"Зелені коридори" у Театрі на Подолі: розповідає Наталка Ворожбит
Фото надано Наталкою Ворожбит
Прем'єра вистави про вимушених переселенок "Зелені коридори" відбудеться 10 травня у Київському театрі на Подолі. Це нова робота режисера Максима Голенка за п'єсою драматургині Наталки Ворожбит.
Головні героїні — четверо українок із різних міст. Через повномасштабне вторгнення росії вони залишають рідні домівки та евакуюються до країн Європи. За сюжетом їхні долі перетинаються.
Кожна з них принесла із собою власне пекло та любов до життя, дітей, тварин і Батьківщини. Чи закінчилася їхня драма гепіендом? Чи історія лише починається? — інтригують в анонсі.
"Зелені коридори" — міжнародний проєкт, створений у партнерстві з німецьким театром Kammerspiele. Постановки готувалися паралельно у двох країнах із різними творчими командами. Світова прем'єра відбулася в Мюнхені 14 квітня.
В українській постановці головні ролі виконали Даша Малахова, Катерина Рубашкіна, Лариса Трояновська та Наталія Кобізька. Наступні покази заплановані на 11, 12 та 30 травня.
Напередодні прем'єри про театральну новинку поспілкувалися з авторкою п'єси Наталкою Ворожбит.
Ви казали, що цей твір "писати було важко, суцільне самозґвалтування". Чому взялися за створення "Зелених коридорів"?
Торік у червні мені замовив п'єсу мюнхенський театр Kammerspiele. Тоді в мене не було ні творчого запалу, ні сформованих думок про те, що відбувається. Цього і зараз небагато. А почала працювати в суцільній темряві, не знаючи, який крок робити далі. Тому це просто диво, що я взагалі щось написала.
Що основне треба знати про сюжет п'єси?
Чотири різні жінки зустрічаються на кордоні з України в Європу, і далі ми стежимо, як розвиваються їхні долі, як будуються стосунки з європейцями. Це п'єса з елементами абсурду і чорного гумору, подекуди сюрреалістична.
Це писалося передусім для європейців, а вони нічого про нас не знають. Тож у легкій формі я хотіла трохи розповісти про нашу історію і ввела історичних персонажів – Степана Бандеру, Олену Телігу, Миколу Леонтовича. Щоб іноземці зрозуміли, що боротьба за Незалежність України розпочалася не 30 років тому. Але старалася робити це легко, щоб не "загрузити". Також через цю історичну лінію намагалася розкрити тему вибору — їхати в еміграцію чи залишатися.
Що можете розказати про персонажів? Наприклад, чи були якісь прототипи героїнь або чому актори втілюють по кілька образів?
Точних прототипів не існує, це все зібрані образи. Я мала сотні спостережень за своїми співвітчизницями в Європі. Як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус. Уся ця примусова європеїзація — надзвичайно цікавий феномен. Ми зіткнулися з Європою віч-на-віч уперше так близько і масово.
Одна сцена запозичена з реальної історії Даші Малахової. Я коли писала, ще не знала, що вона буде грати саму себе. Це класний збіг.
Я не була на репетиціях у Театрі на Подолі, але п'єса дозволяє, щоб одні й ті самі актори грали різних персонажів. У Мюнхені було так само.
Процитую ваші слова: "Зараз в тренді засуджувати тих, хто пише чи знімає про "після 24 лютого", мовляв, спекулянти прокляті, хайпують тощо. Але я це проходила і після 2014-го, коли казали "не на часі", а час показав, що все було вірно". Чому важливо писати про події повномасштабної війни?
Це моє творче кредо, якщо можна так назвати. Не чекати, а писати й знімати тут і зараз про тут і зараз. Мені не потрібна холодна голова і вже сформовані сенси. Я повинна бути хвора на те, над чим працюю. Напевно, в такий спосіб я сама трохи лікуюся у процесі роботи. Не вмію займатися мистецтвом заради мистецтва.
Також важливо пояснювати світу ситуацію, не чекаючи її закінчення, бо закінчення багато в чому залежить від того, як нас зрозуміють. Театр справді здатен бути трибуною швидкого реагування, тому не треба втрачати час. Це наш внесок у перемогу.
Чому обрали саме таку назву?
"Зелені коридори" — символ того, як із небезпечного місця потрапити в безпечне. Але це не завжди вихід. У на перший погляд безпечному місці стикаєшся з новими викликами й труднощами.
Як ви знаходили гумор, що також наповнює ваш текст?
Гумор — це спосіб тримати дистанцію між власним трагічним сприйняттям подій. Завдяки цьому отримуєш більше свободи та вже не так страшно братися за важкі теми.
Гумор також оцінюю як нашу національну зброю. Ми вміємо жартувати в найскрутніші моменти. Зло боїться, коли над ним сміються. А коли жартуємо над собою, то демонструємо світу здатність до самокритики й розвитку.
І взагалі мій улюблений жанр — це коли смішно і страшно водночас. Глядачеві теж подобається, коли його емоційно розгойдують, а не тільки опускають.
Яке місце у вашому доробку можуть посісти "Зелені коридори"?
У мене немає якоїсь чіткої думки про це. З одного боку, здається, що ця п'єса не схожа на жодну з попередніх. А з іншого, я бачу використані власні штампи — вони є в усіх авторів. Точно можу сказати, що на цю тему я раніше не писала, бо її не було. 5-7 млн українців не виїжджало з країни водночас. І це тільки перший крок для осмислення цієї події.
Які враження від прем'єри в Мюнхені?
Вистава поставлена в репертуар, у квітні вона посіла перше місце в театральному рейтингу. Поки що глядач заповнює зал. Те, що я бачила на прем'єрі, мене здивувало і порадувало. Були довгі овації, дуже емоційна глядацька реакція.
Помічала, що влучали саме ті речі, що я закладала. Наприклад, про відповідальність Європи за війну, про бажання дистанціюватися, не втручатись, про симпатії до росії та нескінченні дискусії про російську культуру, про небажання надавати зброю.
Один німець був трохи обурений. Він сказав: "Мені подобається стежити за стражданнями українок, але навіщо ви нас звинувачуєте? Ми вже даємо вам зброю". Мені подобається, що його це зачепило.
П'єса розрахована передусім на європейську публіку. А що очікувати українській аудиторії?
Я не знаю, чи буде вистава цікава українській аудиторії. Там багато речей, що для нас очевидні, а я їх пояснювала європейцям. Також багато тригерів. Тобто є теми й моменти, що робитимуть боляче нашому глядачеві, якому і так постійно боляче. Чи потрібно це тут зараз робити? Європейцям точно потрібно.
Ви не вперше довіряєте постановку своїх творів Максиму Голенку. На чому тримається ваша співпраця?
Наша колаборація тримається на довірі та спільних смаках. Ми співпрацюємо, мабуть, з 2010 року. Максим розуміє мої тексти, і його втілення мені близькі. Він найвідданіший театру режисер, якого я тільки знаю. Не припиняв ставити в Україні після 24 лютого. Вже навесні випустив в Одесі прем'єру в бомбосховищі театру. Всі його вистави торкаються сьогодення і гострих некомфортних тем.
Над чим працюєте зараз? У чому вбачаєте свою основну місію в умовах повномасштабної війни?
Фільм "Демони" за моєю п'єсою — на етапі монтажу. Сподіваюся, до кінця осені ми повністю закінчимо стрічку. Маю замовлення з одного німецького театру на нову п'єсу, що також стосується теми вимушеної еміграції, але це більш особиста історія. Дописую мінісеріал про 1990-ті, який розпочала ще до повномасштабного вторгнення. Лікуватиму один чужий сценарій про Голодомор. Своїм обов'язком вважаю описувати і осмислювати нашу реальність, та я й не вмію нічого іншого.
