Микола Зеров: розстріляний за сонети й латинь

Фото: колаж "ТиКиїв"

Микола Зеров, що народився 135 років тому 26 квітня, був талановитим рафінованим європейсько-українським інтелігентом — за що й розплатився життям. Поет-неокласик, перекладач, дослідник української літератури, викладач та "златоуст", як його називали друзі, не міг вписатися в радянський канон. Та чи й намагався? Спробуємо дослідити.

Багато хто із сучасників вважав Миколу Зерова дворянським сином — через ерудованість і вишукані манери. Але майбутній лідер неокласиків народився  в місті Зінькові на Полтавщині й був старшим серед одинадцяти дітей інспектора народних шкіл. Його батько, як писав Зеров в автобіографії, був "із брянських селян", "мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство". В їхній родині був "мовний розподіл" на батьківську російську і материнську українську. Микола навчився читати в чотири роки й відтоді, за словами батька, поглинав книги "яко хліб щоденний".

Батьки Зерова доклали зусиль до того, щоб діти здобули хорошу освіту. 1909 року після закінчення гімназії Микола вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. І саме тут центром його інтересів стала Україна, її історія та культура. Він почав відвідувати засідання Українського клубу, познайомився з членами "Старої громади". Один із його товаришів згадував, що Микола замість звичної студентської "тужурки" став носити костюм із вишиванкою.

Першу світову війну Микола Зеров зустрів як викладач історії в Златопільських чоловічій та жіночій гімназіях, а з 1917 року він вже вчителював в Другій Київській гімназії. А ще викладав українознавство в Архітектурному інституті, працював редактором бібліографічного журналу "Книгар", займався перекладами та літературознавчими розвідками, готував до друку "Антологію римської поезії" та збірку "Нова українська поезія".

Політика молодого інтелігента не цікавила взагалі: він мав надію попри всі жахіття часу творити вічні цінності.

Кохання й котлети

Який поет без музи? Які сонети без кохання? Зеров був іронічною та доволі замкненою людиною, тож історія його справ сердечних містить багато "білих плям". Із Софією Лободою, однією з трьох доньок професора Федора Лободи, він познайомився ще 1912 року. І, як кажуть, ще тоді закохався. Але не склалося: Софія мала іншого обранця, до того ж була абсолютно байдужа до віршів. Їхні шляхи розійшлися під час Першої світової війни: Софія пішла на фронт сестрою-господинею на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи.

1918 року знайомство відновилося. А коли Софія захворіла на тиф і потрапила до лікарні, Микола в голодному холодному Києві всіма правдами й неправдами добував для неї… котлети. І 1920 року вони, вже 30-річні, побралися. Зеров любив жартувати: мовляв, "всю справу вирішили котлети", і що Софія — "далекоглядна й хитра: не схотіла сплачувати борги, а воліла вийти заміж, щоб ліквідувати їх у такий спосіб".

Софія лише загадково посміхалася. Вона так і залишилася "непізнаною планетою", як назвав її хтось із друзів поета: неговірка, з твердим характером, вона добре знала французьку та польську та була вельми скептично налаштована до політичних подій у країні. Часи революційних змін Софія Зерова описала одним вичерпним реченням: "У місті одна влада змінювалась іншою, і з кожною знайомих ставало все менше".

Виживати молода сім'я зі зголоднілого Києва подалася до Баришівки: там за викладання історії та української літератури в соціально-економічній школі Миколі пообіцяли платили продуктовим пайком. Згодом у цій "болотяній Лукрозі" (так Зеров переклав латиною слово "бариш") і виникне гроно поетів-неокласиків — Микола Зеров, Освальд Бургардт, Павло Филипович та їхні часті гості — Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський.

Їх об’єднували глибока ерудованість і любов до античної класики. Вони ставилися до життя як грецькі стоїки, ділили пшоно і сало, разом рубали дрова, а власні твори збирали в рукописні збірки.

Зерова любили всі: абсолютно байдужий до побуту (аби мати міцний чай і трохи солодощів), він вже тоді був "як живе срібло" в інтелектуальних дискусіях. Особливо знайомі любили спостерігати за блискучими словесними баталіями поета Миколи Зерова і прозаїка Віктора Петрова, який теж вчителював у Баришівці. Невдовзі їхні долі сплетуться в трагічний вузол…

Оплески, що не пробачають

Восени 1923 року Миколі Зерову запропонували посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (стара назва Київського університету). Тодішній Київ справляв враження трохи провінційного міста (життя вирувало в Харкові), тому лекції молодого професора справили фурор. Студенти прозвали його златоустом, а проводжали аплодисментами. Софія Зерова попереджала чоловіка: "Оплески — це для акторів. Тобі вони їх не пробачать".

Вони обидва розуміли, хто такі "вони", але не знали, що ці слова виявляться пророчими.

Це був зліт Миколи Зерова: він — популярний викладач, шанований дослідник української літератури, поет-неокласик, визнаний авторитет та один з ідеологів сучасної культури. З'явилися вільні кошти (які професор одразу спускав на раритетні видання), жити стало легше. 1924 року вийшла його перша збірку віршів "Камена". Народився син Костянтин-Котик, який наповнив життя Зерова новим сенсом.

Знаменною подією стало знайомство Зерова з Миколою Хвильовим. Обидва письменники одразу знайшли спільну мову: вони вважали за необхідне підвищувати рівень молодої української літератури, орієнтуючись на найкращі зразки світової культури.

"Для мене ясно, що зібрати кількасот таких-сяких віршовників і менш ніж початкуючих прозаїків із сіл і хуторів, дати їм титло літераторів, друкувати, не перебираючи, їхні перші, ще позалітературні твори, які лише обтяжатимуть полиці книгарень, ще не значить утворити масового селянського письменника. Це значить збити зі скромної життьової стежки тисячу юнаків, прищепивши їм певність, що вони мають те, чого справді не мають", — писав Зеров. Ці слова викликали справжню бурю! Бо одних вони мотивували вчитися й розвивати свій талант, а в інших пробуджували заздрість і бажання "розібратися" з таким антипролетарським професором.

Коли 1925 року розгорілася дискусія щодо основних вимог до творчої молоді, Зерову і Хвильовому опонували "плужани", які основними для митця вважали пролетарське походження і вірність лінії партії. В ті часи до "Плугу" (спілка селянських письменників України — Прим. Ред.) в "письменники" набирали напівграмотних сількорів і робкорів.

Поволі літературна дискусія набула зловісного політичного відлуння… Пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав старт кампанії засудження неокласиків, звинувативши їх в "антипролетарських настроях".

Настали важкі часи.

Опера СВУ на слова ГПУ

1930 рік завдав нищівного удару українській інтелігенції: в драматичному театрі Харкова відбувся показовий суд у справі "Спілки визволення України". На лаві підсудних були 45 представників цвіту старої інтелігенції на чолі з академіком Сергієм Єфремовим. Квитки на процес, наче на виставу, розподіляли по підприємствах…

Саме тоді, мабуть, поет високих матерій і античної філософії Микола Зеров вперше зіткнувся з брудом обмов, зрадою найближчих і підступністю слідчих.

Він проходив свідком і був впевнений, що розумний діалог доведе абсурдність звинувачень. Однак суддя спровокував його на літературознавчу дискусію із Сергієм Єфремовим, з яким Зеров сперечався щодо методології, і на запитання судді: "Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?" розгублений Зеров відповів: "Я з ними не  погоджуюся". "Значить, ви вважаєте їх шкідливими", — зробив висновок суддя.

Далі історія покотилася стрімголов.

1931 року заарештували Максима Рильського, який після піврічних допитів зміниться назавжди. 1933 року застрелився Микола Хвильовий. Того ж року в Харкові розігнали театр "Березіль", а в Києві почали наступ на художників-"бойчукістів". 1934 року розстріляли як "терористів" молодих літераторів Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька.

Зеров відчував, що втрачає ґрунт під ногами…

Між заклятими друзями

На початку 1934-го в журналі "За марксо-ленінську критику" з’явилася стаття одного з улюблених учнів Зерова Петра Колесника "Плач Ярославни або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени". Від Зерова вимагали покаяння. Він, розумний, опублікував в газетах покаянні "відкриті листи" й водночас опублікував вірша, який написав ще далекого 1921 року:

"Свічки і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії,

Навколо нас — кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долi нашої смутний узор,

Це нам пересторогу пiвень пiє,

Для нас на дворищi багаття тлiє

I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй

Звучить як низка тонких алегорiй

Про нашi пiдлi i скупi часи…"

Кругом нього був наче вакуум. Один з учнів згадував, як Зеров раз прийшов на заняття з травмованою рукою. Йому було важко зняти пальто, але жодна людина в аудиторії не допомогла: а ну як товариші донесуть потім, що хтось має зв’язки з підозрілим професором?

Ще один удар: в Софії Зерової зав’язався роман із його хорошим приятелем Віктором Петровим. Зеров дізнався про це, мучився, але мовчав, почав фліртувати із закоханими в нього студентками, щоб викликати ревнощі дружини, шукав опору в давньої приятельки, навіть освідчувався їй в коханні, але жінка була давно щасливо заміжня і могла запропонувати тільки платонічну духовну підтримку.

1 вересня 1934 року Миколу Зерова звільнили з викладацької роботи в університеті, а за два місяці йому заборонили займатися й науковою працею.

Добила поета несподівана смерть від скарлатини десятирічного Костика-Котика. На його похоронах були лише сам Зеров, двоє колег з університету та двоє його студентів (Софія Федорівна теж захворіла на скарлатину та у важкому стані лишалася в лікарні).

Остання "дискусія"

Залишившись без можливості заробити на прожиття в Україні, Зеров вхопився за пропозицію праці в Москві — перекладати російською "Поетичне мистецтво" Горація для видавництва "Академія".

Його заарештували 27 квітня 1935 року на підмосковній станції "Пушкіно". Підставою стала інформація про присутність Зерова на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на "траурному зібранні", а "доказом контрреволюційної діяльності" — знайдені під час обшуку книги "Політика" з дарчим написом "терориста" Косинки та історичний роман "фашиста" Куліша.

Слідство тривало майже рік. Зеров витримав два місяці щоденних допитів, але потім… У червні 1935 року він "зізнався": його контрреволюційна націоналістична робота полягала в "пропаганді неокласицизму, тобто вишуканої буржуазної літератури, що суперечить революційній дійсності" (з протоколу зізнання). Іншим він теж радив "щось наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють".

"Групу Зерова" в кінцевому варіанті слідча група визначила в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Зеров, Филипович та Лебідь отримали 10 років таборів із конфіскацією майна, Вороний — вісім років, Митькевич та Пилипенко — по сім. До реабілітації дожив лише Митькевич.

Останні дні

На засланні через стан здоров'я професора української історії та літератури Зерова призначили прибиральником. Він жив у маленькій комірчині та весь вільний час присвячував перекладу українською "Енеїди" Вергілія.

"Навіщо я це роблю? Сам не знаю. Мабуть, для того, щоб відчувати свою цілісність", — писав він дружині. А вона всі сили кинула на те, щоб його підтримати, висилала гроші й передачі, на що він лагідно їй дорікав: "Посилка твоя, милий Сонік, чудесна. І все в ній "доцільно", як ти висловлюєшся. Але яка ти все-таки "безумна жінка"! Навіщо ти мені надіслала такі делікатеси, як п’ятикарбованцевий чай?" Вона пам’ятала, як він любить хороший чай, а він розумів, які почуття ховалися за цією посилкою…

…Миколу Зерова розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох. Ще до червня 1938 року в Софії Зерової будуть приймати грошові перекази на ім’я чоловіка. Правду вона дізнається вже після Другої світової війни. Коли їй буде під шістдесят, вона стане дружиною Віктора Петрова. Але це вже інша історія.

Микола Зеров, крім власних поетичних творів та перекладів античних та французьких авторів — Вергілія, Горація, Марціала, Ронсара, Ередіа, Ґотьє, — залишив нам наукові статті, сформувавши курс української літератури від Куліша до Винниченка. За його текстами можна простежити, як за 150 років українська література змінилася від "Енеїди" до "Енеїди": від бурлескно-травестійного переспіву Котляревського 1798 року до перекладу, над яким Зеров працював із 1920-х років до кінця життя.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter