"Кожна вистава — як перша": акторка Поліна Снісаренко про роботу в театрі

Фото: Наталія Калантаєнко

32-річна Поліна Снісаренко — акторка Молодого театру, грає також у Дикому театрі та Новому театрі на Печерську. Її професійний шлях розпочався ще зі шкільних років, а зараз значну частину життя займає ще й волонтерство. "ТиКиїв" поспілкувався з акторкою про її родинну історію, зміни у житті театру через війну та секрети підготовки до вистав, які залишаються за лаштунками.

Коли ти вперше відвідала театр? З чого почалася любов до цієї справи?

Від самого дитинства, з років чотирьох, батьки водили мене до театру. Ми тоді фанатіли від Театру на лівому березі, коли керівником ще був Едуард Маркович Митницький. Напевно, ми всі вистави там передивилися.

Мій тато — художник, а мама — архітекторка, тож я з дитинства думала, що теж буду архітекторкою. Готувалася до вступу в художню академію, але щось пішло не за планом. В 11 класі мене взяли грати у виставу в Театрі на лівому березі до Олексія Лісовця. Потім вже батьки дозволили мені стати акторкою, а не продовжити художню династію. 

Я мріяла вступити в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курс якраз до Митницького, але, на жаль, він на той момент уже відмовився викладати через вік, і замість нього набрав курс Дмитро Богомазов.

З чотирьох років я займалася танцями й акторською майстерністю. Батьки мене відправили туди просто, щоб постава красива була (Усміхається.) та для загального розвитку. Також я з одинадцяти років вже знімалася у серіалах і фільмах. Коли ми з татом готувалися до вступу в академію — сидіти по п’ять годин і монотонно щось малювати мене просто зводило з розуму. Друзі тоді постійно запрошували на студентські зйомки, вистави — і мені захотілося все ж таки не малювати, а вести більш активний спосіб життя.

А ти все ж продовжуєш малювати?

Я вмію, але не практикую. Це ж теж як м’язи — якщо довго цим не займаєшся, то скіл втрачається.

Розкажи тоді про свою родину. Твій тато — художник-графік, а мама — архітекторка. У вас усі в різних проявах займаються творчістю?

Мама — дизайнер, архітектор і художній постановник. І дідусь, і бабуся — всі художники. І мій прадідусь був одним з головних архітекторів Києва у 1950-х роках. Працював 18 років — це дуже довга каденція для архітекторів. І саме він проєктував центр Києва після війни.

І він якраз проєктував цей будинок на Хрещатику, де зараз майстерня твого батька? 

Так, після війни була велика реконструкція. На жаль, не вийшло її виконати повністю так, як він спланував — все ж частину переробили. Але те, що я бачила — ескізи, плани — це мав бути приголомшливо розумний і правильний підхід. Це ж не просто: "Ми придумали, давайте тут поставимо будинок". Для цього розробляли генплан міста до 2000 року. Не так, як зараз у нас відбувається.

Ти казала, що майстерня твого батька — це твоє місце сили. Розкажи про неї. Часто тут буваєш? Які спогади тут зберігаються?

Я тут з дитинства. Раніше тут працював мій дідусь — Олег Єржиківський. Зараз він переїхав на Закарпаття з дружиною. Майстерня дісталась батькові. Тут пройшло все моє дитинство — тусила з дідусем, малювала. 

Тут є станок, на якому друкуються офорти — тато теж мене вчив. Тут усі картини — тата, дідуся, бабусі, прабабусі, прадідуся. Ось тут, до речі, череп справжньої людини — мені його подарували на 16 років, бо я люблю черепи. 

Раніше другого поверху не було — його вже батьки добудували. Колись мріяли з чоловіком зробити тут житло у майбутньому, але технічно це майже неможливо. 

Це місце — про мою династію. Я дуже пишаюся своїми родичами. Трішки шкода, що я не продовжила цю справу.

Як ти думаєш, що ти успадкувала від своєї родини?

Я чітко в собі бачу: половина від мами, половина від тата. Від мами — розуміння, що усе має бути красиво, вчасно і правильно. А від тата — більш рокову частину, бунтарську.

Пригадаймо твоє навчання в університеті. Яким був той період? Що подобалося?

Подобалося, що твоє життя абсолютно змінюється після вступу. У мене були якісь друзі, плани, а потім — з першого курсу життя змінюється. З дев’ятої ранку до дев’ятої вечора, якщо не пізніше, сидиш в університеті. Не залишається взагалі ніякого особистого життя. Я навіть не знаю, як мені вдалося вийти заміж на третьому курсі!

З одного боку — це стрес, з іншого — дуже цікаво. Нові знайомства, гітари, гуляння з одногрупниками на пагорбах Татарки біля гуртожитку. 

Я добре пам’ятаю, коли пройшло перше півріччя, нас відпустили на канікули, і я попросила батьків відвезти мене в санаторій, бо дуже втомилася (Сміється.)

Ти закінчувала університет у 2015-му, якраз застала Революцію Гідності. Що памʼятаєш з того часу?

Так, ми з моїм одногрупником Віктором Стороженком з першого дня були там, коли ще тільки перші студенти стояли. Ми з ним пройшли всю революцію разом.

Після повномасштабного вторгнення він пішов воювати, зараз на лікуванні в Києві.

Ти почала грати в театрі в 11 класі, як вдавалося поєднувати навчання та роботу?

В університеті була така політика, що на першому курсі не можна ні зніматися, ні працювати в театрі. Я з дуже страшним скандалом близько року ще пограла — і мені довелося піти. А на третьому курсі я вже почала грати в Молодому театрі.

Яким був старт роботи в Молодому театрі? Памʼятаєш свою першу репетицію?

Так, пам’ятаю, звісно. Це був момент, коли щойно на посаду вступив Андрій Білоус. Коли я навчалася на курсі Богомазова, паралельно вчилися режисери у Митницького і Білоуса. Білоус був у них другим викладачем, і ми з цим курсом були так ніби закріплені: їхні студенти-режисери брали нас як акторів, і ми умовно стали одним курсом.

Один студент-режисер Ілля Пілюк, який був помішаний на мюзиклах, щороку робив різні постановки. Ми з ним на цьому зійшлися, бо я це любила та з дитинства танцювала. Білоус дозволив Іллі поставити на третьому курсі казку "Принцеса-лебідь" на основній сцені Молодого театру. Так мене й запросили в театр. 

Це було дуже страшно, але феєрично: одразу велика сцена, а я була чи не єдиною студенткою з нашого курсу, яку взяли в театр. У тебе ще нічого не виходить, не розумієш, що режисер кричить тобі з зали, а ти намагаєшся це все якось поєднувати з навчанням. Але було дуже весело. І декілька людей, з якими ми тоді працювали над цією постановкою, мої найкращі друзі дотепер.

Розкажи про свій день у театрі: з чого він починається, коли приходиш в театр, як відбуваються репетиції?

Перше — це прокинутися і прийти до тями. Раніше я прокидалася за дві години до виходу — мені їхати пів години до театру. Але з початком повномасштабної війни це змінилося: тепер я прокидаюся в останній момент, щоб максимально довго поспати. За п’ять хвилин фарбуюся, одягаюся, іноді навіть не снідаю. Максимум — чай, погодувати котів, і їду в театр. Майже завжди приїжджаю вчасно, бо я дуже люблю дисципліну і терпіти не можу, коли хтось запізнюється.

Об 11:00 зазвичай починаються репетиції, здебільшого перша триває до 14:00, потім — перерва, і може бути друга репетиція. А ввечері — вистава.

Є вистави, до яких можна підготуватися легше — просто покидати текст у гримерці. Але, наприклад, зараз у мене вистава "Прамати степів" — це пластична вистава, де у мене головна роль. Треба з 13:00 робити повноцінний прогін: усі танці, світло, звук, бо вона дуже складна технічно — все треба проробляти. І виходить, що за день ти граєш цілих дві вистави — це дуже виснажливо.

І після вистави я виходжу в фіналі — я там не беру участі в останньому етюді — і думаю: "Господи, слава Богу, це закінчилось!"

Яке у тебе улюблене місце в театрі?

Диванчики, напевно. У нас є таке місце біля нашої завтрупи, де можна посидіти, є Wi-Fi, ми з друзями там відпочиваємо. Або курилка — хоча я не курю, але просто туди ходжу, бо там найцікавіше відбувається. Як завжди — всі історії з курилки.

Найчастіше у тебе в репертуарі емоційні та драматичні ролі. Які жанри або формати вистав тобі найбільше подобаються?

Взагалі я за натурою така — досить трагедійна актриса, і в мене більшість ролей драматичні. Але, звісно, коли трапляються комедії, особливо якщо партнери з тобою на одній хвилі — коли можна імпровізувати, "колоти" одне одного — це теж дуже весело. І це легше емоційно, ніж драматичні ролі, бо ті дуже виснажують.

Я не можу після вистави одразу їхати додому — мені треба з іншими акторами посидіти, обговорити як пройшла вистава, розслабитися. Я не хочу нести це додому.

Як ти готуєшся до ролей морально? Що допомагає зрозуміти героя?

Я завжди намагаюся знайти в персонажі якусь рису, яка збігається зі мною. Навіть якщо це негативний персонаж, ти все одно виступаєш як його адвокат. Маєш знайти, що цій людині болить, чому вона така, що її рухає. І від цієї болючої точки вже будуєш шлях персонажа.

Як саме це відбувається? Це якісь техніки, вправи, чи просто інтуїція?

Насамперед я обов’язково читаю про п’єсу. Усе залежить від матеріалу. Якщо, наприклад, історія про підступність і кохання — класична історична постановка, треба зрозуміти, який це був час, як тоді жили люди. Адже це інша манера поведінки, ходьби й взагалі існування.

А якщо це щось сучасне, як "Людина-подушка" Мартіна Мак-Дона, — мій персонаж там прописаний як 70-річний індієць, а я — жінка, причому з червоною помадою і плитоноскою. До мене всі звертаються як "він", але ми не граємо, що я чоловік. Там абсолютно інший контекст та режисура, інакший принцип гри — не психологічний театр, а більш ігровий. Хоча ми там встигаємо поєднувати й психологію, й гру. Це різні школи гри, але все будується завдяки режисеру. 

Я не можу виділити одну конкретну техніку. Раніше в Молодому більшість вистав були психологічні — за системою Станіславського. Але будь-яка школа має обмеження. Ми, на жаль, не можемо відірватися від Станіславського — нічого з цим не зробиш.

Якщо це пластична школа, там взагалі інший вид пошуку: більше про фантазію і вивільнення, без патернів і штампів. Я, наприклад, навчалася в учня Боба Вілсона — і це абсолютно інший досвід, не схожий на те, чим займаються в Україні. Тож я ніби на роздоріжжі сучасного і класичного театру.

Чи траплялося, що довго не вдавалося зрозуміти роль? 

Так, звісно. І в цьому найбільша цікавість: ти наче дитина, щоразу досліджуєш світ наново. Здається, щойно це робила, вже все знаєш, що таке професія — а починаєш щоразу з самого початку.

Якщо у тебе все складається з першого разу — тобі треба йти з професії.

Щодо підготовки: можливо, у тебе є якісь ритуали чи прикмети, в які ти віриш?

Я взагалі не дуже забобонна. Наприклад, якщо текст впав — я не сідаю на нього. Але в мене є своє — коли почала готуватися до вистави "Зачарований" (за "Безталанною" Карпенка-Карого), де я граю Софію, у мене весь другий акт — це суцільна сцена, де я плачу. Буквально година плачу.

Так-от, із прем’єри в мене склалася звичка: я в антракті з одного боку кладу серветку, з іншого — ще одну, і сідаю в тиші, щоб налаштуватися. Це була одна з перших моїх головних ролей ще в університеті, на четвертому курсі. Тоді у мене ще не було такого скіла — отак спрожогу, за наказом, одразу ридати. Потрібно було якось налаштуватися. Тепер я вже можу "зачекінити" емоцію швидше, але все одно приходжу, сідаю і повторюю цей алгоритм.

Для кожної вистави є свій набір дрібниць, які обов’язково мають відбутися.

Наприклад, перед "Тяжкими випробуваннями" Артура Міллера, де я граю дуже непривабливу дівчинку, я наклеюю собі накладні зуби. Це я сама придумала майже за день до прем’єри. Зуби клеяться на клей для зубних протезів. А вистава довга, і я майже три години не можу ні пити, ні їсти. І от саме перед цією виставою в мене завжди починається дикий сушняк. 

Хоч я взагалі по життю дуже мало п’ю води, але саме в цей день мені треба випити літр води, інакше не витягую.

Які є традиції у вашій трупі — наприклад, привітальні фрази, обійми чи "обереги" перед виставами? 

У нас є кричалки перед кожною виставою. І що цікаво — кожна вистава має свою. Зазвичай це цитата з вистави. Ми стаємо в коло і вигукуємо її.

Наприклад, у "Зачарований" — кричалка з моїх реплік, я там дуже голосно кричу: "ГЕТЬ З ХАТИ!" І от ми разом кричимо цю фразу, а далі всі обіймаємось.

Перед виставою "Шинель" ми обов’язково робимо однаковий рух ногами — бо це пластична постановка. "Праматері степів" — це дуже феміністична вистава, тож ми розділяємося на "хлопчиків" і "дівчаток". Хлопці кричать щось сексистське в наш бік, ми — щось у відповідь, іронічно, звісно. А потім об’єднуємося і разом вигукуємо фразу з вистави. Це дуже об’єднує перед виходом.

Ще є в нас актор, який має свою традицію: він ховається десь по дорозі від гримерки на другому поверсі до сцени на третьому — і лякає нас перед початком вистави. Причому так серйозно, що потім ще пів вистави приходиш до тями.

Розкажи про свій репертуар у Дикому театрі. Як ти туди потрапила?

Я почала грати в Дикому театрі два роки тому. Все почалося з вистави "Піна днів", режисерки Наташі Сиваненко. Я прийшла на проби, бо дуже люблю цей роман, і взагалі помішана на Франції, особливо на тому історичному періоді. Мені здавалося, що головна героїня дуже на мене схожа. Це була моя мрія — зіграти її. І мене взяли. 

А друга вистава з’явилася вже як незалежний проєкт — ми з моїм другом Денисом Капустіним почали збирати інших друзів, репетирувати без грошей, без бюджету, просто для себе. Це було дуже довго і складно — бо в усіх багато справ і важко знайти спільний час.

Прем’єра відбулася в Театрі імпровізації, у маленькому підвальчику на Богдана Хмельницького, де зазвичай стендапом займаються. На другий показ ми запросили Ярославу Кравченко (директорку Дикого театру) — і вона зацікавилася. Ми один раз спробували зіграти її вже на "Сцені 6" (перформативний майданчик Довженко-Центру), і здається, вона бере нас під своє крило. У серпні будемо продовжувати її грати, і сподіваємось, що закріпимось.

Як за твоїми відчуттями та досвідом змінився театр після початку повномасштабного вторгнення? 

Це дуже філософське питання, бо зараз усі говорять про "театральний бум". До ковіду у нас були вже заповнені зали, особливо в нашому театрі. Потім це зникло. А зараз знову зали повні — неможливо купити квитки. І це прекрасно.

Але... TikTok — це не про театр. Це про картинку, яка миготить і зникає. Люди приходять, щоб зняти в сторіс один і той самий момент. Вони не дивляться виставу, не розуміють, про що вона — просто знімають, щоб викласти лише один фрагмент. Мені здається, що TikTok просто вбиває мозок. Хоч це і приносить популярність, але, як на мене, це неправильно стосовно театру.

Водночас, як мені здається, людям хочеться чогось живого. Особливо під час війни — бо театр тут і зараз. Кожна вистава різна, не як кіно. 

Яким був початок повномасштабного вторгнення для тебе? Ти відчуваєш, що з'явились якісь нові проблеми чи труднощі в роботі після 2022-го?

Так. Я пам’ятаю початок — я тоді була в Мукачево, ми виїхали. Театр не працював. Відновили роботу десь із середини квітня. Було опитування в колективі — як ми бачимо подальшу роботу, бо багато хто виїхав за кордон, не було зарплат, купа бюрократії. Але частина колективу, що залишилась у Києві, почала працювати. Потім ми потроху з’їжджалися. І я повернулася в червні.

Почали грати те, що могли — там, де був набір акторів. Деякі вистави переробляли, вводили тих, хто на місці. Я пам’ятаю свою першу виставу після повернення — "Вбити чи любити" за п’єсою Робера Тома "8 жінок". На 40-й хвилині почалась повітряна тривога. Телефони у залі завібрували. Я лиш подумала: "Добре, що зараз не мій текст", — бо в голові був білий шум. Тоді ще не було алгоритму дій, ми ще дві хвилини пограли — і дали завісу.

Ми тепер вираховуємо тривалість вистав, щоби знати, яку можна зіграти, встигнувши до комендантської. Наприклад, одну виставу ми можемо розпочати аж о 21:00. А іншу маємо розпочати о 19:40, щоби встигнути дограти.

Під час відключень світла нам пощастило — театр підʼєднаний до двох ліній електроенергії. І ми могли швидко перемикатись між ними. Наш театр став таким собі "пунктом незламності": завжди було світло, вода. Актори приходили заряджати пристрої, митися, навіть батьки приїжджали.

Був момент під час вистави "Шинель" — це мюзикл, тож музика грає безперервно, і без неї неможливо. Ми дограли пластичну частину, йде фінал з монологом — і раптом вирубається світло. А це єдиний момент, де немає музики. Ми стоїмо на сцені, за дзеркалами. 

Я пам’ятаю, що мій телефон за кулісами — біжу за ним та вмикаю ліхтарик. Глядачі — теж. А оскільки сцена в дзеркалах, то ці ліхтарики відбиваються, як зоряне небо. Це було так зворушливо — справжній момент єднання. Ми дійшли до поклону — і саме в цей момент вмикається світло й музика. Вийшло справжнє свято.

Війна, очевидно, також вплинула на тематику вистав. Що змінилося у цьому сенсі?

Додалося контексту. Але, знаєш, я з тих людей, хто спостерігає, як почали масово знімати серіали й фільми про війну — і думаю собі: "Боже, щоби що?". Це треба робити або дуже добре, або не робити взагалі. Бо є ризик скотитися в кон’юнктуру. А цього не можна допускати.

Рефлексія на війну має бути — але обережно.

У виставі "Вбити чи любити" я граю дівчинку, яка говорить монолог про батька. Там є фраза: "Як, напевно, тихо і спокійно тим, хто помер". До війни вона означала одне. А коли я вперше її сказала під час вторгнення  — коли твої друзі на війні, хтось зникає безвісти — мене це просто розбило.

Думаю, що не обовʼязково ставити репертуар тільки про війну. Людям треба й відпочити, вдихнути. І комедії, і легкі вистави зараз особливо потрібні.

Знаю, що ти також займаєшся волонтерством та допомагаєш захисникам. З чого це почалося?

Мене з дитинства батьки привчали допомагати тваринам. У якийсь момент у нас жили пʼять котів та дві собаки, яких ми врятували. 

Ще до вторгнення ми з сестрою чоловіка відкрили фонд, і під час війни активно допомагали тваринам. Зараз він поки на паузі. 

Я згадувала вже свого друга Віктора Стороженка — коли він став добровольцем, я збирала гроші йому на бронік. А потім вже для іншого колеги. Так все закрутилося, і ось я постійно у військовій допомозі. Регулярно збираю для колег-акторів та друзів. 

Я вважаю, що в наш час, навіть якщо ти сам не можеш відкривати збори, то хоча б репостити банки знайомих — це дуже важливо. Будь ласка, не забувай донатити й постійно постити збори.

Як ти відновлюєшся після важких вистав і складних днів? Що тобі допомагає?

Чесно, люблю випити з друзями. Мені потрібен час посидіти з ними, поговорити. Сон і мої коти — це взагалі найкращий антистрес.

Зараз я трохи занедбала своє ментальне здоров’я, не дуже відновлююся. Але от зараз канікули — і ми з чоловіком ходимо на байдарки. Природа — це завжди добре.

Ти любиш ходити на інші вистави?

Під час сезону — коли у тебе п’ятнадцять своїх вистав на місяць — то зовсім не хочеться. Але зараз вистав менше, з’явився час, і я знову почала ходити. Нарешті є змога подивитися, що відбувається у світі.

Поки я вчилась — це був must-have. А коли практикуєш — з одного боку треба, з іншого — фізично важко.

Чи є роль, яку ти мрієш зіграти?

Є, звісно, ті, які вже не зіграю — хоча б через вік. 

Але я завжди кажу, що хочу зіграти монстра або якусь фатальну жінку. Бо зовні я така біленька, кучерява, і часто моє амплуа — ніжна, лагідна, жертва. Мені хочеться щось потужне, сильне. Це більше відповідає моїй природі. Монстра — так точно.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter