"Я відмовилася їхати без нього": як жінка врятувала друга в день Чорнобильської трагедії

Колаж: "ТиКиїв"

Щороку 26 квітня ми вшановуємо пам'ять людей, чиї життя 1986 року забрала Чорнобильська трагедія. Та серед нас є ті, що пережили той моторошний день. "ТиКиїв" розповідає про дитячий подвиг Світлани Мілєєвої з Прип'яті, життя якої зруйнувала найбільша за всю історію людства техногенна катастрофа.

Мого друга взяли на повідець і повели геть 

Світлана Мілєєва народилася в Чорнобилі, як і два її брати. Мама і тато працювали на заводі залізобетонних виробів. Згодом батьки отримали квартиру — щаслива родина переїхала до Прип'яті. На момент вибуху реактора Світлані було 9 років. Вона ходила до школи, будувала повітряні замки, дружила з іншими дітьми. Каже, то було не просто місто дитинства, а справжнісінький рай.

Мені 47 років, а я й досі не знаю гарнішого міста, ніж Прип'ять. Я пам'ятаю там кожну вулицю й кожне деревце. Усі щасливі моменти — звідти. Ми з братами ходили рибалити, гуляти містом, а воно було таке заквітчане та зелене. Такого більше ніде немає, — крізь сльози пригадує Світлана.

За рік до трагедії маленька Світланка гуляла вулицею біля рідного будинку. Раптом вона помітила симпатичного рудого собаку — московського той-тер'єра. Песик усе крутився неподалік, і Світланка покликала його до себе. За словами героїні, вона поцілувала тваринку, пригорнула до серця — і в її душі немов щось клацнуло. Так зародилася дружба з Малишом.

Кличку "Малиш" придумала я. Він почав приходити до мене щодня: проводжав до школи, плентався всюди хвостиком. Я дуже люблю тварин — це у мене від тата. Але у мами на них алергія, тому мені не дозволяли завести улюбленця,  — розповідає Світлана.

Поки Мілєєві-старші були на роботі, школярка потай приводила песика додому: годувала його ковбасою й котлетами, а потім вони дрімали на ліжку в обіймах. Про їхню дружбу ніхто з дорослих не знав. Аж ось одного дня Світланка прямувала до магазину — і несподівано зустріла справжніх господарів Малиша.

Я йшла разом з мамою, а Малиш — за нами. Назустріч крокував хлопчик із татом. І раптом вони зупиняються біля нас і кличуть собаку: чи то Рижиком, чи то Тузиком. Чоловік звертається до моєї мами: "Шановна, це ж не ваш собака! Чого ваша донька постійно забирає його до себе?" Мого друга взяли на повідець й повели геть. Я так ридала, просто не передати, — пригадує свою дитячу трагедію Світлана.

Але смуток тривав недовго — вже наступного дня собака знову навідався до Світланки. Вони й далі жили без турбот. А потім настало 26 квітня 1986 року.

Якщо він гавкне — викинемо посеред поля

У день трагедії Малиш одразу прибіг до Світланки: песик настільки часто гостював у дівчинки, що без поводиря знав дорогу до її квартири на 7 поверсі. Один із братів Світлани пішов забирати дівчину, у яку був закоханий. Панянка жила в Першому мікрорайоні, евакуацію з якого вже почали, а родина Мілєєвих — у Другому. Кілька годин по тому Світлана дізналася від батька, що брат зник.

Тато сказав, що Перший масив уже вивезли, і ми взагалі не знали, що з братом. Людей розселяли по різних селах, зв'язку не було. Мама ледь не збожеволіла тоді, — з жахом пригадує Світлана.

Через пошуки брата евакуація Мілєєвих застопорилася на кілька днів. Утім, навіть коли родина все ж наважилася покинути Прип'ять — постала ще одна дилема.

Тварин суворо забороняли брати із собою — лише речі найпершої потреби, документи й цінності. Собаки — теж переносники радіації. Але я навідріз відмовилася їхати без Малиша. Я була абсолютно готова залишитися з ним у Прип'яті, — каже Світлана.

Везти собаку без дозволу — неабиякий ризик. Але батько Світлани таки пішов насмілився й спробував домовитися з водієм автобуса, який прибув для евакуації. Голова сім'ї намагався пояснити, що його донечка в сльозах нікуди не поїде без свого улюбленця — а часу на вмовляння катма. Мілєєвим пощастило — водій змилувався, бо мав удома таку саму ситуацію. Проте була одна умова.

Водій сказав: "Ви можете сховати його в сумці. Але якщо він почне гавкати в автобусі — викинемо посеред поля, бо ж пасажири обуряться: чому одним можна забрати тварин, а іншим — ні. У Прип'яті в собаки більший шанс вижити. Обирати вам", — переповідає Світлана.

Родина вирішила піти ва-банк. Світлана запхала Малиша у спортивну сумку, зверху прикрила речами та застібнула блискавку: на щастя, той-тер'єр — мініатюрна порода, тож песик якраз помістився в невеликій торбі. Мілєєві-старші чудово розуміли, що собака навряд чи доживе до місця висадки — Малиш обожнював Світлану, але не ладнав з іншими людьми й тваринами.

Я посадила його перед собою, узялася за мордочку і почала говорити наче з людиною: "Ти мусиш сидіти в сумці й мовчати! Від цього залежить моє і твоє життя". Мені здавалося, що він усе розумів, — каже Світлана.

Поїздка була виснажлива: люди, які в одну мить утратили все, вешталися автобусом, голосили і плакали. Світлана, яка вже викохала не одного чотирилапого друга, зауважує: зазвичай собаки на сторонні шуми реагують. Але не того дня — усі 4 години в автобусі Малиш просидів мовчки.

Він не видав ні звуку! І це — спогад усього мого життя. Навіть бувши дитиною, я вивезла собаку, врятувала живу істоту. Бо відчувала, що ми більше ніколи не повернемося додому”, — каже Світлана.

Я навідалася у Прип'ять 30 років по тому 

Після катастрофи Світлана Мілєєва пережила ще декілька чорних смуг. Із братом, який у день трагедії виїхав зі своєю дівчиною, вона побачилася аж за 4 місяці. Врешті його життя забрала росія — на початку повномасштабної війни Юрій пішов на фронт і невдовзі загинув. Батько Світлани помер, коли їй був лише 21 рік. А Малиш прожив іще 12 років. Впродовж яких щовечора, як у дитинстві, чекав на господарку.

Коли Світлані виповнилося 39 років, вона наважилася знову побувати в місті її дитинства. Ця поїздка закарбувалася в пам'яті жінки назавжди. Вона відшукала не тільки власну квартиру, а й рідну школу. Там знайшла журнал свого 2-Б класу та вирвала сторінку з іменами, завдяки якій вийшла на зв'язок із однокласниками.

Я відвідала Прип'ять 30 років по тому, вже дорослою пані. Зараз місто не впізнати: двері в кожну квартиру відчинені, а всі оселі — порожні. Уявіть: ми піднялися до себе на 7-й поверх —  у нас там стояла стара шафа-стінка — за нею брат знайшов скарб — чотири сімейні фотографії! Бо ми ж виїжджали похапцем — нічого не взяли, а там вони збереглися, — плаче Світлана.

До повномасштабного вторгнення Світлана жила у Києві з мамою та донькою. Мала жінка і трьох собак. Коли два роки тому по Україні вдарили росіяни, вона вивезла всіх чотирилапих друзів до Німеччини, разом з родиною. 

Іноді мені здається, що душа того Малиша вселилася в мою Лісуню — шпіца, яка живе зі мною зараз. І я все думаю про те, що я не могла вчинити інакше, що я не могла покинути друга в загиблому місті, — ділиться Світлана.

Світлана Мілєєва не єдина побачила пекло в день Чорнобильської катастрофи. Сотні тисяч людей отримали смертельну дозу опромінення, мільйони — залишилися без домівок. Але навіть у зоні відчуження знайшлося місце для людяності, милосердя й жертовності. Важливо не розгубити ці чесноти й сьогодні. А ще — пам'ятати: ми відповідальні за тих, кого приручили. 

Ксенія Середа

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter