Олександр Богомазов: нове мистецтво "українського Пікассо"

Фото: колаж "ТиКиїв"

26 березня виповнюється 145 років від дня народження художника Олександра Богомазова — лідера українського авангардизму, "мага кубофутуризму", "українського Пікассо", одного з найбільш знаменитих, але "тихих" митців серед тих, хто робив революцію в живопису.

Олександра Богомазова можна сміливо назвати одним із "найбільш київських" художників — попри те, що художник працював і за межами України. Але той, хто бачив його "Сінний базар", "Трамвай. Львівська вулиця", "Пейзаж. Київ" та інші роботи, одразу відчує вайб модернового, індустріального, динамічного міста на схилах Дніпра. Три великі любові було в житті Олександра Богомазова — живопис, Київ та "голубка Діна". Але почнімо з початку.

Олександр Богомазов народився 26 березня 1880 року в селі Янків Ріг Харківської губернії (нині — Сумська область) в купецькій сім’ї. Родина була небідна, але нещаслива: батько відзначався ортодоксальними поглядами та крутим норовом, що, мабуть, і призвело до того, що незабаром після народження молодшого сина Василя мати майбутнього художника втекла з дому із заїжджим офіцером. Покинутий чоловік ще більше поринув у релігію, і хоч згодом одружився вдруге, атмосфера в родині теплою так і не стала.

Гімназистом Олександр проводив час досить стандартно для інтелігентних хлопців того часу: непогано вчився, грав на віолончелі, співав романси, писав вірші, цікавився живописом. Утім, батько не схвалював його захоплення "мазаниною" і наполіг, щоб хлопець вступив до Херсонського сільськогосподарського училища. І треба ж було такому статися, що саме вивчення ґрунтів спонукало майбутнього агронома до серйозних занять живописом. По закінченню училища за підтримки дядька він випросив у батька дозвіл переїхати до Києва і вступити до Київського художнього училища. На той час Олександру Богомазову виповнився 21 рік.

Тихий бунтівник

У художньому училищі Богомазов навчався в класах художників Олександра Мурашка та Івана Селезньова. 1905 року навчання перервалося: через участь у страйках юнака виключають з училища. Але талановитого студента запрошує у свою студію один із викладачів училища — художник Сергій Світославський.

У цей самий період Олександр Богомазов стає членом соціально-демократичної партії та починає працювати з журналом "Шершень" (що, до речі, дає йому хоч якийсь заробіток) та газетами "Киевская мисль" і "Киевская искра" (завдяки першій він навіть зміг поїхати у творче відрядження до Фінляндії).

Богомазов зробив спробу вступити до Московського училища, але провалив іспит. Деякий час він відвідував у Москві приватні студії художників Федора Рерберга і Костянтина Юона, які поєднували класичну академічну освіту та знайомство з новітніми європейськими методами.

Влітку 1908 року після півтора року відвідувань художніх студій у приватних школах Москви Богомазов разом із друзями-художниками Олексою Грищенком і Володимиром Денисенком поїхав до Криму на етюди. Звідти художник повернувся до Києва з великим доробком, натхненням і бажанням примиритися з батьком (бо що вже гріха таїти, грошей в Олександра не було, а він мріяв поновитися в Київському художньому училищі й потім продовжувати навчання в Петербурзькій академії мистецтв). Він надіслав батькові декілька своїх картин — і відповідь не забарилася.

"Подивившись твою кримську мазню, я зовсім занепав духом і думав: "Боже мій, невже він така нездара!" — гримів старий Богомазов у листі до "блудного сина". — "Невже його гріхи, гордощі, самолюбство, непослух перед батьком і босяцькі лінощі наклали на очі зовнішні та внутрішні таку вульгарну, брудну завісу, що він не бачить, який він жалюгідний і смішний своєю мазнею і претензією на щось нове…"

Батько наполягав, щоб син повернувся додому, постився, молився, не "тягнув додому жодних політичних газет", дотримувався суворого розпорядку дня і закинув "усілякі фантазії".

Олександр Богомазов зрозумів, що віднині має пройти свій шлях один. Але, на щастя, доля послала йому кохання…

"Голубка Діна"

З Вандою Монастирською, дочкою завідувача господарчої частини Київського художнього училища, Олександр Богомазов познайомився під час навчання: дівчина теж вчилася живопису. Він закохався одразу, вона — ні. П’ять років тривало завоювання серця тендітної русоволосої красуні.

Це був роман у листах і розмовах: саме глибокий внутрішній світ художника полонив душу дівчини.

Розумом без почуття ніколи не збагнути краси, бо логіка розуму не збігається з логікою краси, для якої існують зовсім інші масштаби, яких не виміряти логічним аршином. Красиві є зірки, красива й троянда, але чому? Розум не скаже, скаже лишень, що зірок з неба не зняти, троянду можна зірвати. А Краса скаже: зірка прекрасна, інколи я знімаю її з неба і прикрашаю трояндою мого кохання, — Богомазов у листі Ванді Монастирській 1909 року.

Так він і залишився в Києві. Бо тут була його "голубка Діна", як він називав кохану.

1913 року 33-річний Олександр Богомазов і 31-річна Ванда Монастирська обвінчалися.

Творче життя теж налагодилося. Художник зблизився з провідними майстрами авангарду — Олександрою Екстер, Давидом та Володимиром Бурлюками, Михайлом Ларіоновим та іншими. Їхні спільні з іншими авангардистами виставки "Ланка" і "Кільце" стали помітним явищем у мистецькому житті Києва.

Критики одноголосно визнали: з'явився новий митець, кубофутурист (яким визнав себе в ті роки Богомазов), чиї картини свідчать про чітке розуміння власного стилю і шляху в мистецтві.

Були й насмішники. Знаменитий поет-фейлетоніст київської газети "Последние новости" Яків Ядов-Отрута кепкував із портретів Богомазова:

"Общий фон не очень чист,

Много и алмазов,

Вот вам циркульный кубист —

Мистер Богомазов.

Тут, куда ты не смотри, чуем страха узы,

Видим катеты одни и гипотенузы.

Вот портрет жены, поэт вскричал:

"Что за мода! Ведь такой жены портрет —

Повод для развода!"
 

Живопис, життя та їхні елементи

Життя не балувало молоде подружжя художників: йшла війна, замовлень не було, роботи теж, з грошима стало сутужно… Дізнавшись, що на Кавказі, в Нагірному Карабасі, є вакансія викладача малювання, Богомазов вирушив туди, а згодом викликав і дружину. Написав їй, що треба взяти голок, парфуми, мило, а для нього — книгу "Так казав Заратустра" Ніцше.

Олександр Богомазов був типовим прикладом митця, не для грошей народженого: 1914 року він розпочав свій "труд життя" — знаменитий трактат "Живопис та елементи" — і це було єдине, що його хвилювало. Він обґрунтовував основи новітнього мистецтва як рух, динаміку, ритм. "Світ сповнений енергією руху, і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі: "гора насувається", "рейки тікають", "стежка в’ється", — переконував він. Цей трактат художник присвятив своїй музі — "голубці Діні".

Мистецтво — нескінченний ритм, художник — його чутливий резонатор, — резюмував сірий кардинал українського авангарду.

Після народження 7 березня 1917 року доньки Ярослави пара повернулася з Кавказу до України. Олександр Богомазов знову вдався до викладацької діяльності: працював у Боярській вищій початковій школі, у Київській художньо-ремісничій школі-майстерні друкарства.

Мінялася влада, наступали голод і розруха, але художник, здавалося, не звертав на це уваги. Він хапався за будь-який підробіток: брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків, малював плакати, ілюстрував дитячі книги. Став одним із засновників Кустарного Товариства та Першої Артілі Художників, першим секретарем Профспілки художників Києва. Під час розпису агітпароплава "Пушкін" сильно змерз, застудився, набув важкого кашлю. За пару років йому діагностували сухоти…

Життя трохи поліпшилося, коли на початку 1922 року Богомазов почав викладати в Київському художньому інституті. У вересні колеги обрали художника професором станкового живопису. Спочатку Богомазов читав "фортех" (формально-технічні дисципліни), від 1926 року зосередився на музейно-екскурсійному відділі педфаку, потім викладав на факультеті живопису. Нарешті можна було перестати хвилюватися, чи буде що їсти завтра, — і це було не перебільшенням, а суворою правдою.

Із середини 1920-х років Олександр Богомазов —визнаний лідер українського авангарду, теоретик живопису та педагог. Його шанують і учні, і колеги.

Сприймати — значить не тільки бачити, а й відчувати. У цьому різниця між людиною та фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває, — Олександр Богомазов.

У нього не було яскравості Федора Кричевського, епатажу Казимира Малевича чи харизми Михайла Бойчука. Благородним та зосередженим на пошуках того невідомого "четвертого виміру", який переводить буденність в мистецтво, — таким запам'ятали цього високого худорлявого мовчазного професора.

Нове мистецтво в лещатах ідеології

У 1920-1930 роках у творчості Олександра Богомазова тривав період спектралізму, де геометрія і колір створюють ілюзію руху. А в житті у нього панували "пролетарські завдання": довелося стати керівником художнього оформлення революційних свят, а потім ще й служити старшим майстром 1-ї Державної живописно-декораційної майстерні.

Наприкінці 1920-х років ідеологічні утиски митців ще тільки починалися, але Богомазов відчув тривожні "сигнали". Він дотримувався думки, що "на шляху нового мистецтва треба знищити всі барикади й знайти втрачену єдність із космосом", але водночас не розумів, чому "заради ідей відкидають красу храмів і загалом всього релігійного. Хіба це не вузько, хіба це розуміння краси, якщо їй приписують політичні якості?"

Але значно більше художника турбувало стрімке погіршення здоров’я. Лікування не допомагало, відпочинок у санаторії в Ялті не поліпшив ситуацію. 3 червня 1930 року автор плаката "Сухоти виліковні!" помер від сухот…

Після його смерті було створено Громадський комітет зі збору коштів та увічнення пам’яті Олександра Богомазова, але всі зібрані кошти були передані на будівництво літака "За Владу Рад" і культурну роботу в колгоспі за місцем народження художника. Вдова художника разом із неповнолітньою дочкою залишилися без коштів.

А за місяць картина "Пилярі" Олександра Богомазова в межах "Виставки зразкових витворів мистецтва СРСР" експонувалася у Венеції (1930; радянський павільйон на XVII Венеціанському бієнале), потім — у Цюриху (1931) і в Японії.

Забуття і слава

І все ж таки в певному сенсі родині Богомазових "пощастило": художника не репресували, вдова з дочкою змогли залишитися у своїй квартирі, оговтатися, знайти роботу і жити спокійно.

Із середини 1930-х років з історії радянського мистецтва авангардиста Олександра Богомазова було викреслено.

На щастя, про нього згадали в часи хрущовської "відлиги", коли 1966 року група молодих київських мистецтвознавців (Дмитро Горбачов, Леонід Череватенко та інші) добилася відкриття в Республіканському Будинку літераторів у Києві першої персональної виставки Олександра Богомазова.

Так почалася посмертна слава художника, а до вдови, яка зберегла його доробок навіть у роки Другої світової війни в окупованому Києві, потягнулися знавці… Нині його твори експонують у музеях і приватних колекціях Лондона, Нью-Йорка, Венеції, Цюриха, Токіо, Сан-Франциско, Загреба та інших міст по всьому світі.

Олександр Богомазов залишився "тихим" і у своїй славі. Але щоб уявити його роль у світовому мистецтві, варто навести один приклад. 2005 року на лондонському аукціоні Sotheby’s полотно Богомазова "Абстрактний пейзаж" (1915) було придбано невідомим колекціонером за $1 273 501.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter