"Обирати одне одного попри все": ветерани та їхні кохані — про любов під час війни

Колаж: "ТиКиїв"

На тлі повномасштабної війни кохання набуває нових, глибших сенсів. Майже чотири роки українці будуть стосунки не "завдяки", а "всупереч" — вимушеним відстаням, невизначеності майбутнього і постійній небезпеці. Тож створення нових родин і народження дітей — це вже не тільки про приватне щастя окремих людей, а про незламність цілого суспільства. 

До Дня святого Валентина редакція "ТиКиїв" поспілкувалася з двома ветеранами та їхніми коханими. Обидва чоловіки — колишні військові, які втратили кінцівки, та, як каже один із них, — не втратили себе. Ба більше, їхні життя стали ще наповненішими завдяки коханню.

Гліб Кравченко та Аліна Лисицька

Про знайомство

Гліб: "Наше знайомство відбулося у період, коли ми обоє долали власні життєві випробування. Це не була історія кохання з першого погляду — радше поступове, дуже природне зближення. 

Відчуття "це моя людина" прийшло не миттєво, а через спокій і впевненість. Поруч з Аліною я вперше за довгий час відчув внутрішню рівновагу. З нею не потрібно було доводити силу — достатньо було бути справжнім. Саме тоді я зрозумів, що це людина, з якою хочу йти далі.

Період реабілітації — це завжди випробування не лише фізичне, а й психологічне. Поруч з Аліною цей шлях став іншим. Вона не жаліла, а підтримувала; не нагадувала про труднощі, а допомагала бачити перспективу. Її віра стала тим ресурсом, який неможливо виміряти, але без якого складно рухатися вперед. Саме завдяки її підтримці я зосередився не на обмеженнях, а на можливостях — і це стало ключовим у моєму відновленні".

Про спільні цінності

Гліб: "У центрі наших стосунків — повага, чесність і партнерство. Ми свідомо обрали бути командою. Складні моменти неминучі, але нас тримає розуміння, що ми не суперники, а союзники. Ми вміємо говорити відверто, підтримувати одне одного та шукати рішення разом. Саме це спільне бачення майбутнього й відповідальність за нього дають нам силу рухатися вперед. 

Ну а ще в нас схожий гумор, що формує спільний світогляд в цілому".

Про освідчення

Аліна: "Це був дуже особистий і водночас символічний момент. Я відчула глибоку вдячність і впевненість у правильності нашого шляху. Можливо, у самому жесті була частка несподіванки, але у виборі — ні. Бо коли будуєш стосунки на довірі й підтримці, такий крок стає логічним продовженням спільної історії.  

Заручини стали для нас не зміною, а підтвердженням намірів. Вони додали усвідомленості й ще більшої відповідальності. Ми почали дивитися на майбутнє не лише як пара, а як родина, що формується. І це відчуття спільного напрямку робить наш зв'язок ще міцнішим".

Олександр та Анна Чайки

Про знайомство

Олександр: "Ми  познайомилися 14 березня 2021 року на сайті знайомств — обоє працювали тоді на кількох роботах, і майже не було часу відвідувати якісь заходи. Я зрозумів, що Аня — "та сама" ще під час листування. Спілкування з нею відбувалося не за шаблоном — вона виводила мене на якісь цікаві нові емоції. 

Наша перша зустріч була зовсім не такою, як всі інші побачення. Я відразу зрозумів, що з цією людиною не хочу прощатися. Ми прогуляли десять годин холодним Києвом — почали зі станції "Хрещатик" і закінчили аж на "Дорогожичах". Час пролетів швидко.

У нас було три побачення, після чого я запропонував Ані бути парою. Десь через два тижні ми з'їхалися, адже під час ковіду складно було постійно ходити містом. Так ми прожили рік до повномасштабної війни, працюючи дистанційно разом. І той період не став для нас якоюсь рутиною — навпаки, більше зближував нас, і наші почуття лише зростали.

Анна: "У мене завжди було переконання, що "своя" людина має відчуватися зсередини. Я ніколи не аналізувала, наскільки ті чи інші стосунки можуть бути вигідними. Мені важливіше, щоб із людиною було комфортно, щоб були спільні цінності й погляди на життя, щоб відчувалася підтримка. Коли я зустріла Сашу, я це відчула.

Про спільні цінності

Анна: "Головне — обирати одне одного попри все. Ми обоє за природою сильні люди, але в кожного є слабкості. Тому якщо хтось із нас ламається, інший дає міцну опору й тотальне прийняття без засуджень. Це і є нашим головним фундаментом: ти робиш вибір на користь коханої людини, проявляєш підтримку й терпіння. 

Також для нас важливо зберігати тепло у стосунках. Ми завжди відзначаємо день нашого знайомства, робимо одне одному сюрпризи. Це можуть бути маленькі подарунки — тут важлива не матеріальна складова, а бажання тішити одне одного".  

Олександр: "У стосунках треба бути щирими й чесними одне перед одним. Аня дійсно стала для мене опорою — людиною, якій я можу довіритися, з якою можна відверто поспілкуватися. Вона не лише моя друга половинка, а справжній друг, який завжди підтримає й дасть пораду".

Про початок війни та поранення

Анна: "Для мене початок війни став страшною несподіванкою. Але Саша був зібраним і мислив раціонально — це давало мені певне заземлення. 

Навіть коли Саша вирішив захищати країну і стало відомо, що його повезуть до Луганської області, він був налаштований позитивно. Та я розуміла, що війна має різні наслідки — відправляючи близьку людину на фронт, ти не знаєш, чи побачиш її знову.  

Мені було важко психологічно: я постійно плакала, а прокидаючись мріяла, щоб усе це виявилося страшним сном. Але це була реальність. 

Емоції були суперечливими: я чекала на Сашу з теплом, але й ображалася на те, що він поїхав. Звісно, коли сталося поранення, всі зайві думки відійшли на другий план. Треба було зібратися й докласти всіх зусиль, щоб Саша вижив. Я читала про ампутації та протезування, розуміла, що в Україні на той час нереально було зробити потрібний протез. Стукаючи в усі двері, я зрештою вийшла на фонд Future for Ukraine, який нас підтримав. 

Коли Сашу перевозили, він надіслав мені фото — показав, який зараз має вигляд. Звісно, я була шокована. Першими реакціями були сльози, ненависть до ситуації, до росії та взагалі до всього. А потім я почала бачити на цій фотографії просто свою людину, яку обрала та люблю. Це було моментом полегшення". 

Олександр: "Після поранення мені справді було дуже складно, адже ніхто не давав чіткої відповіді, чи зможу я ходити, бігати, працювати. Лікарі прогнозували, що я буду на кріслі колісному до кінця життя. Але Аня завжди була налаштована позитивно, вірила, що я зможу ходити й досягну всього, чого захочу. У лікарні вона постійно була зі мною, навіть ночувала поряд".

Анна: "Я вірила, що все буде добре. Можливо, виглядала як дурепа у рожевих окулярах — так само як і Саша, який після травми хотів повернутися в акробатику. Але ми вірили одне в одного та вперто йшли до мети. І зрештою виграли битву за якісне життя, за те, щоб бути разом".

Олександр: "Під час відновлення Аня була моїм "чарівним пенделем" — вона не давала мені зупинятися, навіть коли я був у стані капризної дитини. І це дійсно йшло на користь: я не сидів на місці, завжди рухався, що пришвидшило реабілітацію.

Я освідчився, коли був прикутий до ліжка. Замовив каблучку та попросив Аню забрати посилку з "Нової пошти". Попередив, щоб не розпаковувала її на місці — мовляв, там дрібні деталі до мого телефону. Коли пакунок був у мене, я дочекався, поки Аня вийде з кімнати, швиденько дістав каблучку, підсунув стільчик, легенько зіперся на ліву руку… І коли Аня зайшла, попросив її присісти та зробив пропозицію, на яку вона відповіла "так".

Про батьківство

Анна: "Звістка про те, що я вагітна, стала ковтком свіжого повітря. Ми були психологічно виснажені реабілітацією, і дитина стала нашою мотивацією швидше починати будувати життя, про яке ми мріяли.

Бути батьками під час війни — це велика відповідальність. Ти дбаєш не лише про себе, а й про життя дитини, і це ще більше мотивує діяти. Попри обставини ми маємо продовжувати жити, максимально намагатися бути щасливим тут і зараз. Саме таке усвідомлення дає батьківство, і ми насолоджуємося цим".

Олександр: "Звістка про вагітність була для нас неймовірно радісною та водночас неочікуваною. Ми, звісно, планували дітей, але хотіли будувати сім'ю вже після закінчення війни або хоча б після мого відновлення. Натомість ми дізналися, що Аня вагітна, ще коли були в лікарні та хворіли на ковід. 

Син народився 26 квітня. Ми так чекали на нього, що навіть пропустили річницю мого поранення — 6 квітня. І щороку, коли наближається день народження нашої дитини, ми забуваємо згадати про мою травму, хоча в той день певною мірою відбулося моє друге народження. 

Я завжди хотів бути батьком — навіть не однієї дитини, а трьох. Але все з часом. Для мене батьківство — це щось неймовірне. Це те відчуття, коли можеш передати дитині всі свої навички та бажання. Вже зараз, спостерігаючи за сином, я помічаю, що він — ніби нове втілення мене".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter