Михайло Бойчук — романтик, деспот і геній українського монументалізму

Колаж: "ТиКиїв"

30 жовтня ми відзначаємо 142 роки з дня народження Михайла Бойчука — видатного українського художника-монументаліста й засновника школи "бойчукістів". Яким був митець, що кинув виклик радянській системі?

Історія Михайла Бойчука вельми типова для багатьох українських митців. Народився він 30 жовтня 1882 року в селі Романівка на Тернопільщині. Сім'я була доволі заможна, але й ротів було чимало: Михайло був старшим із дев'яти дітей.

Пас вівці, хотів малювати, — так скупо описав дитинство художник.

Хист хлопця помітив учитель і вдався до незвичайного кроку: розмістив оголошення про талановитого учня в газеті із закликом, щоб хтось узявся його навчати. Врешті на хлопця звернув увагу митрополит Шептицький — і завдяки фінансовій підтримці панотця та Наукового товариства ім. Т. Шевченка Михайло Бойчук зміг навчатися у Віденській академії мистецтв, потім — у Краківській. А після здобуття освіти на молодого художника чекав Париж.

Чотири жінки та кіт

Опинившись 1908 року в Парижі — столиці тодішнього мистецького життя Європи — Бойчук вивчає творчість імпресіоністів, знайомиться з роботами Пабло Пікассо. Але обирає власний шлях: на підвалинах старовинного українського мистецтва і візантійського іконопису він приходить до ідеї монументалізму.

У Парижі 27-річний митець поводився, як і годиться богемі: гуляв вулицями в гуцульському кептарі, співав тенором у хорі української громади й розбивав серця панночкам. Навпроти квартири, яку орендував у Парижі Бойчук разом із другом, оселилися три подруги — юні художниці. Звісно, молоді люди потоваришували, і всі "три Зосі", як їх називали, стали ученицями Бойчука і… закохалися у харизматичного митця. Він обрав найкрасивішу — Софію Сеґно.

Бурхливий роман викликав неабиякий скандал. З Петербурга примчав брат Софії, забрав її додому, де батьки швидко видали доньку заміж і на тому завершили її "роман" із мистецтвом. А Бойчуку написав гнівного листа його патрон, митрополит Шептицький, де дав настанову покінчити з "неподобством".

А невдовзі місце музи Михайла Бойчука займає закохана до нестями у свого товариша і вчителя Софія Налепинська. Це кохання визначило долю польки: вона зреклася своєї культури, вивчила українську мову, навчилася грати на бандурі та співати пісень, а ще пройнялася українською старовиною та історією.

Так, можливо, він і був генієм. Але з погляду, наприклад, матері, він був нещастям для моєї сестри, яка навіть чути не хотіла про те, щоб його покинути і повернутись додому... Але мама, хоч і страждала... розуміла, що Михайло — це велика мистецька індивідуальність, — писала у своїх листах-спогадах Ганна Налепинська-Печарковська, сестра Софії.

На рідній землі

1910 року Михайло із Софією Налепинською взяли шлюб та поїхали в Україну. У 1911-1912 роках вони жили у Львові. Бойчук працював над монументальними розписами у місті Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря монахинь Василіянок у селі Словіта, намалював ікону "Покрова Богородиці", автопортрет тощо.

Початок Першої світової війни розлучає подружжя: Михайла разом із молодшим братом як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де їм довелося зазнати напівголодного існування. Софія ж поїхала до батьків у Петербург.

Згодом далися взнаки революційні події: 1917 року в Києві заходились організовувати Українську академію мистецтв, і з-поміж найвідоміших митців тодішньої України на роль професора обрали Михайла Бойчука. В Києві він реставрував кілька творів у збірці Богдана Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору, відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

Але основним заняттям Михайло Бойчук вважав створення школи нового монументального мистецтва — і цій задачі він присвятив себе цілком.

З життя бойчуківських "сектантів"

Тогочасний Київ мало походив на місце, де можна було займатися живописом. Та й вчитися в Бойчука було важко: він брав у навчання на сім років, в цей час не можна було одружуватися чи займатися якоюсь діяльністю. Жодної думки, крім власної, він не сприймав, лекцій взагалі не читав (був дуже скупим на слова), практичними заняттями доводив учнів до виснаження. Малювати натуру потрібно було щоденно — попри постійні обстріли й відсутність опалення в майстерні.

За згадками учениці Бойчука, художниці Оксани Павленко, їх називали "сектантами", адже вони весь час працювали в майстерні, самі створювали фарби, замішуючи їх на яєчному жовтку (це в той час, коли деякі учні харчувалися картопляним лушпинням), і працювали так багато і самовіддано, що їх можна було порівняти з середньовічними цеховими майстрами. Це була чи не єдина майстерня академії, яка в умовах тотального політичного та воєнного хаосу фанатично продовжувала працювати.

На навчання Бойчук брав усіх: у його майстерні працювали як діти робітників і селян, так і нащадки князів та митрополитів — українці, поляки, росіяни, євреї...

У мене інтернаціонал. Як у Леніна, — відрубав Бойчук якось на закид про те, що в нього вчаться "непролетарські елементи".

Якщо студенту не було, де жити та що їсти, він міг оселитися в професора Бойчука на вулиці Татарській.

Там був особняк з великим садом, в голодні роки фрукти і овочі допомагали якось вижити… Приходило багато учнів, молодих, і тому завжди готових їсти. Софія варила великі баняки каші, капусти, бо всі працювали у нас в домі, — писала про цей період життя Ганна Налепинська-Печарковська.

Бойчукісти розписували санаторії, театри, агітпароплави, Луцькі казарми в Києві й український павільйон на Всеросійській сільськогосподарській і кустарно-промисловій виставці, виконали фрески в Академії мистецтв — за 10 років вони зробили близько 20 монументальних об'єктів.

Гарно як у церкві! — цей простодушний відгук простих робітників і селян на роботи бойчукістів став згодом вироком для митців…

Сам Бойчук виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, Червонозаводського театру в Харкові. У своїх творчих пошуках Михайло Бойчук був близький із Дієго Ріверою, з яким познайомився в Москві під час перебування там мексиканського митця.

Крім того, Бойчук працював у галузі графіки: створював обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки, плакати "Шевченківське свято" та "Несіть подарунки Червоній Армії", а також він був автором ряду станкових творів, театральних декорацій для постановок "Молодого театру" в Києві.

Тим часом, після народження сина Петруся, у голодний пореволюційний 1918 рік Софія виїхала до Миргорода, де влаштувалася на посаду вчительки малювання в художньо-промисловому інституті. Варто зазначити, що це була не перша дитина подружжя. У 1911-му Софія завагітніла, однак Михайло переконав її позбутися дитини, адже "художнику потрібна свобода".

Зося мала би дуже мало часу для мистецтва і для нього особисто. Тільки цим двом цілям вона мала право служити, — писала у спогадах Ганна Налепинська-Печарковська.

Диктатура і "богомази"

У листопаді 1926-го – травні 1927-го Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції та Італії. У Відні та Празі митці виступили з низкою доповідей. У Празі Бойчук дозволив собі розслабитися, побувавши у давнього друга-емігранта. В бесіді Бойчук зронив одну-єдину фразу про радянську владу і більшовиків: "Якби ви знали, як вони мені набридли…"

Бойчук знав, про що казав: політика радянської влади ставала все жорсткішою до мистецтва, жодних творчих пошуків, все мало бути реалістичним. Точніше, соцреалістичним. Почастішали напади критиків реалістичного напряму, які вимагали від художників "писати так, як вони бачать", на що гострий на язик Іван Падалка єхидно відповідав: "Корова теж бачить".

Але час на жарти минув. У жовтні 1929 року поет-футурист Гео Шкурупій, відхрещуючись від нападок на себе як футуриста, написав проти бойчукістів статтю "Диктатура богомазів", в якій перекреслював сам творчий напрямок.

Професор Бойчук забув, що наше життя тече, рухається уперед, а не застигло у церковних стінах, як застигло там релігійне мистецтво. Вічність зберігається лише в кафедральних соборах, а в нас вічність замінюється п'ятирічкою, — зауважував футурист.

У тоталітарному суспільстві це була не творча дискусія, а радше сигнал до полювання на "ворогів народу". Так Бойчук відчув, що випав з обойми "правильних митців". В особистому житті теж настає криза, вони з дружиною віддаляються одне від одного…

Невдовзі починаються гучні процеси "ворогів народу", арештовують друзів і колег. Коли ж 30 вересня 1936 року забрали й Івана Падалку, Бойчук зрозумів, що скоро прийдуть за ним. В середині жовтня він сказав Іванові Липківському, що приготувався до арешту й знищив зайві папери, порадивши йому теж "почиститись". Попереду на них чекали страшні часи.

Темні часи Михайла Бойчука осяяло хіба його останнє кохання…

Пізня муза та страшний фінал

Їй було 33 роки, вона була художницею і дитячою письменницею, жила в знаменитому харківському будинку "Слово" з чоловіком Майком Йогансеном і сином Гаєм. Йому було 52, він був уже 25 років як одружений, приїхав до Харкова робити фресковий розпис Червонозаводського театру.

Як саме в 1934 році зустрілися Алла Гербурт і Михайло Бойчук, споминів не залишилося. Але ця зустріч змінила їхнє життя. Їхнє кохання було коротким і трагічним. Алла розлучилася з чоловіком, Михайло не наважився залишити вінчану дружину, але Алла стала для нього "пізньою музою". Він часто їздив до Харкова, брав з собою Аллу до Ленінграда подивитися колекції в Ермітажі, став її наставником і вчителем.

25 листопада 1936 року Михайла Бойчука заарештували: поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для звинувачення у "шпигунстві" й участі в "контрреволюційній організації". Незадовго до цього, 18 серпня, тієї ж недолі зазнав і Майк Йогансен. Алла залишилася одна з маленьким сином і вагітною.

Далі все відбувалося швидко і безжально. У в'язниці співробітники НКВС вибивали з Бойчука "зізнання". Художник намагався спростовувати звинувачення, і тоді слідчий наче недбало запитав в нього, як справи у молодої жінки, яка чекає від нього дитину. Так Бойчук зізнався, що "контрреволюційна організація, до якої я належав, являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні".

Бойчук напише кілька листів Аллі, дізнається, що 10 грудня 1936 року вона народила донечку, попросить назвати її на честь своєї матері Ганнусею і записати на своє прізвище (щоб вберегти від переслідувань). А ще порадить:

Як тобі з дитиною трудно раду собі давати, то звернися до Софії Олександрівни, щоб вона на утримання дитини прислала грошей. Вона сама мені в останньому листі писала про це, запитуючи: "Як мається сестричка Петруся (маючи на увазі нашу донечку) чи не треба єї допомагати? — така була воля Бойчука.

13 липня 1937 року в Києві Михайла Бойчука разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром та Іваном Липківським розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук же стратили 11 грудня 1937 року як "шпигунку" і "дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників". За пів року митарств з неї не вибили ані визнання вини, ані жодного поганого слова про чоловіка. Така ж доля чекала на більшість учнів професора Бойчука...

Аллу Гербурт звільнять з роботи, виженуть з квартири, вона віддасть дітей в село своїй хатній робітниці і втече заховатися до Москви. В підмосковному селі їй вдасться влаштуватися вчителькою каліграфії та малювання у педучилищі, вона забере дітей до себе, зустріне там війну, вони всі разом переживуть німецьку окупацію та емігрують…

Син Бойчука Петрусь загине в 1941 році під час боїв за Київ.

Учениця Михайла Бойчука Ярослава Музика (Стефанович) зберегла вдома те, що було у львівській майстерні художника. Сама Музика була репресована в 1948 році, але праці митця, сховані у тайнику між квартирами, завдяки її чоловікові дочекаються дослідників.

У Києві немає пам'ятника Михайлу Бойчуку, але його ім'я носить Академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну. Зранку 25 березня 2024 року унаслідок російського ракетного удару по Києву було зруйновано частину будівлі Академії. Студенти й викладачі розібрали завали і продовжили навчання.
Vita brevis ars longa...

Текст: Катерина Провозіна 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter