Компактне середовище: як і коли у Києві з’явилися перші музичні магазини
За новою і старою музикою у Києві завжди їздили на Петрівку. Фото: yelp.com
У новому матеріалі із серії про історію ритейлу та бізнесу в столиці пригадуємо, де у Києві діставали музику до епохи Інтернету та як з'явилися перші точки з касетами та компакт-дисками.
Офіційна "Балка" на Хрещатику
Кияни попередніх поколінь мають пам'ятати два знакових магазини у центрі столиці, які були сусідами: "Ноти" та "Мистецтво". Обидва розміщувалися на першому поверсі громіздкої адміністративної будівлі на Хрещатику, 24, де у радянські часи розташовувався Держагропром — відомство, що відповідало за сільське господарство.
На початку 1990-х улюблений багатьма магазин "Ноти" змінив свою вивіску, але з тематикою не розлучився. У козирне місце у самому центрі Києва заїхала компанія "Комора", яка першою в Україні почала продавати музичні інструменти та професійне звукове обладнання. Магазин отримав назву "Кобзар", і окрім гітар з клавішами, на його полицях з'явилися перші у місті компакт-диски. Як влучно зазначили у той час у газеті "День" :"це була майже офіційна "Балка" на центральній вулиці".
Пластмасові коробочки з круглими "дзеркальцями" всередині в той час були шиком і не всім по кишені. Громадяни продовжували слухати музику на плівках, що записувалися на студіях звукозапису — попередниках майбутніх музичних крамниць, або ж привозилися з-за кордону. Зокрема, значний просвітницький вплив на вітчизняні вуха здійснили польські касетні лейбли Tact та MG, які до 1994 року штампували піратські записи, зроблені з офіційних компакт-дисків, та розповсюджували їх у вигляді "студійок" — студійних касет. Допоки у 1994 році польський Сейм не прийняв новий закон про авторське право, тож "піратство" в країні поступово почало згортатися.
"Кобзар" довго не затримався у центрі: у 1998 році в колишню будівлю Агропрому заїхав один із перших українських брендів одягу VD One. Певно, щоб не порушувати давні традиції, які тяглися ще з "Нот", у вітрині до манекенів у брендовому одязі приставили контрабас та скрипічні футляри. За іронією долі, два найпопулярніших з кінця дев'яностих музичні магазини столиці працювали за рогом — на початку вулиці Прорізної.
На "Сінку" — у пошуках Продіджі
Ще один магазин "радянської франшизи" "Ноти", яка вплинула на формування нового музичного середовища столиці, розташовувався на вулиці Богдана Хмельницького, 31. У перші роки незалежності, слідуючи новітнім тенденціям, у крамниці поселилася студія-магазин "Арс", яку було переорієнтовано на актуальніші потреби: у ній з'явився різноманітний музичний мерч, піратські аудіо- та відеокасети з музикою.
"У 1994 році я придбав там футболку групи King Diamond, — пригадує киянин, прихильник важкої музики з сорокарічним стажем Олексій Прусов. — У магазині працювала моя знайома з фанклуба Depeche Mode. Коли надходили новинки, я приходив перед закриттям, брав відеокасети з кліпами та концертами Faith No More, Soundgarden та подібними тоді раритетами. Ми з другом брали відеомагнітофон, йшли до нього та за допомогою другого "відіка" переписували це на власні касети".
Команда "Нот" з Богдана Хмельницького стала фундаментом майбутнього рок-магазину "Перекресток", який у другій половині 1990-х відкрився у будівлі на вулиці Марії Заньковецької, 3/1. Рідкісний індепендент, електроніка, а також індастріал та EBM, які на той час лише починали здобувати популярність, можна було придбати на касетах з надрукованою поліграфією. Магазин був регулярним партнером і союзником провідних музичних заходів у столиці, а згодом виріс у концертну агенцію.
У першій половині 1990-х у комерційних кіосках з'явилися касети з логотипом фірми Eurostar. Спочатку це були польські піратські касети, однак у середині десятиліття було створено спільне українсько-польське підприємство, яке розширилося до мережі магазинів у провідних торговельних центрах столиці. Особливу популярність мала точка на другому поверсі Сінного ринку, який нині не існує, на вулиці Воровського. Згодом один із найбільших сторів вже з ліцензійною продукцією розміщувався у "Метрограді" зі сторони вулиці Басейної.
"Eurostar був крутий, хоча й продавали "піратку", — пригадує діджей та власник магазину Vinyl Центр Андрій "Мавр". — Якось я всюди шукав альбом Prodigy, його ніде неможливо було знайти. У 1995 році моя мама була проїздом у Києві, зайшла у точку "Євростару" на залізничному вокзалі і запитала, чи є у цей альбом у них. Отримала негативну відповідь, але тієї ж миті розгледіла обкладинку альбому на розкладці та вказала продавцю: "Так ось же він". Той навіть був не в курсі, що касета є в наявності".
Інша назва на вустах меломанів — "Караван CD". Це була не лише мережа точок з музикою у різних локаціях міста, а й один з перших українських рекорд-лейблів. Заснований Дмитром Ховхуном він видавав, зокрема, альбоми Братів Гадюкіних, Скрябіна та інших українських артистів. Компанія також була партнером музичної програми "Саундпарк", яка виходила на телеканалі СТБ.
Та головне місце, де можна було знайти плюс-мінус всю музику, а також фільми, спочатку на відеокасетах, а потім на DVD — був ринок "Петрівка". До появи швидкого Інтернету та Інтернету взагалі, суботні та недільні блукання поміж торгових рядів ставали обов'язковою частиною культурної програми. Працював на Петрівці й окремий рок-шоп "Два Меломани", орієнтований на важку музику, який згодом перетворився в інтернет-магазин.
Wooly Bully та Арка: місця, де зупинився час
Чверть століття тому це мало ефектний вигляд: два спеціалізованих музичних магазини за декілька кроків від Хрещатика, та ще й один навпроти іншого. Це було схоже на захопливий ритуал: спочатку неспішно блукати залами "Вулі Булі", роздивлятися кольорові коробочки, слухати, спілкуватися з колоритними продавцями, запитати про новий Sparks чи Future Sound Of London. А потім перейти дорогу й виконати ті самі дії у братньому за духом магазині "Арка CD". У пресі того часу поруч часто вказували адреси: Прорізна, 4 та Прорізна, 5.
"Арка" відкрилася у 1994 році, тому, як ніхто інший, претендує на звання першого столичного магазину з музикою. Дивом для багатьох є той факт, що ця локація існує й досі. І, здається, з того часу не змінилися залізні вхідні двері та виготовлена вручну назва-вивіска. Як влучно зазначили в інстаграм-спільноті Hey.guide: "сьогодні це радше жива архівна точка, ніж класичний ритейл", а в коментарях — ще точніше визначення: "місце, де зупинився час".
Тридцять років тому за "Аркою" закріпилася репутація місця, де можна було відкопати музичні рідкості: акцент був на рок, джаз, авангард та різну експериментальну музику. Свого часу тут відбувалися презентації альбомів українських виконавців.
"Я працював і в "Арці", і у "Вулі-Булі", — пригадує Мавр. — Якось я виготовив свій мікс у жанрі електропоп, записав його на звичайній "болванці", сам зробив поліграфію. Одного разу до магазину у пошуках нової музики зайшов Кузьма зі Скрябіна. Я кажу йому: "Послухай ось це", ввімкнув свій мікс, йому сподобалось, він купив".
Попри близьке сусідство з "Аркою", магазин Wooly Bully мав інший світогляд і орієнтувався переважно на клубну музику. Його коріння походить з Дніпра, де Дмитро Приходько на прізвисько "Вулі Булі" — на честь однойменної композиції групи Sam The Sham & The Pharaohs — відкрив там у 1990-ті першу точку з музикою. У столиці магазин кочував з місця на місце: деякий час працювала локація на Бессарабському ринку, потім — на Володимирській, ближче до перетину з вулицею Саксаганського.
"Постійна клієнтура — статечні тусовники, які купували прогресив-хаус, — розповідає Мавр. — іноді зазирали солідні дядечки у шаликах і закуповувались дисками у жанрі smooth-jazz, при цьому вони довго й нудно ці диски відслуховували. Я відверто не розумів, що там слухати, бери та й все".
Під вивіскою Wooly Bully Records виходили збірки ейсід-джазу та мікси київських діджеїв. У 2014 році на Малій Житомирській відкрився заклад Wooly Bully Bar and Kitchen, як наголошували засновники, — "триб'ют незабутньому часу та атмосфері з поправкою на гастрономію". Щоправда, проіснував він недовго. Зараз Дмитро Приходько проживає у Тибеті та є власником туристичної агенції, яка організовує подорожі сакральними місцями Сходу.
Від більшовицької типографії до центру металістів
На відміну від музичних точок, що відкривалися у самому центрі, найстаріший магазин важкої музики столиці Core Metal Shop відчинив свої двері у середмісті — на вулиці Золотоустівській, неподалік цирку. Сталося це у 1995 році. Вибір місця мав просте пояснення: один із засновників рок-шопу жив у сусідньому будинку.
Цікава історія з локацією: більшість старих будинків на Золотоустівській підлягали знесенню, зокрема така доля чекала на сусідні оселі. А от триповерхову будівлю за номером 30 дивом залишили. Пояснювалося це тим, що будинок на той момент вважався історичною пам'яткою: на початку XX століття у ньому працювала типографія ленінської соціал-демократичної партії. Іронією було те, що наприкінці століття замість більшовицьких листівок всередину завозили роздруковані на перших принтерах постери рок-революціонерів.
На початку 1990-х головна тусовка прихильників важкої музики базувалася поблизу станції метро "Університет". До Золотоустівської, яка згодом перетворилася у центр "металічного тяжіння", звідти було не так далеко.
У "Корі" працювали музиканти важких київських колективів Adem, Infected та інших. Представники довговолосого люду тут знайомилися, обмінювалися контактами (і компактами), створювали нові музичні колективи і навіть сім'ї. Мерч (бандани, нашивки, значки, кепки, майки тощо) привозили з Польщі, поки у Харкові не почали виготовляти пристойну й не гіршу продукцію. Пізніше на другий поверх підселилася приятельська компанія Moon, яка згодом перетворилася в один із провідних вітчизняних музичних лейблів Moon-Records.
До появи компакт-дисків асортимент магазину складали "самопальні" касети, які в той час були важливою інформаційною складовою для всіх, хто жадав новинок.
"Офіційний день релізу альбому Metallica "Load" було призначено на 4 червня 1996 року, — пригадує Олексій Прусов. — У "Корі" фірмовий компакт, з якого "нарізалися" касети, був уже в останній день травня. Мені зателефонував власник, каже: "Металіка" приїхала". Попросив його відкласти дві касети".
Як відшукалася столиця українського року
У вітчизняному сегменті Instagram є сторінка Museumrockcapital. Вона зі старту привертає увагу амбітною заявою: "Маневичі — столиця волинського року". Маневичі — невелике селище у Камінь-Каширському районі Волинської області. Якби письменники Ільф і Петров жили у наш час, вони перетворили б його в ідеальні Нью-Васюки: пафосно заявилися "рок-столицею", та ще й мають в наявності власний рок-музей, у якому з часом планується розширення до семи залів.
Окрім локальних артефактів, тут виставлено експонати у вигляді афіш, автографів, особистих речей вітчизняних виконавців. Одна з найцінніших реліквій сторінки — фото 1998 року, на яких компанія юнаків з хайром у "косухах" позує біля того самого будинку-"типографії", якого вже давно немає. Світлини супроводжуються спогадами про те, як делегація місцевих неформалів здійснювала регулярні вилазки до київського магазину Core.
"Для цього потрібно було сісти у потяг "Варшава-Київ" на вокзалі у Маневичах та провести веселу мандрівну ніч. Сидячи в потязі, молоді люди ділилися мрійливими бажаннями про завтрашні подарунки собі коханим".
У 2004 році на Золотоустівську занесло навіть колишнього вокаліста групи Accept Удо Діркшнайдера. Він приїхав до Києва разом зі своїм колективом UDO, і у "Корі" йому організували автограф-сесію. Сьогодні офіційна сторінка магазину повідомляє, що це "один з найстаріших і найбільших магазинів рок-атрибутики на українському ринку". Нині він базується у районі метро "Лісова".
