Засновник зоопарку "ХІІ Місяців" Михайло Пінчук: "Наш шимпанзе дивиться мультфільми: розважаємо, як можемо!"

Фото: facebook.com/mihail.pincuk.2025

Заміський Парк тварин "ХІІ Місяців", справжня візитівка Київщини, відсвяткував десятиріччя: 16 травня 2015 року в селі Демидів неподалік Вишгорода зʼявився перший і найбільший в Україні приватний зоопарк, побудований за європейськими стандартами на велетенській території з казковою природою.

За ці роки зоопарк відвідали понад півмільйона гостей, і зараз, переживши окупацію, парк знову відкритий щодня без свят і вихідних. "ТиКиїв" побував у Парку тварин "ХІІ Місяців", поспілкувався з його засновником Михайлом Пінчуком і дізнався, як парк виживає під час війни, як тварини реагують на обстріли й навіть про те, навіщо шимпанзе телевізор!

Пане Михайле, почнімо зі статистики — скільки у вас в парку тварин?

Приблизно 200 душ середніх і великих. У нас зовсім небагато земноводних та птахів, бо нас більше цікавлять ссавці. Чому? Бо цікавіші не види тварин, а їхні особистості. Тож в основному це ссавці, хижі та копитні — всі вони чудово розуміють людей. Знаю, що є люди, які мене придушать, почувши, що я щось не те сказав на адресу плазунів, але тут у кожного свій інтерес.

У нас всі тварини — індивідууми. Вони мають свої характери, в них усіх свої звички та уподобання, свої хитрощі й способи пожартувати над людьми. А ще всі вони — справжнісінькі діти.

Є тваринки, які вам особливо близькі?

Це, звичайно, наші орангутанги Йося та Магда. Ось ми з вами спілкуємось, а вони уважно прислухаються до того, що я розповідаю. Ці двійко, без перебільшення, наші діти: вони жили з нами в приватному будинку десь близько року, а приїхали до нас ще крихітками. Ми їх виростили в сім'ї, потім перевели в парк, бо більшу частину життя проводимо тут, і вся інфраструктура для тварин — тут.

Ними, як і раніше, займається моя дружина. Вона може проводити з ними на вулиці по вісім годин, і басейн їм побудувала, і дитячий майданчик. Ці орангутанги — наші дуже близькі друзі, і ми дійсно знаємо їх так само добре, як батьки своїх дітей, і приймаємо їх з усіма їхніми перевагами та вадами.

Крім орангутангів, у вас у павільйоні приматів дуже багато цікавих представників — ті ж шимпанзе...

Все це — сімейство Гомініди: до нього входять деякі примати, ну і ми з вами як представники виду Homo sapiens. Людиноподібні мавпи — високоорганізовані створіння, яких можна порівняти із "сонячними" дітьми. Вони чудово  розуміють, що відбувається навколо, тільки говорять значно менше за людей — але ми вже навчилися їх розуміти.

Але все ж таки примата не варто тримати в домі, як собаку чи кішку?

Собака — це великий друг людини, вона налаштована на служіння нам, а примати — це вже наступний рівень, це зовсім незалежні особистості. Тут потрібно розуміти, коли він хоче, щоб ти підходив, а коли ні. А іноді в нього, як і в людини, буває поганий настрій. Тоді він може навіть зуби показати — це означає, що підходити не варто. Але орангутанги надто культурні, щоб зуби показувати — вони знайдуть інший спосіб із честю себе відстояти.

В цілому ж в нашому павільйоні приматів співіснує 40 різних мавп із Південної Америки та Африки. Вони всі такі цікаві, що спостерігати за ними не вистачить цілого дня.

А ось скажіть: для чого в клітці у шимпанзе… телевізор?

О, наш шимпанзе Джон обожнює дивитися мультики! Йому зараз 16 років, а це по-шимпанзячому вважається підлітковим віком. Шимпанзе ж взагалі, напевно, найближчі до людини. Та йому нудно, бо він один. Ми Джона забрали з цирку, де його стерилізували ще в дитинстві, а такі в зграї потрапляють у кінець ланцюжка ієрархії — тож його обовʼязково ображали б. Тому в нас він буде самітником до кінця життя, і ми йому всіляко намагаємося догодити. Джон, наприклад, щомісяця "вбиває" по одному футбольному м'ячу — я не знаю, чим вони йому не подобаються, та даємо грати, а приходимо вранці — м'яч у шмаття.

На тваринах не зекономиш

За десять років існування Парку "XII місяців" кількість тварин у вас не збільшилась?

Не збільшилась, і не тільки у зв'язку з війною. Просто зоопарк будувався не для того, щоб створити максимально різноманітну колекцію тварин або взяти їхньою кількістю. Ми точно знали, яких тварин хочемо, і практично всіх їх придбали — ну, крім слонів. Зі слонами така історія: до того, як почався карантин, ми практично домовилися з урядом Індонезії про те, що нам передадуть пару. Але почався 2019 рік, і в договорі були настільки важкі умови, що ми навіть не встигли їх до кінця обговорити.

Зі слонами люди кидаються в крайнощі: то колись вважали, що вони — ніщо, і використовували їх як вантажівки. Ніякого контролю за умовами утримання слонів у 70-80-ті не вели: тоді представники будь-яких зоопарків приїжджали до умовної Африки й набирали собі слонів, скільки хотіли, абсолютно безконтрольно. А зараз раптом всі вдарилися в іншу історію: про те, що зоопарки, які мають право приймати слонів, повинні бути тільки державними. Всі чомусь різко перестали любити приватні зоопарки, і коли вони починають обмінюватися тваринами, в цьому дехто вбачає щось погане.

Звичайно, скрізь своя правда і свої плюси й мінуси. Але ми, на відміну від державних зоопарків, не ставимось до тварин лише з погляду їхніх видів — ми хочемо все ж розглядати їх як особистостей і більше вивчати їхні характери.

Як у вас зараз в зоопарку з науковим потенціалом?

Його не вистачає, і це погано, бо зоопарк — це завжди три в одному: науковий потенціал, розважальний і освітній. З науковим у нас зараз не дуже, бо до війни ми якусь кількість зоологів залучали — навіть із Київського університету були у нас люди, і з-за кордону спеціалісти працювали — але зараз із цим дуже погано, на жаль, бо дуже багато спеціалістів виїхали за кордон.

Тому від нестачі людей ми страждаємо, напевно, найбільше. Дуже важко знайти зараз і польових співробітників, а особливо дипломованих грамотних фахівців-зоологів. Тому, якщо хтось про нас ще не чув і бажає свої знання застосувати тут, у зоопарку "XII місяців", ми щасливі розмовляти з будь-ким. Бо і в місті нестача кадрів відчувається, а в селі з цим зовсім погано.

Скільки ви витрачаєте на утримання тварин?

Я цифри не дуже люблю, але можу назвати одну, яку точно знаю. Утримання в зоопарку складається з трьох незнижуваних витрат, бо ми ж не торговий центр і навіть не школа, які за важких умов можна закрити й почекати на кращі часи — що б не відбувалося, в зоопарку ніколи не знижуються витрати на утримання тварин. Чи карантин, чи війна — тобі завжди потрібно тварин нагодувати, взимку приміщення опалити й щодня прибрати — ну, і лікувати також. Ось це — ті комунальні витрати, які в усіх державних зоопарках за замовчуванням сплачуються з держбюджету, тому там ця глобальна проблема не стоїть.

А можна на продуктах трішки зекономити?

З раціоном гратися не раджу, бо у тварин одразу починаються проблеми. Годувати потрібно правильним м'ясом, правильними фруктами. Ми нашим вихованцям привозимо корм з того ж ринку, де купуємо для себе — ніяких складів, все тільки свіже. І їжу вони отримують, як то кажуть, "з-під ножа". В місяць на корми ми втрачаємо мільйон гривень. Додайте до цього електроенергію, ціна на яку весь час зростає, зарплатню персоналу, і виходить досить значна сума на утримання. Це навіть попри те, що до війни в нас працювало 100 співробітників, а зараз вдвічі менше. Нині команда зоопарку — це пів сотні спеціалістів — зоологів, зоотехніків та ветеринарів, які щоденно роблять все, щоб тварини продовжували бути щасливими.

Наскільки у вас під час війни впала кількість відвідувачів?

Оскільки зоопарк вважається розвагою в хорошу погоду, то десь пів року в нас тут практично порожньо. Раніше ми організовували взимку всякі свята, навіть циркове шатро ставили на площі та безплатні вистави давали. Зараз це неможливо, і ми просто стискаємо зуби й сподіваємося, що нам вдасться все це пережити. Та ми весь час щось вигадуємо. От з 1 червня в нас на території парку запрацював величезний басейн розміром 300 кв м із великою ігровою зоною для дітлахів — маю надію, що це залучить більше відвідувачів.

Війна і звірі

Як ваші тварини переживають тривоги, прольоти дронів?

Зоопарк розташований у полі неподалік села Демидів. Але тривоги все одно було чутно — я навіть ходив просити, щоб гучність сигналу притишили. Тож тривог наразі тварини не чують, але хвилюються, коли над нами дрони літають — дивляться наверх, ховаються. Хоча від вибухів вони зараз здригаються набагато менше: просто звикли. Вони таке пекло тут пройшли протягом місяця окупації в березні 2022 року — ми були прямо на лінії фронту!

З одного боку, з Козаровичей, стріляли російські батареї, а з іншого наші відповідали. І гармати там застосовувались ще напевно радянських часів — вони страшенно гуркотіли. Ну і ракети над нами збивали. Те, що тут відбувалося в перші дні після 24 лютого, було дійсно важко, бо тварини з несподіванки починали шаленіти. Про це сумно згадувати, але якась кількість тварин загинула просто тому, що вони вбивали самих себе об стіни: гуркіт був страшенний, а вони не розуміли, що відбувається.

Нашого носорога Арчибальда співробітники заспокоювали гуртом — він, бідний, намагався розгромити вольєр.

Уявляєте, як можна заспокоїти тварину, яка важить понад дві тонни? Але і він звик, і всі інші. Нещодавно в нас тут щось поблизу гучно збили — всі тварини здригнулися, подивилися нагору і пішли займатись своїми справами.

Чи ви приймали тварин-біженців з інших зоопарків, яких врятували із зони бойових дій?

Наш білий верблюд Льоша — з-під Донецька.

В парку, взагалі-то, верблюжатник не планувався, але якось 2014-го нам зателефонували й сказали, що десь у прифронтовій зоні є верблюд, якого треба витягувати, бо він загине. Ми погодились його прийняти й дуже вдячні, бо він нам вдячний. Це дуже відчувається. А ми йому дівчину дали — в них зʼявилося верблюденя, і сьогодні всі можуть побачити, як Льоша гордовито гуляє у вольєрі зі своїм сином.

Але ми й самі вивозили звідси тварин, бо коли в березні 2022 року зоопарк опинився в окупації, тут кормів не було зовсім, і тварини жили на шостій частині раціону. І щойно сюди зайшли наші військові, ми практично з першими машинами приїхали до парку й почали тварин евакуювати. Бо всі будівлі вже охолонули — найдовше теплим залишався бегемотник, бо там величезний обсяг води, і на момент початку війни вона була нагріта до 25°C.

А коли ми прийшли, там було всього 12°C. Тож ми всіх теплолюбних мавп завантажили у вантажівки, і вони вирушили до трьох зоопарків: у Рівному, Луцьку та в "Лімпопо" під Львовом. Вивезли всіх, кому потрібно було отямитися, відігрітися та відʼїстися, бо тут не було електрики та газу, трубопроводи були підірвані. Пару місяців наші тварини гостювали, а влітку повернулися до Демидова.

Під час війни у вас якісь тваринки народжувались?

Звісно, бо ніяка війна не може вплинути на процес продовження життя. Добре пам'ятаю, що першими в нас народилися поросята — це було десь на третій день, коли тут все завмерло, і ми втратили зв'язок із "великою землею". Далі ще якісь мавпочки народжувалися, і точно пам'ятаю, що народилася шотландська червона корівка. А ось тигри під час окупації встигли подружитися, і одразу після того, як окупанти з парку пішли й цей жах минув, у нас народилося тигреня.

А розкажіть про вашого білого носорога — єдиного в Україні. Якими шляхами пан Арчибальд потрапив до Парку тварин "ХІІ Місяців"?

Колись давно працівники зоопарку вивезли його з росії, де він розважав публіку в цирку. Там він із часом почав хуліганити, і хазяї захотіли тварини позбавитись. На щастя, це були ще ті часи, коли ми змогли поїхати до росії й забрати Арчі, бо нині дуже важко отримати для зоопарку носорога з якоїсь вигаданої причини, хоча наш за характером більше нагадує велику корівку. Але всім, хто бажає з ним подружитись, треба бути дуже уважним, щоб Арчі в прояві своєї великої любові не втиснув тебе в стіну. Бо ви ж розумієте — він може притиснути так, що нічого не залишиться. Дика природа за будь-яких обставин потребує уваги й поваги.

А яка у вас у парку найрідкісніша тварина?

Важко сказати. Ну, трубкозубів ніде немає в зоопарках — він вважається дуже рідкісним звіром.

А ще у вас є дуже дивна тваринка — патагонська мара, яка одночасно нагадує оленя і кролика…

Так, ці тварини дуже незвичайні, але не вважаються рідкісними. Це із серії, коли нічого подібного немає, а потім хтось їх привозить до Європи, і вони тепер є скрізь. Та скажу, що ми жодну тварину не оцінюємо за рідкісністю. Цінуємо за звичками, за тим, як вони до тебе ставляться, як ти ставишся до них, як намагаєшся краще навести мости й почати дружити. Величезне задоволення, коли вдається переконати тварину довіряти тобі, і ти можеш із нею спілкуватися на рівних.

Завдання — вижити

Ваш Парк тварин цьогоріч відмічає ювілей. Памʼятаєте, з чого ви починали 10 років тому? Які звірі у вас зʼявилися першими?

Починали ми дуже давно, задовго до створення зоопарку. Я все життя цікавився тваринами, і в мене вдома їх жило багато. Поступово ставало зрозумілим, що потрібно створювати на Київщині щось на прикладі Ялтинського зоопарку "Казка". Ми тоді дуже часто їздили до Криму — маю надію туди хоч на день повернутися.

Так-от, перший приватний зоопарк в Ялті зробив багато чого в справі розвитку інших подібних зоопарків у колишньому СРСР. І я почав розмірковувати над ідеєю створення власного зоопарку. У нас вдома на той час жили гепарди. Це радше все ж собаки, ніж кішки, вони абсолютно доброзичливі, якщо проводиш із ними багато часу. Тож гепарди спали в нас на диванах. А потім потихеньку почали з'являтися інші тварини — спочатку носухи, далі — вовки й гієни, і так потихеньку все розвивалося. І на якомусь етапі стало зрозуміло, що зоопарк потрібен — ну, бо якщо у вас з-за паркану виглядатиме носоріг, сусіди цього точно не зрозуміють.

Але такий великий проєкт не може потягнути одна людина, для цього треба бути якимось олігархом...

Так, це справа багатьох людей, яким теж цікаві тварини. І ми це зробили. Гепарди, до речі, встигли переїхати до зоопарку, де прожили 13 років, що для них багато. Гепарди — це тварини, що пройшли через так зване еволюційне горлечко, а це означає, що колись у світі залишилася лише одна пара подібних звірів. Вони вижили, але мав місце інбридинг — змішання родинних видів, і за сучасними гепардами ходять всі на світі хвороби.

І от наш гепард почав здавати. Ми його взялися витягували — на щастя, він добре мене знав і дозволяв, щоб я йому ставив крапельниці. Я сидів тоді з ним днями, привів його до ладу, і він ще два роки пожив, а потім пішов досить швидко. Та найразючіше, що за місяць слідом за ним пішла й самка гепарда, хоча не було ні найменшого натяку на те, щоб вона хворіла. Така от "лебедина" вірність.

А звідки у вас взагалі гепарди з'явилися в хаті?

Я їх завіз з Африки через той самий Ялтинський зоопарк. Таких тварин приватному покупцю не продадуть, тому ми пішли складним шляхом. Коли гепардів привезли до Ялти, ми ще з Олегом — директором місцевого зоопарку — вигулювали їх на місцевій набережній.

Тоді, коли гепарди спали на вашому дивані, ви ж ще не думали, що у вас буде власний парк тварин площею 18 га? 

Не думав, але здогадувався. Взагалі площа парку — 126 га, та освоїли ми лише 18. Але тут щільність забудови дуже велика. У мене в планах було набагато більше будівель. Тепер ці плани призупинились.

Ви наразі думаєте про поповнення зоопарку новими тваринами?

Це неможливо. Ми зараз ледь живі, і нам потрібно щороку збиратися із силами — це вже без перебільшень справжня боротьба за існування, як і у всієї країни. Ну як же можна зараз привозити нових тварин з-за кордону, коли тут ракети літають? Це нас Бог поки що оберігає. Он від будинку директора Одеського зоопарку каменя на камені не залишилось — дрон влетів.

Тож про нових тварин мови бути не може — нам треба триматися за те, що в нас є зараз.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter