"Найважливішим кроком стала розмова з донькою": онкохворі жінки — про те, як прийняли діагноз і змінили бачення життя

Фото: Instagram-сторінка Ангеліни Левицької

За даними МОЗ, щороку понад 100 тисяч українців дізнаються, що мають рак. Наприклад, у 2023-му онкологічні захворювання виявили у 110 022 людей — 52 626 чоловіків і 57 396 жінок. 

До Всесвітнього дня боротьби проти раку, який відзначали 4 лютого, "ТиКиїв" ділиться історіями двох жінок з онкозахворюваннями. Обидві — психологині за професією, які на власному досвіді подолали шлях прийняття діагнозу та переосмислення життя. Про те, як знайти внутрішню опору та продовжити жити якісно попри хворобу — далі у матеріалі. 

Листопад 2012 року, мені 31 рік. Я, успішна психологиня з планами на життя, пішла за компанію з подругою на УЗД молочних залоз. Не мала жодних скарг, чудово почувалася — хотіла просто підтримати подругу. 

У подруги все виявилося в нормі. Зі мною ж лікарка була відверта: "Жіночко, у вас рак, вам до онколога". Пам'ятаю, як осінній парк біля лікарні став сірим, я йшла, не розрізняючи кольорів і звуків навколо. Подруга весело щось говорила про суші з вином, а я мовчки сіла в автобус. Про рак знала лише одне — від нього помирають. Тож я прощалась із життям. До онколога я так і не пішла, злякалася. Поїхала в різдвяний автобусний тур Європою, не відмовляючи собі ні в їжі, ні у пригодах. 

До онколога в січні 2013 року я пішла лише завдяки другу, у якого вже на той час хворіла на рак дружина. До слова, вона також досі жива. Так почалася моя непроста історія співжиття з онкологією. Я не люблю слово "боротьба". Рак — це подорож, де немає тих, хто виграв і програв.

У 2023 році у мене стався рецидив. Вже інші лікарі, інший досвід. Та все одно життя з раком — це мандрівка, у якій мене супроводжують різні люди, а я відкриваю нові місця і нову себе.

Про те, що допомагає бути стійкою

Любов до життя. Мені не завжди вдається бути стійкою — я різна. Буваю слабкою, а інколи сповнююсь енергією. Я більше довіряю собі та своєму тілу. Допомагає і те, що я можу підтримувати інших. Я відмовилася від боротьби й просто насолоджуюся життям, розуміючи, що воно може завершитися не лише через рак.

Про те, як діагноз змінив ставлення до життя

Я стала цінувати життя — на це значною мірою вплинув рецидив, який я сприйняла важче, ніж сам діагноз. Саме тоді пропрацювала із психологом страх смерті. Відсутність цього страху дає мені свободу жити. Насолоджуватися кожним днем, радіти зимі, чекати весни. Я не обмежую себе в їжі, пригодах, не відкладаю здійснення мрій на потім. Життя є в теперішньому моменті, і я певною мірою вдячна раку за це відкриття.

Про те, як прийняти хворобу та продовжувати жити наповнено

Головне — проконсультуватися з декількома лікарями й обрати свого, до якого буде довіра. Партнерство з лікарем грає величезну роль в успішності лікування. А далі жити маленькими кроками. Розв'язувати проблеми поступово. Радіти маленьким успіхам і щодня робити щось приємне для себе. Пам'ятати, що життя не зводиться до лікування. Є хобі, задоволення, пригоди, яким варто відкритися. 

Ви не тотожні своєму діагнозу — кожна людина насамперед особистість. Навіть у лікарняній палаті можна турбуватися про себе, читати цікаву книжку, вишивати, малювати, доглядати за собою. Рак — хронічна хвороба. Як і будь-що в житті, вона може завершитися смертю, але поки ми живі, кожен день має бути в радість попри діагноз і його обмеження.

У березні 2026 року буде рік, як мені поставили онкологічний діагноз. Але цей день я пам'ятаю так, ніби це сталося вчора.

У середині лютого, вкладаючи ввечері доньку спати, я випадково відчула збільшений лімфатичний вузол праворуч біля шиї. Як лікарка я знаю: лімфатичні вузли можуть збільшуватися і в нормі, це не завжди онкологія. Але саме цей вузол мене насторожив — він був твердий і болючий при пальпації.

Я одразу звернулася до лікарів, пройшла обстеження — аналізи, КТ, УЗД. Усе було в межах норми. Проте внутрішнє відчуття не давало спокою. За тиждень я поїхала на консультацію до Києва, в ізраїльську клініку LISOD. Під час огляду лікар сказав фразу, яку я пам'ятаю досі: "Вам говорити як лікарю чи як пацієнтці?". Я відповіла: "Як лікарю". І він сказав, що з високою ймовірністю йдеться про онкологію.

Того ж дня мені зробили пункцію, зразки відправили на дослідження в Німеччину та Ізраїль. Результати отримав мій чоловік. Я пам'ятаю той вечір, коли він почав плакати, читаючи висновок. У цей момент я вже знала відповідь. Знала ще тоді, у душі, коли вперше намацала той вузол.

Мої перші емоції були схожі на відчуття, ніби ти стоїш під холодним душем: різке заціпеніння і питання, яке постійно звучить у голові: "Що далі?". Як сказати про це доньці, якій було лише вісім років? Що робити з моєю практикою, пацієнтами? Як організувати лікування, побут, життя?

Будучи фахівчинею, я розуміла: емоційні чи когнітивні реакції, які з'являються, —  це нормальна відповідь психіки на діагноз. Я відчувала смуток, злість, тривогу, страх, багато питань "Чому?" і "За що?". Мої перші дії були дуже конкретні: обрати лікарню і лікаря, спланувати лікування, продумати, як організувати життя родини.

Найважливішим кроком стала розмова з донькою. Я чесно, спокійно, з любов'ю пояснила, що мамі доведеться лікуватися, і що це може змінити зовнішність — можливо у мами деякий час буде коротка зачіска або вона ходитиме в хустині без волосся, але попри усі зміни мама її дуже любить.

Донька відповіла: "Мамо, я буду любити тебе з волоссям чи без". І додала: "А всі шампуні тепер будуть мої?" Після цієї розмови мені стало значно легше.

Далі були вибір лікування, хімієтерапія, рішення попрощатися з волоссям. Перед першою хімією ми з чоловіком пішли на концерт — я співала, плакала, сміялася, прощалася зі своїм волоссям довжиною 50 см. Наступного дня я його зістригла налисо і пішла на лікування.

Це був початок мого шляху — непростого, але гідного.

Про те, що допомагає бути стійкою

Мій шлях лікування ще триває. Попереду — ПЕТ-КТ у червні та, ймовірно, променева терапія. Довгоочікуваного висновку про ремісію наразі ще немає.

Але якщо запитати мене, чи була я щасливою протягом цього року, я відповім — так. Це був один із найскладніших років у моєму житті. Але водночас дуже наповнений і радістю. Бо щастя для мене — не про відсутність викликів, страху чи болю. Щастя —  це про життя у злагоді зі своїми цінностями й тим, ким ти є насправді.

Мене дуже підтримують мої цінності: щирість, правда, любов до життя. Я справді люблю життя і свою професію. Як лікарка-психіатр і психотерапевтка, я багато років працюю з темами болю, страху, втрати опори. І сьогодні цей професійний досвід став моєю внутрішньою опорою.

Мені допомагає спосіб мислення. Я свідомо не живу у сценаріях "А що, як…", наприклад, "А що, як я помру". Я живу в надії на ремісію і в глибокому переконанні: якщо мені даний цей виклик, то в мене є внутрішня сила його пройти.

Дуже важливу роль відіграють стосунки —  із сім'єю, чоловіком, донькою, батьками, близькими, друзями, колегами. Попри те, що я тимчасово не веду приватну практику, я залишаюся засновницею центру психічного здоров'я Mind Mental Center. Я поруч зі своєю командою, бачу їхню роботу та знаю, що через них продовжую допомагати людям. Це дає величезне відчуття сенсу.

І ще одне: попри лікування і побічні ефекти, не було жодного дня, коли я не робила щось важливе і цінне для себе. Я не романтизую цей шлях — він дуже складний і часто виснажливий. Але водночас цей досвід дав мені великий дарунок — ще глибше відчути цінність життя.

Моя моральна стійкість тримається на простих, але дуже сильних речах: любові, надії, вірі, стосунках із близькими, відчутті сенсу, зв'язку з життям — і з Богом.

Про те, як діагноз змінив ставлення до життя

Любов до життя була в мені завжди. Але цей рік дав мені дуже важливий урок і значно поглибив це відчуття. Я почала ще більше цінувати кожен день і кожен момент. Перестала жити в очікуванні — коли настане ремісія, коли завершиться лікування, коли "все стане добре". Натомість я почала жити зараз. Радіти кожному дню, навіть попри біль, слабкість, втому, виснаження, страх і тривоги. Я навчилася буквально смакувати життя.

Стала значно уважнішою до стосунків із близькими — проживаю їх усвідомлено, не залишаюся наодинці з важкими переживаннями. Для мене стало особливо важливим не бути самій у складні моменти.

За цей рік я почала більше подорожувати. Я дозволила собі те, що раніше часто відкладала — через війну, роботу, побут, відповідальність. Сьогодні я можу спонтанно взяти квитки, поїхати з донькою в Італію чи Францію, провести разом кілька днів — просто тому, що ми цього хочемо.

Цей шлях — шлях боротьби за життя — навчив мене головного: не відкладати це життя на потім. Не чекати ідеального моменту, завершення лікування чи кращих часів. А жити, радіти й бути вдячною —  попри всі виклики.

Про те, як прийняти хворобу та продовжувати жити наповнено

У діалектичній поведінковій терапії ми говоримо: відсутність прийняття дорівнює стражданню. Прийняття — це не згода чи схвалення того, що відбувається. Це не означає, що вам "подобається" діагноз або ви хочете, щоб так було.

Прийняття — це визнання реальності, яка є зараз, без додаткового внутрішнього спротиву, що виснажує. Прийняти означає дати собі шанс жити своє життя відповідно до власних цінностей, навіть у дуже складних обставинах.

І важливо розуміти: прийняття — це шлях. У нього немає часових рамок. Він індивідуальний для кожної людини. Особисто мені дуже допомогло розділення себе і діагнозу, усвідомлення, що я — не мій діагноз, я — не рак.

Я добре пам'ятаю момент, коли стояла перед дзеркалом — без волосся, зі шрамом після встановлення порту, з пігментацією після хімієтерапії. Моє тіло було змінене, і в голові з'являлися думки: "Хто ця жінка? Де я?" Це було дуже боляче. Я плакала. А потім просто обійняла себе і сказала:

Це ти, Ангеліно. Ти — є. І ти набагато більше, ніж твоє тіло і будь-який діагноз.

У той момент я чітко зрозуміла: так, зараз у моєму житті є онкологія. Але крім неї в мене є сім'я, дитина, професія, мрії, цілі, сенси. Є життя, яке може бути наповненим навіть під час лікування.

Сьогодні рак, на жаль, дуже помолодів. Ми живемо у світі великого стресу, війни, невизначеності — і це впливає на кожного з нас. Але важливо пам'ятати: діагноз — це не вирок. Сучасна медицина має ефективні методи лікування, і онкологія лікується.

Я дуже хочу сказати кожному, хто зараз читає ці слова: будь ласка, не звинувачуй себе. Не шукай "гріхів" чи "покарань". Рак — це не про провину. Ти ні в чому не винен. Це виклик, який може трапитися в житті людини.

І якщо тобі зараз складно приймати, бракує сил, емоції накривають — це не слабкість. Не соромся звертатися по допомогу до фахівців у сфері психічного здоров'я. Цей шлях не обов'язково долати наодинці. З підтримкою його можна пройти, менше страждаючи, з вірою і надією на одужання.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter