Оксана Петрусенко: дар і прокляття "українського соловейка"

Фото: колаж "ТиКиїв"

Сьогодні виповнюється 125 років від дня народження Оксани Петрусенко — співачки, яка стала своєрідною "співочою візитівкою України" в СРСР. А її доля варта голлівудського блокбастера!

Ксенія Бородавкіна народилася 18 лютого 1900 року в Балаклаві неподалік Севастополя (принаймні, у свідоцтві про хрещення вказаний Севастополь) в бідній родині. За рік після народження доньки її батько помер від сухот, мати вийшла заміж вдруге, народила сина, але родина розпалася через пияцтво чоловіка. Виживати матері з донькою-підліткою і маленьким сином довелося самотужки.

Срібний голос веселої дівчинки Ксенії вражав всіх. У школі помітили її музичну обдарованість, і вчитель музики почав навчати її азів співу й нотної грамоти. Ксенія співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, з чотирнадцяти років пішла працювати спочатку до порту, а потім на взуттєву фабрику.

Відрадою для дівчини була участь у різних аматорських гуртках. Там вона зустріла й перше кохання: молодого матроса, що теж захоплювався співами. Чи стала б ця дружба чимось більшим — невідомо, але 1917 року до Севастополя в пошуках молодих талантів приїхав знаменитий співак Федір Шаляпін. Хлопець побіг на прослуховування — і його взяли до Москви, а от його подруга не набралася сміливості…

Вони зустрінуться за 15 років — соліст московського Великого театру Дмитро Головін і Народна артистка УРСР Оксана Петрусенко. Згадають молоді літа…
Другий шанс, який дала їй доля, дівчина не пропустила: навесні 1918 року вона втекла з дому, приєднавшись до музично-драматичної трупи Олександра Глазуненка. Гастролі не задалися: влітку Ксенія захворіла на тиф, її залишили в лікарні, а трупа поїхала далі.

"Справжній скарб!"

Восени 1918 року до Херсонського драмтеатру завітала виснажена, стрижена майже під нуль дівчина в солдатських шинелі та чоботах. Ксенія ледве оговталася від хвороби, але прочитавши об’яву, що в театр набирають артистів, вирішила спробувати щастя. Прослухати її погодився музичний керівник театру Петро Бойченко. Дівчина заспівала кілька пісень — і з криком: "Це справжній скарб!" Бойченко побіг до директора.

Так Ксенія Бородавкіна вступила до Херсонського українського музично-драматичного театру під керівництвом Івана Сагатовського як хористка, а потім стала провідною актрисою "з голосом". Дружина Івана Сагатовського Катерна Лучицька, учениця Марії Заньковецької, почала навчати дівчину акторської майстерності, а за її музичний вишкіл узявся Петро Бойченко. Брак музичної освіти давався взнаки: і народні пісні, і оперні партії з опер "Запорожець за Дунаєм" та "Наталка Полтавка" Ксенія вивчала… на слух.

До речі, саме партія Наталки в опері "Наталка Полтавка" Миколи Лисенка принесла співачці славу, а її виконання, на думку знавців, є шедевром вокальної творчості, й досі не було перевершено.

Саме в Херсонському драмтеатрі Ксенія Бородавкіна перетворилась на Оксану Петрусенко.

Відбувалися останні репетиції "Запорожця за Дунаєм". Треба було виготовити й розклеїти по місту афіші, що сповіщали про дебют Ксенії Бородавкіної в партії Одарки. Всі артисти театру сходилися на думці, що це прізвище не пасує синьоокій красуні-співачці. Почали пропонувати псевдоніми — Петрова, Шевченкова, Любченко, Веселка, Барвінок… "А хай буде Петрусенко! Мене батько називав Петрусем, Петрусенком", — сказав Бойченко.  

А Ксенія вже на той час і була Петрусенкова: Бойченко став не тільки її наставником, а й чоловіком, хоча їхній шлюб так і не був зареєстрований.

Йшов час, і попри успіх на сцені, Оксана прагнула розвиватися, вчитися. Але Бойченко був категорично проти: старший за неї на двадцять років, він намагався повністю підкорити дружину. Бувало, що й руки розпускав…

Київ: перша спроба 

Влітку 1923 року Оксана кинула все й поїхала до Києва — вчитися в Київському музично-драматичному інституті ім. Миколи Лисенка. Із вступом трохи допоміг Микола Садовський, з яким їй пощастило разом грати на сцені, — замовив слівце. Весь перший рік навчання Оксана була щаслива: нарешті вона відчувала, що стає справжньою співачкою. Але на шляху стало кохання.

Красень-баритон Мефодій Семенюта-Барило звик розбивати жіночі серця — і Оксанине не стало винятком. Роман був недовгим: щойно співак дізнався про вагітність коханої, всі його почуття зійшли нанівець. Оксана була у відчаї, але вирішила народжувати. Навчання довелося кинути…

Все подальше життя вона жалкуватиме, що так і не змогла отримати класичну музичну освіту. І все життя вчитиметься самотужки працювати над оперними партіями, братиме уроки приватно. Навіть тоді, коли стане відомою і знаменитою.

16 січня 1925 вона народила сина Володимира. Грошей не було, тож коли хлопчику виповнилося 2 місяці, Оксана повернулася в Херсон — до Бойченка. На той час драмтеатр закрився, і співачці довелося гастролювати з трупою Сагатовського містами України. Бачили її під Одесою, в Ялті, Умані, де вона співала в напівзруйнованому театрі: з дірок у стелі дмухав вітер, падали сніжинки, а вона співала Наталку чи Одарку. Можливо, тоді й захворіла на туберкульоз.

Де літав "український соловейко"

Далі були сім років виступів у росії з пересувною трупою Сагатовського та праця у Свердловському й Самарському оперних театрах.

1927-го вона увійшла до складу оперної трупи Казанського оперного театру. 13 грудня 1927 року вона співала Оксану в опері Петра Чайковського "Черевички". Вакулу ж грав тенор Свердловського театру Василь Москаленко. Молодий, симпатичний, веселий партнер став незабаром партнером співачки не тільки на сцені. Пара одружилася, Василь прийняв сина Оксани як свого.

"Український соловейко", як називали співачку в пресі, поволі розправляв крила: глядачі вже йшли саме "на Петрусенко". Чоловік ревнував її до успіху, але ж що тут вдієш? Їй надходили запрошення до Ленінградської опери, але співачка рвалася до України.

14 липня 1934 року Петрусенко разом із сином та чоловіком приїхала до Києва. Одразу з вокзалу вирішила йти до Київського академічного театру опери та балету на прослуховування. Директор театру Ян Яновський здивувався проханню співачки влаштувати проби негайно. Але після прослуховування арій Лізи, Аїди, Тоски в її виконанні рішення художньої ради було одностайним — зарахувати Петрусенко солісткою театру без наступного етапу проб. А чоловіка Василя Москаленка, чий тенор враження на присутніх не справив, зарахували солістом на другі-треті партії. І вже 15 липня Оксана Петрусенко виступала у шефському концерті в авіамістечку!

Перші три місяці співачка завойовувала прихильність публіки, виступаючи в "Аїді". Із запису в її щоденнику від 3 вересня 1934 року:

Проспівала "Аїду" добре. "Приятелі" насторожилися.

Преса теж схвально озвалася про її виконання народних пісень, а от про оперні партії мови не було.

Театральне коло ніколи не було оазисом взаємної підтримки й дружби. До того ж в Київській опері вже були відомі солістки — Марія Литвиненко-Вольгемут і Зоя Гайдай. Спалахнула конкурентна боротьба.

Проте Зоя Гайдай казала про неї:

Вона мала дзвінкий, сріблястий, сильний голос — лірико-драматичне сопрано. Діапазон його був такий великий, що ніколи найвища нота не здавалась останньою, а завжди думалось: вона може взяти ще вищу... Такого великого успіху, який мала Петрусенко, не пам’ятаю ніде й ні в кого.

Коли відбувся генеральний прогін опери "Запорожець за Дунаєм" за участі головних пар Литвиненко-Вольгемут — Паторжинський і Петрусенко — Донець, Андрій Хвиля, заступник наркомосвіти України, високий партійний авторитет заявив, що найбільше на роль Одарки підходить саме Петрусенко — і голосом, і зовнішністю. Її конкурентка Марія Литвиненко-Вольгемут, яка, до речі, була на вісім років старша, вибачити цього не змогла...

"Я досягла слави!"

1936 року на українських митців очікувало серйозне випробування: у Москві мала відбутися перша декада українського мистецтва. Це була насамперед політична акція, тому виконавців відбирали дуже ретельно. Оксана Петрусенко була затверджена аж у третьому складі. Але напередодні виступу високі українські партійні чини вирішили: Наталку-Полтавку співатиме Петрусенко.

Виступ Петрусенко у Великому театрі став тріумфом. У залі були присутні всі члени керівництва СРСР. Бурхлива реакція публіки мало не зірвала спектакль. За особистим рішенням Сталіна Оксана виконала свою партію на біс. Про надзвичайний голос Петрусенко писали всі газети!

А після офіційної церемонії Сталін разом із Молотовим, Будьонним і Ворошиловим запросив Петрусенко та ще 5 солістів до себе — на урядову дачу. Серед дифірамбів вперше прозвучало, що такий діамант, як Петрусенко, треба направити до Мілана (чи виступати, чи вчитися далі — зараз вже невідомо). І ще вождь світового пролетаріату подарував співачці свою фотографію із підписом "Сталин — товарищу Оксане". Ці гастролі подарували співачці звання Народної артистки УРСР та орден "Знак Пошани". Радість від визнання затьмарилася сімейними негараздами: шлюб із Москаленком розпався.

"Я досягла слави!" — написала Оксана в щоденнику. От тільки рахунок за це вона отримає пізніше — страшного 1937 року.

У колі "заклятих друзів"

Наприкінці 1930-х років хвиля репресій прокотилася Україною. Був заарештований Андрій Хвиля, застрелився Панас Любченко — партійні лідери, які підтримували Петрусенко. Заарештували директора Оперного театру Яновського. На допитах він сказав, що Петрусенко була близькою до Любченка, бувала в нього вдома, він підвозив її автомобілем і обіцяв подорож до Італії. А це означало "зв’язок із ворогом народу".

Від Оксани сахалися в коридорах театру колеги, до неї в гримерку боялися заходити — вона сама накладала грим.

Зненавиділа група нечестивих мене за моє сценічне і вокальне обдаровання — моя робота, мої успіхи спати їм не дають. А копають яму під мене сильно. Мене важко шльопнути… А хочуть! — писала вона у щоденнику.

Останньою краплею стало її звільнення. Що далі? Арешт?

Відчайдушний крок

Те, що відбулося далі, видається неймовірним збігом обставин. Доведена до відчаю співачка вирішала накласти на себе руки. Обрала день, відіслала сина ночувати до друзів. І треба ж було такому трапитись, що того ж дня до неї зайшла подруга — режисерка Анна Бегічева, яка приїхала до Києва записувати видатних співаків. І застала Петрусенко із зашморгом у руках… Того ж вечора вони вдвох вирушили до Москви.

До кого вони звернулися по допомогу, достеменно невідомо. Але Петрусенко поновили на роботі — і заздрісники принишкли.

Співачка начебто оговталась. У театрі оновлювали репертуар, в тренді були революційні опери "Перекоп", "Піднята цілина", "Щорс". Петрусенко працювала над новими партіями, виступала з концертами, записувала платівки. Але той надлом в душі не давав їй почуватися щасливою. Її хвилювало слабке здоров’я сина, до того ж озвався її туберкульоз. У неї були слава і всенародна любов — а кохання не було. Зате було багато пліток.

З якогось часу пліткарі пов’язали її ім’я з прізвищем маршала Тимошенка: бравий військовий не пропускав жодної вистави за її участі, букети червоних троянд від нього завжди прикрашали її гримерку. Чи відповіла співачка взаємністю на залицяння маршала, невідомо, а от в особі його дружини вона нажила ще одного ворога…

Магнетична привабливість Оксани Петрусенко притягувала чоловіків. Вона дружила з Максимом Рильським і Володимиром Сосюрою, співати дуетом із нею обожнював Павло Тичина (що сильно хвилювало його дружину). Але на Оксану чекало її останнє трагічне кохання.

Фатальний "десант"

Восени 1939 року з Києва до Львова вирушив "культурний десант": треба було показати діячам мистецтва приєднаної Західної України силу й розквіт радянського мистецтва. Оксана Петрусенко виступала з концертами, познайомилась із Соломією Крушельницькою, яка не встигла до вступу радянських військ повернутися до Італії, побувала в неї вдома.

У Львові ж в Оксани спалахнув бурхливий роман. З новим коханим вони були знайомі ще з Києва. Сину Оксани цей чоловік дуже не подобався, він благав матір не спілкуватися із ним, але співачка втратила голову. Андрій Чеканюк, редактор газети "Комуніст", був ставним, красивим, ерудованим, молодшим за неї на шість років. А ще одруженим батьком двох синів. Роман був приречений із самого початку.

До Києва Оксана повернулася з розбитим серцем. І вагітною. "Ти не прийшов, Андрій, а я чекала, думала. Коли ти з такою тугою подивився на мене, я зрозуміла, що ти прощаєшся зі мною, і мої пісні були для тебе лебединими. Кожне слово до тебе — це крапля моєї крові"… Ці слова в щоденнику і дитина — все, що залишилося Оксані.

Несподівано в її житті знову з’явився Мефодій Семенюта-Барило. Він наполягав на "возз’єднанні родини" заради сина, клявся в коханні, водив сина в цирк і кіно, обіцяв всиновити майбутню дитину… Чи не було це "партійним завданням", щоб співачка не плямувала репутацію редактора найголовнішої партійної газети України?

Останній концерт

Оксана Петрусенко померла 15 липня 1940 року — на восьмий день після народження сина Олександра. Напередодні, готуючись до виписки, вона спілкувалася з подругами, що прийшли її навідати, замовила приготувати собі борщ, а ще дала імпровізований концерт для породіль, що були в лікарні. Після нього почувалася втомленою, вирішила відпочити у своїй окремій палаті…

Співачці було всього 40 років. За офіційною версією причиною її смерті став тромб, за неофіційною — Оксану отруїли (звинувачували дружину маршала Тимошенка, яка боялася, що чоловік кине її заради співачки).

Мефодій Семенюта-Барило миттєво забув про свого сина Володю і швидко виїхав з міста, навіть не дочекавшись похорону.

"Київський період" Оксани Петрусенко тривав лише шість років. Але народну улюбленицю проводжали на Байкове кладовище приблизно сто тисяч людей…

Текст: Катерина Провозіна

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter