Київські історії: "Дискета — топовий аксесуар, а замість інтернету — бібліотека"

Фото: колаж "ТиКиїв"

Сьогодні студенти-журналісти використовують у навчанні сучасні технології. Проте ще зовсім нещодавно така розкіш була лише мрією. Як відбувалося навчання в часи, коли замість інтернету користувалися бібліотекою, а флешка вважалася топовим аксесуаром? Про це розповідає Наталія Іщук, випускниця Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (КНУ) — це її київська історія.

"Обираючи університет, я читала в Інтернеті відгуки про різні виші, — згадує Наталія. — Тоді, у випускному класі школи, вирішила, що хочу вступити до КНУ. Проте відгуки про нього були неоднозначними: більшість людей скаржилися на складне навчання, те, що для закриття сесії треба докласти неабияких зусиль. Але я дуже хотіла навчатися саме там та інші варіанти навіть не розглядала.

Вступні іспити на журналістику тоді проходили на ВДНГ у технічних корпусах і стосувалися загальних дисциплін. Я здавала українську мову (твір) та літературу й історію України, тому і викладацький склад, що приймав іспити, був дещо різний — не всі викладачі працювали саме в Інституті журналістики. Найприємнішим для мене був іспит із написання твору. Я отримала "четвірку" і була щаслива, бо більшість із тих, хто писав твір, мали лише "трійки".

В університеті я мала осягнути формат навчання, дізнатися, як набрати потрібну кількість балів і не потонути в дедлайнах… На першому курсі я зрозуміла, що моя українська не така ідеальна, як мені здавалося. На заняттях викладачі виправляли нас чи не в кожному реченні: то слово — калька з російської, то стилістично неправильно вжито, то наголос не той. Я взагалі до кінця першого курсу боялася відповідати на парах, щоб не помилитися. Та за роки навчання моя українська значно покращилася.

Напевно, одним із найскладніших чинників навчального процесу була необхідність іти до бібліотеки Максимовича за книжками. Якщо ж усьому потоку задавали одне й те саме, знайти потрібну книгу було майже нереально. Але іншого способу отримати інформацію не було. А усі педагоги здебільшого були вимогливими — простого відвідування занять було мало, потрібно було ще й виконувати всі завдання.

На другому курсі вся група була шокована появою в розкладі "Вищої математики" — звісно, ми, гуманітарії, мали проблеми з точними науками. З якими квадратними очима ми сиділи на практичних заняттях у В’ячеслава Львовича Рябічева, який писав на дошці триповерхові розрахунки! Проте він був дуже терплячим, все нам пояснював, і якось ми таки склали цей предмет. Найскладніше нам було з викладачами з Червоного корпусу — любили ми їх не так сильно, як своїх. Та все ж більшість із них згадуються з приємністю — і викладач шрифтознавства Віталій Михайлович Корнєєв, і Олексій Валерійович Ситник, який читав "Верстку", і завідувач кафедри видавничої справи Микола Степанович Тимошик та інші.

Найважчим для мене був іспит із правових засад ЗМІ: викладачку Тетяну Олегівну Приступенко (з якою у мене зараз дуже добрі стосунки) ми всі боялися. І мені вона поставила трійку, бо я, знаючи відповіді на всі питання, не згадала десяту статтю Конституції України…

На бакалавраті я навчалася видавничої справи — більшою мірою редагуванню, аніж журналістиці. Мені подобалися предмети, наближені до моєї спеціальності, й різні практичні завдання: створення журналів, інтервʼю, іноді ми мали змогу спробувати себе в ролі редактора та журналіста. З першого курсу ми брали участь у Щорічній науковій конференції з української мови, яка відбувається в КНУ.

Знайти роботу можна було вже на 1-2 курсі (тоді інтернет тільки починав активно розвиватися, і фахівців бракувало). Я зрозуміла одне: це — моє, і я там, де хочу бути. Проте були й ті, хто після 4 курсу чи навіть раніше зрозумів, що журналістика — не їхнє.

Від теорії до практики

Практика в нас почалася з другого курсу. Спочатку я опановувала коректуру на видавництві "Либідь", де побачила залаштунки видавничої справи. Це була рутина: редактор або коректор сидів у кабінеті з 9:00 до 18:00 із видрукованими аркушами книжок. У кімнаті стояла тиша, усі зосереджено працювали.

На практиках я завжди розпитувала про підробіток, щоб бути ще більше залученою в професію.

Кілька років поспіль я проходила практику на телеканалі "Інтер". Мене туди ніхто не запрошував: просто, шукаючи базу практики, зайшла на сайт телеканалу, зателефонувала туди — і мені сказали, куди приходити з офіційним відрядженням. На "Інтері" мене відрядили на студію музичних і концертних програм, де я тренувалася робити відеоанонси до розважально-концертних програм: писала текст, виписувала синхрони, брала участь у прогоні програм перед ефіром (наприклад, у програмі "Жди меня" я вдавала учасницю, на льоту вигадувала історію). Також їздила на знімання програм "Шиканемо" з Кузьмою Скрябіним, "Мелорама" (ставила запитання зіркам шоубізу).

Якийсь рік у "Жди меня" я складала сценарії до сюжетів, збирала інформацію до історій людей, які когось загубили (і більшою мірою це були трагічні історії: наприклад, батько розшукував доньку, яка кудись поїхала, і більше її ніхто не бачив). Деякі герої телефонували мені й питали, чи є прогрес у їхніх справах. Одного разу в ефірі програм я робила оголошення про загубленого німого хлопчика, а за кілька днів до мене підійшов один із режисерів і каже: "Знайшли таки "твого" хлопчика!"

Загалом на ТБ було веселіше, ніж у видавництві. Усі були привітні, а на знімання ціла юрба людей — оператори, режисери, сценаристи, ведучі, учасники і я — їхала кількома машинами. Це був дуже колективний і цікавий процес: такого не відчуєш у стінах навчального закладу. Я пам'ятаю, як дзвонила домовлятися про зйомки на Хрещатику з власником закладу, де продавали морозиво. Наш герой із "Шиканемо" мав себе спробувати в ролі продавця, а я мала купувати в нього морозиво.

Довелося мені під час практики зустрітися з багатьма зірками: Віталієм Козловським, Тіною Кароль, Ольгою Сумською, Віктором Павліком та багатьма іншими. Віталій Козловський видався дуже приємним, без надмірного зіркового пафосу. Питав мене, чим я займаюся, про що мрію, — і співав у машині, коли одного разу ми їхали зі знімань.

Сюжет ми тоді знімали постановчий (а я й не думала, що таке можливо): нібито Козловський подзвонив Анні Сєдоковій і запропонував разом відпочити у комплексі з відкритим басейном і шезлонгами.

Кузьма Скрябін під час знімання "Шиканемо" був завжди зайнятий і мене помітив тільки тоді, коли я привезла йому якийсь енергетик — подякував, сказав, що я його врятувала, і погодився дати автограф для моєї сусідки по кімнаті. Та більшість зірок все ж таки були недоступні й спілкувалися лише між собою. А деякі непривітно реагували навіть на прохання дати автограф. Автографів, до речі, я тоді назбирала цілий альбом.

Зміна технологій

У період, коли я вступила до університету, якраз зʼявилися перші мобільні телефони. Коли я зібралася їхати на навчання до Києва, мама віддала мені свій телефон, дуже примітивний: чорно-білий екран, кнопки та три гри. Проте дзвінки були дорогі навіть на номер того самого оператора, тому sms тоді мали більший попит.

В університетській бібліотеці стояли величезні стаціонарні компʼютери з товстезними моніторами. У цей окремий великий зал можна було потрапити тільки за студентським квитком. Тодішні компʼютери були дуже повільними. До появи соцмереж ще було далеко, а інтернет не був достатньо інформаційно заповнений, і знайти те, що шукаєш, виходило не завжди. Тому Мережу багато в чому заміняла традиційна бібліотека, де було набагато легше шукати інформацію.

До того ж, шукаючи у відділі каталогів потрібну книгу, можна було випадково знайти щось цікаве, що і не шукав. Назви потрібних книг виписували на спеціальні невеличкі аркуші, і на такий пошук міг піти цілий день.

Для запису інформації з комп’ютера ми використовували дискети — квадратики з пластику з круглою металевою частиною. Їх вставляли в системні блоки комп'ютерів для зчитування. Якось викладач зателефонував мені, щоб запитати, якою стороною потрібно вставляти дискету, бо в нього не виходило.

Якщо інформація не вміщалася на одну дискету, решту треба було записати на іншу. Ламаючись, дискета видавала специфічний звук "крк-крк" — і ти розумів, що вона вийшла з ладу, а полагодити її було неможливо.

Популярними були також диски, на які можна було записати більший обсяг інформації. Під час навчання я користувалася двома типами дисків: CD-R —одноразовим і СD-RW — із можливістю перезапису: він міг затирати попередню інформацію й записувати нову, але коштував дорожче. Потім зʼявилися перші флешки, які викладачі носили на шнурку на шиї — вони стали новим топовим аксесуаром, яким можна було похизуватися.

Спасибі долі

Навчання в університеті дало мені поштовх у житті: навіть не уявляю, яким би воно було, якби я вступила до іншого вишу. В КНУ я опинилася серед розумних і цілеспрямованих людей, які мене мотивували. У багатьох студентів журналістами були їхні батьки чи родичі, тому вони мали кращі знання, і ось ця конкуренція підштовхувала до розвитку. Я вдячна долі, що вона поставила мене в такі умови, і це дало мені подальші можливості в житті.

Зрештою, першу офіційну роботу я отримала в інституті: на третьому курсі була зарахована до навчально-видавничої групи, яка займалася випуском періодичних наукових видань і книжок. Там я пропрацювала понад півтора року. А під час магістратури я стала головною редакторкою журналу "Юний технік" (при видавництві "Грамота"), а коли його закрили, перейшла на кафедру.

На викладацькій стороні

Сьогодні Наталія продовжує займатися улюбленою справою: навчає майбутніх журналістів — ділиться власним досвідом, заохочує молоде покоління не боятися сміливих рішень і розвивати якісну журналістику.

"Бути на викладацькій стороні й бути студенткою — справді різні речі, — зізнається Наталя. — Бувало, я безжально ставила трійки й не зараховувала екзамени, хоча з власного досвіду знаю, як це прикро. Проте мені завжди було важливо, щоби студенти приходили до мене не тому, що отримають бал за присутність, а тому, що їм подобається, як я викладаю. Тому намагаюся зменшити стрес і створити для них комфортну дружню атмосферу. Ніколи не розділяла студентів на відмінників і двієчників — натомість заохочую останніх. Зрештою, оцінка не є ключовим показником знань. Була в мене одна студентка — трохи ледача, неорганізована, але я бачила в ній талант. Поставила їй трійку, і її зняли зі стипендії. А потім бачу в стрічці Facebook — вона вже тренерка-експертка. І мені приємно: я таки не помилялася!"

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter