мене мучить: "А як же бджоли"? Це ж крізь призму вашого героя зрада своєї сім'ї. 

Це питання більше до режисера Дмитра Мойсеєва. Ми всі мали різні погляди на цю історію — і я, і Володя Ямненко, і Дмитро. Режисер переписав фінал після того, як наша знімальна група виїхала із Сіверськодонецька 22 лютого 2022 року. Переписав під враженням від повномасштабного вторгнення і мав на це право, бо це його художній домисел і сценарій за мотивами твору Андрія Куркова. В автора сценарію завжди є право відійти від оригіналу, як, власне, в глядача є право йти або не йти в кіно, дивитися фільм до кінця або ні.

Знімання під дронами

Фільм почали знімати в середині лютого 2022 року максимально близько до сірої зони в селі Вовчоярівка під Сіверськодонецьком. Як так сталося, що ви знімали майже до самого повномасштабного вторгнення, хоча в тому регіоні вже всі знали, що буде війна? 

Ми до останнього вірили, що вторгнення не буде, тому й сиділи до останнього. 21 лютого ми працювали до опівночі. Володя Ямненко був у Києві й мав приїхати 22 лютого зранку — ми збиралися продовжувати знімання.

Але о 3-й ночі нас посадили в мікроавтобус і вивезли. О шостій ранку ми були в Харкові, а там вже стояли блокпости та перевіряли документи. А потім ми виїхали до Києва. Все це було тривожно, незрозуміло, десь лячно. 

А другу частину фільму ви де знімали?

У Київській області, за Обуховом — там були ландшафти, подібні до Вовчоярівських. По Києву тоді теж дуже лупило, але це не додавало до процесу нічого особливого — ми просто продовжували працювати. 

Та й зараз — летить, свистить, а ми продовжуємо своє робити. Нещодавно знімали — теж цілий день дрони літали. Ну і що? Мені здається — можливо, я надто гучні слова скажу, але ця непереможність — особливість нашої нації, українського народу. Ми — незламні. І актори не виняток. 

Дуже щемливі моменти я пережив на зніманні "Сірих бджіл" у селах, що лишилися в сірій зоні. У селі, що до війни було дуже великим, зараз майже немає людей, і ми, хотіли того чи ні, в ту атмосферу сильно занурювались. Все це відбилося у фільмі, і, мені здається, цим він теж дуже сильний.  

У "Сірих бджолах" ваш герой весь час їсть. Ви на зніманнях часом не погладшали? 

У фільмі є сцена, де мій герой приходить до своєї тітки, і вона його пригощає обідом — поки її знімали, я з'їв вісім (!) тарілок борщу. Я тоді сказав: "Ваше щастя, що борщ був дуже смачний". Це не просто — взяв виделку й почав перед камерою їсти. Але, якщо за сценарієм необхідно, їмо, скільки знадобиться. (Усміхається.)

Та на екрані цей процес був естетичним, деякі кадри мені навіть нагадали голландські натюрморти. 

Мені дуже приємно це чути, бо фільм знімав оператор Вадим Ільков, якого я знаю ще з фільму "Вулкан". Він дуже професійна людина і вміє знімати все красиво. А як він у "Вулкані" зняв херсонські степи! Там фахова й цікава операторська робота. 

А що зараз відбувається в Білозерському районі на Херсонщині, звідки ви родом? 

Обстріли постійно. У мене під Херсоном брат рідний, а в самому Херсоні двоюрідна сестра та тітка, які й хочуть виїхати, але не мають можливості. Хоча багато хто повиїжджав, бо обставини такі, що вже ніяк. Мені прислали зняте з коптера відео села Львове, що під Каховкою. Так там просто нічого не залишилось, одна бита цегла. І це так страшно! Якщо у Вовчоярівці, де ми знімали "Сірі бджоли", все більш-менш ціле, то тут все побите-постріляне.

Ну, і коли на Херсон, який за 45 хвилин проїхати можна, прилітає 24 КАБи — це багато. І я переконаний, що тому ми й повинні робити свою роботу, знімати та говорити про такі речі.

Дідівські радощі

Ви цьогоріч стали дідом — у вас народилася онука, яку назвали Тея на честь грецької богині світла. 

Вона вже сім місяців як народилася. Онучка росте, все добре, слава Богу. Ми скучаємо за нею та приїжджаємо, коли є можливість, — але так, щоб дітям не набридати, бо вони теж працюють. 

Які стосунки у вас складаються із зятем Михайлом Матюхіним — актором і солістом відомого гурту "Шмальгаузен"? 

Спілкуємося по-доброму та з розумінням. А як інакше? Це ж чоловік моєї дочки, і я роблю все для того, щоб у них все було добре. Ми з повагою ставимось один до одного — як в особистому, так і в професійному плані. І те, що вони в "Шмальгаузені" роблять, я поважаю.

А на концерті "Шмальгаузена" ви хоч раз були?

Був, звичайно. Я ж їх бачив ще до того, як вони почали давати такі масштабні концерти. Не все мені тоді подобалося, не все було зрозуміло, але потім, коли вони вже вийшли на певний рівень, я зробив висновок, що це професійно, цікаво, видовищно і, до всього, ще й мудро. Це ж говорить про щось, якщо Палац "Україна" на їхньому виступі вщент заповнюється, або коли на кіностудії ім. О. Довженка 4000 людей слухають їхню музику і знімають на телефони їхній виступ. Я радий, що в Міші та його колег все виходить.

Які у вас зараз кінопроєкти в роботі? 

Зараз поки що в мене пауза в кіно. Нещодавно я знявся в одному епізодику в новому фільмі Ахтема Сеітаблаєва "ГУР: Код "Сікора".

А чому тільки епізодик?

Тому що епізодик — такий персонаж дістався. Знаєте, у фільмі "Додому" (2019), який став режисерським дебютом Нарімана Алієва і де Ахтем Сеітаблаєв грає головну роль, у мене теж невелика роль. Але працювати з таким матеріалом, з такими людьми на майданчику для мене дуже цінно. "Кіборгів" ми знімали 2017 року, і по сьогодні ми з Ахтемом спілкуємося.

І тут немає якогось панібратства, мовляв, тебе треба обов'язково зняти лише за заслуги. Був відповідний персонаж — от і зіграв.

Добре, що ви всі колись зустрілись на "Кіборгах", бо для Ахтема це крок на абсолютно новий рівень. І для вас, і для В'ячеслава Довженка, і для Роми Ясіновського й Андрія Ісаєнка це були важливі ролі, після яких всіх вас помітили в кіноіндустрії.

Насамперед я б віддав належне Ахтему та продюсерці Іванні Дядюрі, бо їх всі дуже відмовляли від знімання "Кіборгів". Багато хто вважав, що це фільмувати не на часі, але Ахтем озвучував на загал, що цю історію треба знімати тут і зараз. І успіх цього фільму — результат наполегливості та віри його й команди. 

Вся сім'я на одній сцені

Ви нині — актор Театру ім. І. Франка. У яких виставах вас можна побачити? 

У виставах "Тартюф" та "Арлезіанка" Дмитра Богомазова. І ще у виставі "Земля" за Ольгою Кобилянською, "Крум" та Intermezzo на малій сцені. Поки що в мене не дуже багато ролей. Тут дається взнаки і мій вік, і те, що я лише другий рік у цьому театрі.

Важко було вливатися в трупу такого відомого театру?  

Та я не сказав би, що мені важко, бо багатьох акторів я знав за роботою в кіно. З Олексієм Зубковим ми працювали у фільмі дуже довго, з Богданом Михайловичем Бенюком теж на знімальному майданчику перетиналися. Ну і раніше, коли я грав у Театрі на Лівому березі, ми з колегами-"франківцями" зустрічалися — вони приходили на наші вистави. 

Але тут все одно: ти спочатку виходиш на сцену й там все про себе розповідаєш, і з того вже виникає повага чи неповага, формується ставлення до тебе як до професіонала. А в цілому я б не сказав, що перехід з театру в театр — великий кайф.

Зате тепер у вас вся сім'я зібралася в одному театрі. Поряд дружина Олена Хохлаткіна й донька Оксана Жданова.

Так і є, а син Павло підсвічує нас, коли ми на сцені: він у театрі — художник зі світла. Насправді він закінчив університет як оператор, тож мені було дуже приємно, коли на дозніманні київської частини "Сірих бджіл" продюсерка фільму Іванна Дядюра запросила його на проєкт помічником оператора. Згодом ця його робота отримала схвальні відгуки. Для мене як для батька це дуже цінно. 

2014 року ви виїхали з Донецька, просто залишивши там своє житло. За цей час вдалося квартиру в Києві придбати?  

От тут радіти немає чому. Я придбав квартиру 2020 року, і за два роки мав заселитися й робити внутрішній ремонт. Ну і все стопанулося — будівництво вже довгий час під слідством. І вже п'ять років я не можу знайти кінців — хто, де, що, як і куди. І всі мовчать. 

Просто шок-історія! Все життя переїжджати з квартири на квартиру і знову вступити в ту ж воду…

А що робити? Я неспроможний вплинути на обставини, тож живу далі. Ми не склали руки, вирішивши їхати з Донецька, де в нас було все. Так, ми залишилися без нічого, але і досі, слава Богу, тримаємося. Це те, про що ми говорили вище — про героїв "Сірих бджіл", які не жаліються на долю і просто роблять добре свою справу, а не: "Ой-ой-ой, Боже, за що ти мене покарав?!"

Бувають, звісно, моменти розпачу, але якось потім збираєшся. Крім того, я ніколи не забуваю, що комусь у цьому світі набагато важче. Весь час треба пам'ятати про інших. Тож тут сама ситуація не дає розслабитися, забити на все і плисти за течією. Буває то пусто, то густо: тут про тебе забули, тут про тебе згадали. Зараз от інтерв'ю посипалися, а були моменти, коли здавалося, що ти нікому не потрібен. Але завжди мене рятує думка про те, що в мене є професія, є робота, є прагнення зробити цю роботу цікавою, потрібною. І це, мені здається, перебиває всі негаразди.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter