Олена Теліга: комета пристрасті на грозовому небосхилі
Фото: колаж "ТиКиїів"
Сьогодні, 21 липня, день народження поетки Олени Теліги. Її яскраве недовге життя було овіяне легендами й плітками. Чого в її душі було більше — поетичного дару чи політичного завзяття, подружнього кохання чи потаємної пристрасті, примхливої непередбачуваності чи безкомпромісної відданості?
Спробуємо придивитися ближче до життя цієї непересічної жінки, яка колись просила долю дати їй "гарячу смерть — не зимне умирання".
Читай також: Гео Шкурупій: футурист і сучасник вічності
Сімейні парадокси
Так вже трапилася, що майбутня українська поетка й націоналістка народилася в російській провінції, дитинство провела в Петербурзі та зростала в російському середовищі й культурі. Батьки були з інтелігентних українських родин, між собою розмовляли українською, але до двох синів і доньки зверталися російською, гувернантки вчили дітей німецької та французької.
Зростаючи, брати визначилися: Андрій вважав себе українцем, Сергій — росіянином. А татова донечка Лєночка не забивала свою гарненьку голівоньку складними питаннями, цікавилася модним вбранням, читала любовні романи й фліртувала з молодиками.
"Кожний сам відкриває в собі свою Україну!" — казав Іван Шовгенів доньці. І ці слова стали пророчими: цей час ще настане.
Дім знайдений і втрачений
Шовгеніви були заможною родиною, тож діти зростали в достатку. Але пізніше Олена скаржилась у листі до своєї найближчої подруги поетеси Наталки Лівицької-Холодної: "Ні мама, ні батько не мали жодного маєтку, жодного дому, хати, отже, все своє життя батько як інженер, їздив по різних кінцях бувшої росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в різних місцях, так що і вона не була моїм "домом". Для мене цим домом став Київ, і то вірніше не сам Київ, а його політехніка, яка знаходилася в двох верствах від Києва".
Як саме Київ став для дівчини місцем сили й любові? Доля вирішила так, що 1918 року Іван Шовгенів очолив один із міністерських департаментів УНР, а з вересня почав викладати в Київського політехнічному інституті. Тож родина Шовгенівих оселилася в будинку №2 на території інституту.
Але з приходом більшовиків щасливе життя сім'ї розбилося вщент: батько разом із сином Андрієм, вояком Армії УНР, емігрували до Польщі, залишивши в Києві матір із донькою й молодшим сином. "Тато виїхав із Києва, коли я мала 13 років, виїхав, як всі тоді думали, на "два тижня", отже залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тим часом ці два тижня перетворилися в три довгих роки. Як ми тоді жили… В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь "пайок"… Хліб для мене був мрією", — згадувала ті дні Олена в листі до подруги.
Празька школа
1922 року Олені з матір'ю та братом нарешті вдається емігрувати, і в липні вся родина оселяється в Подєбрадах у Чехословаччині. Там батько працює ректором Української господарської академії, а Олена вступає на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту в Празі.
Дівчина радо занурюється в бурхливе життя української молоді у Празі, бере участь у бурхливих дискусіях про долю України, починає все більше відчувати себе українкою. І це при тому, що вона не надто вільно володіє мовою.
Вирішальним став доленосний випадок...
"Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими "залізяку на пузяку", "собачій язик"… "Мордописня"… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала, чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви — хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
Спалах праведного гніву наче освітив її подальший шлях: вона — українка.
Цей вибір вплинув не тільки на обрання професії (Олена вирішила присвятити себе українській філології), але й на її особисте життя. Вдосконалювати мову їй допомагав знайомий із танцювального гуртка, кубанський козак, сотник війська УНР Михайло Теліга. Високий мовчазний юнак закохався в примхливу та яскраву панну Олену раз і на все життя. І 1 серпня 1926 року пара стала на шлюбний рушник.
Весілля гуляли на всі Подєбради! Ще довго в місті обговорювали перший танок молодят — запальний "козачок" і чудову гру на бандурі пана молодого.
Молода сім'я переїхала до Польщі. Михайло працював землеміром у лісному господарстві, заробляв мало, тож подружжя тривалий час мусило жити в глухому селі у важких умовах: перебивалися картоплею та яйцями, часто хворіли. Улюбленими розвагами молодої жінки стало фотографування й стрільба. Вона сміялася з того, що Михайло боявся, аби вона через роздратування не підстрелила когось.
Згодом перебралися до Варшави, але легше не стало. Олена погоджувалася на будь-яку працю: виступала з піснями по кафе, працювала моделлю в крамницях, аж нарешті влаштувалася вчителькою в школу. Відраду вона знаходила у читанні й віршуванні.
Щасливий лист
На те, що донька пише вірші, навіть в сім'ї довго не зважали: "справжнім поетом" вважали її брата Сергія, який віршував російською.
1928 року несподіванкою для Олени став лист від редактора "Літературно-наукового вісника" Дмитра Донцова, який схвалив її тексти, дав декілька порад й опублікував твори в номері журналу. Як виявилося, друзі Олени надіслали йому її роботи потай від неї.
Ця "невипадкова випадковість" проторила шлях Олені в царину поезії. Її вірші набирали сили й гостроти, сенси ставали глибшими, а іноді — пророчими.
Й зміни відбулися не лише в її душі, але й у серці…
Не любов, не примха, не пригода
Що саме пов'язувало 49-річного Дмитра Донцова із 26-річною Оленою Телігою, і зараз достеменно невідомо. Офіційна версія: він був для неї учителем, вона для нього — музою. Але їхнє листування ставало все глибшим, а після першої зустрічі взаємні почуття посилилися…
Залишайся. Щастя вип'ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.
Це почуття внесло в душу Олени Теліги сум'яття.
Влітку 1933-го вона писала Наталці Лівицькій-Холодній про Донцова: "Натусенько, ти не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, що це є: кохання, обожання, приязнь чи захоплення, чи не те, не друге й не третє. Але це почуття таке глибоке, що ти мусиш з ним погодитися. Мене мучає одне: при всій моїй великій любові до Михайла у мене нема до нього кохання. Життя є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші стараюся не показати йому брак кохання…"
Цей незбагненний чуттєвий трикутник проіснував до липня 1941 року. З того часу шляхи з Дмитром Донцовим розійшлися назавжди: він поїхав на захід, якнайдалі від війни, вона — на схід, їй назустріч.
На спалах надії
Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому, —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.
Спілкування з ідеологом націоналізму Донцовим поглибило "українськість" світогляду Олени: за його порадою в грудні 1939-го вона вступає в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), пише статті, листівки, готується до визвольної боротьби.
Все частіше поетка прагне повернутися на батьківщину попри все. І початок Другої світової війни збурює в її душі надію.
В липні 1941-го в складі однієї з перших похідних груп ОУН Олена Теліга відбуває до України. Разом із письменником Уласом Самчуком, таємно від німців, переходить убрід Сян. Самчук залишився в Рівному. А Теліга подалася далі — сама. Й от 17 жовтня 1941-го вона в Києві!
Київська "земле обітована"
Київ 1941-го зустрів Олену Телігу згарищами й руїною: "Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя — сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини — почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…"
Олена як представниця культурної референтури намагається роздмухати іскру культурного життя: працює в газеті "Українське слово", очолює Спілку письменників, редагує тижневик "Літаври", відкриває їдальню для співробітників. Життя важке: немає опалення, світла, не вистачає їжі…
Але значно важчим стає для Олени усвідомлення того, що навколо культурна руїна: багато митців виїхало з Києва, а ті, що залишилися, готові співати дитирамби Гітлеру, як раніше робили це для Сталіна. Правий був поет Євген Маланюк, коли попереджав її, що "люди, які жили під Сталіним 20 років, не ті люди, які тебе там ждуть".
Але Олена залишається вірною собі: не публікує панегірики Гітлеру, привселюдно дорікає тим, у кого на стінах висять його портрети. Все це незабаром обернеться проти неї...
Її попереджають: німці готують вирішення "українського питання", чекайте арештів і розстрілів. На заклик поета та перекладача Олега Ольжича емігрувати, Олена відповідає: "Ми з Михайлом залишаємося в Києві. Ми знаємо, що буде, і ми готові на те".
Найгірші прогнози справдилися: 9 лютого 1942 року гестапівці влаштували засідку в приміщенні Спілки письменників. Всіх присутніх було заарештовано. Німці заявили, що ті, хто не належать до Спілки, можуть вийти. Михайло Теліга, який був там із дружиною, але не входив до складу організації, залишився поруч із коханою. Арешт та смерть вони прийняли разом.
Невідомі ані дата розстрілу, ані точне місце поховання Олени Теліги. Найбільш імовірною версією вважається її страта того ж місяця в Бабиному Яру.
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці…
Київська адреса
З листопада 1941 року Олена й Михайло Теліги мешкали на вулиці Караваєвській (тепер ріг вулиць Гетьмана Павла Скоропадського й Панківської), 2/250, кв. 90.
Поетична спадщина Олени Теліги кількісно невелика — відомо всього 38 віршів. Але за змістом вона має високу вартість. Літературознавці визначили особливість її творчості як "пасіонарність любовної лірики".
Текст: Катерина Провозіна
