Ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС Андрій Мізько: "Ми думали, що рятуємо людей Чернігівщини, а насправді — всю Європу"
Андрій Мізько. Фото: з архіву героя
Андрій Мізько — один із ліквідаторів аварії на ЧАЕС, пілот гелікоптера, який скидав свинцеві вантажі над зруйнованим реактором у травні 1986 року.
До роковин трагедії у Музеї історії міста Києва відбувся CHORNOBYL FORUM 2025, де Андрій розповів про свій досвід ліквідації трагедії та "політ над пеклом" редакції "ТиКиїв".
Про початок трагедії у Чорнобилі
Коли я тільки дізнався, що лечу до Чорнобиля, — нічого особливого не відчув. Для нас, офіцерів, то було звичайне явище — ми звикли до завдань, які нам ставили. Спершу зі штабу ВПС Київського військового округу надійшла телеграма, що летіти до Чернігова мав увесь наш вертолітний полк.
Та невдовзі ми отримали додаткову телеграму: потрібні були лише екіпажі гелікоптерів Мі-6, які мали допуски та були підготовлені до польотів із вантажем на зовнішній підвісці. Ті, кого не включили до списку, навіть почали нас підколювати: "Кажіть дружинам, щоб мішечки свинцеві готували…" — чи щось таке. Ну, в авіації ж без гумору не можна. Тому, як нам тоді здавалося, нічого надприродного не було.
Перш ніж вирушити до зруйнованого реактора, ми полетіли в Бориспіль. Туди військово-транспортний літак Іл-76 привіз вантаж — зібраний з усього Радянського Союзу свинець. То був звичайний мисливський дріб, розфасований у мішечки по 10 кілограмів. Загалом у Борисполі зібралося вісім екіпажів. Ми забрали свинець, завантажили ним борти й полетіли на проміжний майданчик, десь за 12 кілометрів від реактора. Там розвантажилися — а вже звідти розпочали польоти на реактор.
На висоті 200 метрів ми підлітали до Прип'яті, там розверталися на бойовий курс. Керівник польотів, що перебував на даху готелю в Прип'яті, підказував нам кожні 500 метрів. Над реактором ми робили скидання вантажу зі свинцем, потім одразу летіли назад на майданчик для чергового завантаження.
Отак ми "каруселили", поки не виконали завдання. Впродовж польотів на реактор інтервал між гелікоптерами складав 2-3 хвилини. За один захід скидали по одній тонні вантажу. Все відбувалося дуже швидко. У голові пульсувала одна думка — про завдання, яке треба виконати.
Засобів захисту майже не було — видали нам хіба стандартні загальновійськові респіратори. А літали ми у своїх звичайних льотних комбінезонах. На цьому й уся "безпека".
Польоти були вкрай складні. Технічно найважче — це сама робота з вантажем на зовнішній підвісці. Вона потребувала максимальної концентрації. До того ж труба реактора була заввишки 170 метрів.
Задля безпеки доводилося літати на висоті 200 метрів. І в цих умовах не можна було втрачати пильності: потрібно було не просто скинути вантаж навмання, а й влучити якомога точніше.
Про перший політ над Чорнобилем
А ось морально було найважче під час першого польоту. На момент нашого завдання всіх цивільних уже вивезли з міста. Ти ж як звикаєш? Летиш — бачиш людей, життя кипить, машини їздять... А тут — усе, як у фільмі жахів. Порожньо. Ні людей, ні машин. Єдині ознаки життя — білизна, яку люди позалишали на балконах. Випрана, колихалася на вітрі. Та й погода тоді стояла дуже гарна, небо синє-синє...
Після польотів ми летіли на пункт дозиметричного контролю в селі Малійки — це між Чорнобилем і Черніговом. Там проходили дезактивацію: наші борти оброблялися спеціальним пінно-мильним розчином, а рівень радіації на них ретельно вимірювався. Нарешті, летіли на відпочинок — на аеродром "Чернігів", де було місце нашої дислокації. Розмістили нас у профілакторії на околиці Чернігова.
Про роботу ліквідаторів
Розклад ліквідаторів був чіткий: підйом — о 4 ранку, десь о 6-й ми вже були на аеродромі, снідали, відвідували лікаря, отримували завдання на виліт — і так до вечора. Десь о 21:00 нас автобусом везли назад у профілакторій.
Певної миті десь трьом екіпажам за раз почали давати по одному дню відпочинку. Можна було вийти в місто, подзвонити додому — тоді ж мобільних не було, треба було замовляти розмову на пошті. Люди зупиняли нас на вулицях і дякували. Це було дуже приємно. Хоча тоді ми думали, що рятуємо людей Чернігівщини, а насправді — і Україну, і всю Європу.
Про наслідки ліквідції аварії для здоров'я екіпажу
Участь у ліквідації, звісно, позначилась на здоров'ї екіпажу. Мене списали з льотної роботи за станом здоров'я у 35 років, а вже в 40 — зовсім зі Збройних Сил України. Прикро: це ж саме ті роки, коли я мав досвід, міг би передавати його молодому поколінню... А довелося піти.
Захворювань у ліквідаторів дуже багато — ще й таких, які раніше були притаманні лише літнім людям, 70-80 років. А у мене вже у 37 проблеми з очима почалися — можливо, тому, що я дивився на реактор, коли ми над ним літали, відкривав стулки...
Ще одне прокляття — судинні захворювання. Від лікарів чую спершу щирий подив, а потім: "А-а, то це Чорнобиль". Але найгірше те, що зараз "хвороби ЧАЕС" трапляються вже й у молодого покоління. Ось у чому страшна сила радіації — вона може проявитися не тільки в наших дітях, а й навіть у внуках.
Чи змінила мене ліквідація психологічно? Як офіцера — ніяк. У нас є свої життєві принципи, і ми їх ніколи не зраджуємо. Є така професія — Батьківщину захищати.
Я досі підтримую стосунки з побратимами — і з вертолітниками, і з тими хлопцями, що вантажили нас на землі, так званими "партизанами". Коли ми зустрічаємося, нам завжди є про що поговорити, що згадати. Адже ЧАЕС — то наша історія.
Про ставлення до ліквідаторів аварії на ЧАЕС у світі
За кордоном ставлення до ліквідаторів надзвичайно шанобливе. Пам'ятаю, як нас зустрічали у Великій Британії. Мене запросили, дали супровідний лист англійською. Я прилетів, проходжу митницю, даю цей лист, паспорт. Митник читає, піднімає очі: "Вау!" Я потім питаю перекладачку, що було написано в листі. А там: "Вертолітник, який гасив пожежу в Чорнобилі, приїхав ділитися досвідом". Для них це було щось неймовірне.
Пам'ятаю, ще був у Вельсі, в маленькому містечку. Мер міста особисто зі своєю дружиною проводив мені екскурсію в музеї. В іншому місті мене запросили в нічний клуб для тих, кому за 50. Сидимо, слухаємо рок-музику — аж раптом прожектори на мене, ведучий щось каже... Перекладачка пояснює: "Це про вас!" Я шокований. Встаю, а вони кажуть: "У нас тут герой з України, вертолітник!" — і весь зал встає й аплодує. Це було дуже приємно, хоча й ніяково від такої уваги.
З 2011-го нас щороку запрошували до Європи на "Тиждень Чорнобиля". До 25-ї річниці німці зробили пересувну виставку — якраз тоді в Японії ще й сталася аварія на Першій Фукусімській АЕС, тож і до Чорнобиля був величезний ажіотаж. Виставка об'їхала 50 міст Німеччини, потім її продовжили, переклали українською, привезли сюди. Ми також були в Польщі, Іспанії, Великій Британії.
Чергова хвиля інтересу спалахнула у 2019 році, після виходу серіалу "Чорнобиль". Тоді якась британська газета взяла у мене тригодинне інтерв'ю — готову статтю назвали "Політ у пекло".
Ставлення до ліквідаторів в Україні
А ось в Україні ставлення з часом... змінилося. У колі "чорнобильців" ми й понині почуваємося комфортно. Та загалом у державі з'явилося багато "ряжених" ліквідаторів. Ми вже й не завжди афішуємо, що літали над ЧАЕС. Деякі кажуть: "Хто, вертолітники? Та вас вже в живих немає! Що ти таке розказуєш?" Це неприємно.
Українці, на жаль, про Чорнобиль знають мало. Школи ще іноді запрошують — я нещодавно виступав перед десятикласниками. А ось виші — жодного разу за весь час. У Німеччині чи Британії молодь знає про Чорнобиль більше, ніж у нас. І їм не просто розповідають — їх готують до майбутнього: про необхідність переходу на альтернативну енергетику, про небезпеку атома. А у нас цікавишся думкою школярів, один хлопчик запитає щось на кшталт: "А які там у вас болячки?" — і все.
Ось чому я вважаю своїм обов'язком розповідати про аварію на ЧАЕС молоді. Обов'язково показую фотографії: коли людина бачить візуально — це набагато цікавіше, ніж просто розповідь. Українцям треба пам'ятати про наслідки Чорнобильської катастрофи, щоб ця трагедія ніколи не повторилася.
У Музеї історії Києва до 27 квітня триває виставка, присвячена річниці Чорнобильської трагедії. Там представлені експонати українських та міжнародних митців. А за допомогою шоломів віртуальної реальності відвідувачі зможуть не просто побачити, а й "пережити" історію. Вхід вільний.
Читай також: "Я відмовилася їхати без нього": як жінка врятувала улюбленця в день Чорнобильської трагедії
