"Я відмовилася їхати без нього": як жінка врятувала друга в день Чорнобильської трагедії
Щороку 26 квітня ми вшановуємо пам'ять людей, чиї життя 1986 року забрала Чорнобильська трагедія. Та серед нас є ті, що пережили той моторошний день. "ТиКиїв" розповідає про дитячий подвиг Світлани Мілєєвої з Прип'яті, життя якої зруйнувала найбільша за всю історію людства техногенна катастрофа.
Чорнобильська трагедія — екологічно-соціальна катастрофа, яку спричинив вибух і подальше руйнування четвертого енергоблока Чорнобильської атомної електростанції, розташованої в Українській РСР, в ніч на 26 квітня 1986 року. Внаслідок вибуху реактор був повністю зруйнований: це призвело до викиду значної кількості радіоактивних речовин у повітря. Радіоактивна хмара від аварії поширилася не тільки на європейську частину СРСР, а й на більшість Європи та навіть на схід США. Близько 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Катастрофу вважають найбільшою за всю історію ядерної енергетики до вибуху на АЕС "Фукусіма-1".
Мого друга взяли на повідець і повели геть
Світлана Мілєєва народилася в Чорнобилі, як і два її брати. Мама і тато працювали на заводі залізобетонних виробів. Згодом батьки отримали квартиру — щаслива родина переїхала до Прип'яті. На момент вибуху реактора Світлані було 9 років. Вона ходила до школи, будувала повітряні замки, дружила з іншими дітьми. Каже, то було не просто місто дитинства, а справжнісінький рай.
Мені 47 років, а я й досі не знаю гарнішого міста, ніж Прип'ять. Я пам'ятаю там кожну вулицю й кожне деревце. Усі щасливі моменти — звідти. Ми з братами ходили рибалити, гуляти містом, а воно було таке заквітчане та зелене. Такого більше ніде немає, — крізь сльози пригадує Світлана.
На момент катастрофи у місті проживало 47 500 осіб. Найбільша кількість постраждалих і ліквідаторів, за даними на грудень 2023 року, зараз живе у Києві й Київській області. За даними Департаменту соціального захисту населення Київської ОВА, на обліку перебувають 550 710 осіб, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС. Серед них 29 215 людей — ліквідатори катастрофи.
За рік до трагедії маленька Світланка гуляла вулицею біля рідного будинку. Раптом вона помітила симпатичного рудого собаку — московського той-тер'єра. Песик усе крутився неподалік, і Світланка покликала його до себе. За словами героїні, вона поцілувала тваринку, пригорнула до серця — і в її душі немов щось клацнуло. Так зародилася дружба з Малишом.
Кличку "Малиш" придумала я. Він почав приходити до мене щодня: проводжав до школи, плентався всюди хвостиком. Я дуже люблю тварин — це у мене від тата. Але у мами на них алергія, тому мені не дозволяли завести улюбленця, — розповідає Світлана.
Поки Мілєєві-старші були на роботі, школярка потай приводила песика додому: годувала його ковбасою й котлетами, а потім вони дрімали на ліжку в обіймах. Про їхню дружбу ніхто з дорослих не знав. Аж ось одного дня Світланка прямувала до магазину — і несподівано зустріла справжніх господарів Малиша.
Я йшла разом з мамою, а Малиш — за нами. Назустріч крокував хлопчик із татом. І раптом вони зупиняються біля нас і кличуть собаку: чи то Рижиком, чи то Тузиком. Чоловік звертається до моєї мами: "Шановна, це ж не ваш собака! Чого ваша донька постійно забирає його до себе?" Мого друга взяли на повідець й повели геть. Я так ридала, просто не передати, — пригадує свою дитячу трагедію Світлана.
Але смуток тривав недовго — вже наступного дня собака знову навідався до Світланки. Вони й далі жили без турбот. А потім настало 26 квітня 1986 року.
Якщо він гавкне — викинемо посеред поля
У день трагедії Малиш одразу прибіг до Світланки: песик настільки часто гостював у дівчинки, що без поводиря знав дорогу до її квартири на 7 поверсі. Один із братів Світлани пішов забирати дівчину, у яку був закоханий. Панянка жила в Першому мікрорайоні, евакуацію з якого вже почали, а родина Мілєєвих — у Другому. Кілька годин по тому Світлана дізналася від батька, що брат зник.
Тато сказав, що Перший масив уже вивезли, і ми взагалі не знали, що з братом. Людей розселяли по різних селах, зв'язку не було. Мама ледь не збожеволіла тоді, — з жахом пригадує Світлана.
Через пошуки брата евакуація Мілєєвих застопорилася на кілька днів. Утім, навіть коли родина все ж наважилася покинути Прип'ять — постала ще одна дилема.
Тварин суворо забороняли брати із собою — лише речі найпершої потреби, документи й цінності. Собаки — теж переносники радіації. Але я навідріз відмовилася їхати без Малиша. Я була абсолютно готова залишитися з ним у Прип'яті, — каже Світлана.
Везти собаку без дозволу — неабиякий ризик. Але батько Світлани таки пішов насмілився й спробував домовитися з водієм автобуса, який прибув для евакуації. Голова сім'ї намагався пояснити, що його донечка в сльозах нікуди не поїде без свого улюбленця — а часу на вмовляння катма. Мілєєвим пощастило — водій змилувався, бо мав удома таку саму ситуацію. Проте була одна умова.
Водій сказав: "Ви можете сховати його в сумці. Але якщо він почне гавкати в автобусі — викинемо посеред поля, бо ж пасажири обуряться: чому одним можна забрати тварин, а іншим — ні. У Прип'яті в собаки більший шанс вижити. Обирати вам", — переповідає Світлана.
Родина вирішила піти ва-банк. Світлана запхала Малиша у спортивну сумку, зверху прикрила речами та застібнула блискавку: на щастя, той-тер'єр — мініатюрна порода, тож песик якраз помістився в невеликій торбі. Мілєєві-старші чудово розуміли, що собака навряд чи доживе до місця висадки — Малиш обожнював Світлану, але не ладнав з іншими людьми й тваринами.
Я посадила його перед собою, узялася за мордочку і почала говорити наче з людиною: "Ти мусиш сидіти в сумці й мовчати! Від цього залежить моє і твоє життя". Мені здавалося, що він усе розумів, — каже Світлана.
Загальна кількість тільки ліквідаторів цієї аварії (беручи до уваги й наступні роки) становить майже 600 тис. осіб, кількість жертв — близько 246 тис. осіб.
Поїздка була виснажлива: люди, які в одну мить утратили все, вешталися автобусом, голосили і плакали. Світлана, яка вже викохала не одного чотирилапого друга, зауважує: зазвичай собаки на сторонні шуми реагують. Але не того дня — усі 4 години в автобусі Малиш просидів мовчки.
Він не видав ні звуку! І це — спогад усього мого життя. Навіть бувши дитиною, я вивезла собаку, врятувала живу істоту. Бо відчувала, що ми більше ніколи не повернемося додому”, — каже Світлана.
Я навідалася у Прип'ять 30 років по тому
Після катастрофи Світлана Мілєєва пережила ще декілька чорних смуг. Із братом, який у день трагедії виїхав зі своєю дівчиною, вона побачилася аж за 4 місяці. Врешті його життя забрала росія — на початку повномасштабної війни Юрій пішов на фронт і невдовзі загинув. Батько Світлани помер, коли їй був лише 21 рік. А Малиш прожив іще 12 років. Впродовж яких щовечора, як у дитинстві, чекав на господарку.
Торік на Київську область виділили 471 млн грн за бюджетною програмою "Соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Держава передбачила низку пільг для постраждалих від аварії, зокрема:
- достроковий вихід на пенсію;
- компенсацію за житлово-комунальні послуги;
- пільгове забезпечення продуктами харчування;
- компенсацію за станом здоров'я;
- санаторно-курортне лікування;
- безоплатне харчування дітей у школах;
- спрощені умови вступу до ВНЗ.
Коли Світлані виповнилося 39 років, вона наважилася знову побувати в місті її дитинства. Ця поїздка закарбувалася в пам'яті жінки назавжди. Вона відшукала не тільки власну квартиру, а й рідну школу. Там знайшла журнал свого 2-Б класу та вирвала сторінку з іменами, завдяки якій вийшла на зв'язок із однокласниками.
Я відвідала Прип'ять 30 років по тому, вже дорослою пані. Зараз місто не впізнати: двері в кожну квартиру відчинені, а всі оселі — порожні. Уявіть: ми піднялися до себе на 7-й поверх — у нас там стояла стара шафа-стінка — за нею брат знайшов скарб — чотири сімейні фотографії! Бо ми ж виїжджали похапцем — нічого не взяли, а там вони збереглися, — плаче Світлана.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року, розміри компенсації вартості путівок особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, становлять:
- для осіб, які віднесені до категорії 1 — 8 774 гривень.;
- для осіб, які віднесені категорії з захворюваннями нервової системи (з наслідками травм і захворюваннями хребта та спинного мозку) — 26 688 гривень;
- дітям з інвалідністю, пов'язаною з Чорнобильською катастрофою, та одному з батьків або особі, яка їх замінює — 17 435 гривень.
Кошти перераховують санаторно-курортним закладам.
До повномасштабного вторгнення Світлана жила у Києві з мамою та донькою. Мала жінка і трьох собак. Коли два роки тому по Україні вдарили росіяни, вона вивезла всіх чотирилапих друзів до Німеччини, разом з родиною.
Іноді мені здається, що душа того Малиша вселилася в мою Лісуню — шпіца, яка живе зі мною зараз. І я все думаю про те, що я не могла вчинити інакше, що я не могла покинути друга в загиблому місті, — ділиться Світлана.
Світлана Мілєєва не єдина побачила пекло в день Чорнобильської катастрофи. Сотні тисяч людей отримали смертельну дозу опромінення, мільйони — залишилися без домівок. Але навіть у зоні відчуження знайшлося місце для людяності, милосердя й жертовності. Важливо не розгубити ці чесноти й сьогодні. А ще — пам'ятати: ми відповідальні за тих, кого приручили.
Ксенія Середа
Читай також: "Моїм єдиним бажанням було вижити, все інше — дрібниці". Історія військового, який втратив руку на фронті