Блогерка Каріна Янюк про досвід еміграції: "Канада мене зламала і воскресила"

Є таке прислів'я: "У гостях добре, а вдома — краще!" Чи актуальне воно тепер? Власною історією поділилася блогерка Каріна Янюк, яка разом із сином Левом емігрувала до Канади у 2024-му, а цьогоріч повернулася до України.

Каріно, що спонукало тебе переїхати до Коквітламу (Ванкувера)? Яким ти уявляла життя в Канаді перед переїздом?
Коквітлам (Coquitlam) — це місто в провінції Британська Колумбія, Канада. Розташоване в районі Великого Ванкувера та є частиною агломерації Метро Ванкувер. Коквітлам — чи не найбільш густонаселене передмістя Ванкувера.

До еміграції мене спонукала передусім безпека дитини. Перші два роки повномасштабної війни ми ще протрималися в Україні. Але моя психіка вже просто не витримувала постійного страху за життя — і власне, і синове. На руках були візи, тож ми поїхали до Канади шукати кращої долі. Думали, що нас там чекають…
Як ти шукала інформацію перед переїздом?
Я — людина-план. Завжди прагну дізнатися якомога більше інформації про місце, куди їду; ретельно підготуватися; попередньо завести знайомства — так мені легше пройти адаптацію. Тому, звісно, я цікавилася різними думками. Наприклад, запитувала у підписників, які вже виїхали до Канади раніше, про тамтешній лад — медицину, садочки, роботу, житло, градацію міст за рівнем життя тощо. Дивилася тематичні влоги на YouTube, писала друзям, які знають Канаду. І вже перед переїздом була, як мені здавалося, готова до всього.
Як виглядає типове повсякденне життя у Ванкувері? Чим воно відрізняється від життя у Києві?
Для мене Канада — це спокій, безпека, повільність і розміреність у всьому. Це навіть парадоксально: Ванкувер — велике й гучне місто, із величезним потоком людей та завантаженим трафіком. Але там не відчувається такого життя, як в Києві.
Київ має душу. У ньому завжди хочеться розвиватися, рухатися вперед. Так, з огляду на війну українці втомлені, проте все одно намагаються радіти життю на повну — наскільки це можливо. У Канаді ж відчувається вайб "задовбаних" емігрантів, які виживають. І це — шалений контраст на фоні неймовірної природи. Краса вперемішку з брудом, наркоманами та безробіттям.

Наскільки складно було адаптуватися до канадського суспільства та менталітету?
Мовного бар'єра з канадцями я не мала. Та і який там менталітет: ледь не 9 із 10 ванкуверців — іммігранти. (Усміхається.)
Та є на канадців одна спільна риса, яку я назвала б "50/50": вона може рівною мірою як навчити, так і загнати в журбу. Для людини, яка жила в Україні з народження, канадці просто... занадто повільні. Відповідають на листи місяцями, затягують із комунікацією, не мають пріоритетів у сервісі. У роботі з ними було особливо тяжко, бо ж ми, українці, звикли розв'язувати питання швидко.

Мені вдалося завести у Ванкувері чудових друзів — переважно українців. Хоча далеко не всі українські іммігранти раді новоприбулим. Деякі з них немов ображені, що їм свого часу довелося здолати певні перешкоди самотужки — і вони бажають тобі того самого, а не дають поради чи лайфхаки, як обійти ці труднощі. Та були в українському ком'юніті й ті, хто щиро допомагав у міру власних можливостей. Хоча з працевлаштуванням так і не підсобили...
Як відрізняється система освіти та підхід до дітей у Канаді?
Садочок для дитини знайти дуже складно — ми шукали більш ніж пів року. Набір дітей у Канаді відбувається раз на рік — восени. Якщо не потрапив — чекай ще рік.

Садочки також далеко не найкращі, навіть порівняно з українськими державними. До переїзду Лев відвідував приватний садочок, тому контраст був особливо разючий. У канадських — не годують, доводиться готувати дитині з собою ланчбокс. Спить малеча в тому самому одязі, в якому грається на вулиці — це у них із питань безпеки так. Розвивальних занять для дітей мало, і порівняно з нашими, вони дещо примітивні. Та й нагляд там недбаліший, ніж в Україні.
Але був і вагомий плюс: канадські садочки — інтернаціональні. У групі були діти з різних куточків світу: гадаю, що для соціалізації сина це було вельми корисно. А ще там Лев набув самостійності та вільного володіння англійською мовою.
Наскільки успішно твій син адаптувався до нового середовища? Як дитина сприйняла переїзд, а згодом — повернення?
Лев прожив у Ванкувері вже у досить свідомому віці, з 2-3 років. Навіть зараз, коли ми вже понад місяць як повернулися до України, він досі каже: "Я хочу додому в Канаду". Тобто дитина швидко звикла до середовища, мови, людей. Тепер Лев фактично проходить повторну адаптацію. Подекуди забуває англійську, часом вередує. Але я до цього ставлюся з розумінням, підтримую як можу.

Що стало для тебе головним фактором повернення до України?
Відсутність роботи. Гроші, які скінчилися. Брак розуміння, який сенс жити далі в країні, яка платить копійки, а ціни на послуги нерівноцінні заробітній платі. Але це не вина канадців: зараз у їхній країні триває економічна криза через напружені стосунки з сусідом — США.
Особисто я не жалкую, що поїхала звідти. Канада мене зламала і воскресила. Досвід переїзду суттєво загартував мене. Тепер я відчуваю, що можу все.
Як змінилося твоє сприйняття України після життя у Ванкувері?
У Канаді забулися тривоги й вибухи. А в Україні страх повернувся. Хоча я зараз проживаю в Мукачеві (Закарпатська область), але ще не наважуюся поїхати у Київ чи до батьків у Білу Церкву — страшно.
Я дуже сумувала за подругами, вечірками, зйомками. Але після повернення зіткнулася з реальністю: ніхто на тебе не чекає, люди живуть своє життя. І це нормально! Вояж до Канади й назад допоміг мені позбутися цих ілюзій. Я відпустила свою привʼязку до людей і місць — і мені стало легше.
Що ти порадила б людям, які міркують про переїзд до іншої країни? До чого закликала б їх готуватися у разі переїзду?
Я б порадила завжди слухати себе. Можна сто разів переглядати чиїсь відео, слухати чужі думки іммігрантів, аналізувати разом зі знайомими, які вже виїхали, щось собі планувати — але всі крапки над "І" розставить лише власний досвід. Робити це чи ні — вирішувати тобі. Без очікувань та сподівань, покладаючись лише на себе. І потім буде легше, якщо щось піде не так. Це спроба. Це життя.

Сміливі завжди мають щастя. Тому просто зробіть вдих і видих, послухайте своє серце та інтуїцію. Ви дійсно хочете поїхати? Тоді вперед! А повернутися завжди встигнете. (Усміхається.)