Військовий репер ТУР (Артур Лаб’як): "Для побратимів я не артист"

Фото: особистий архів Артура Лаб'яка

До повномасштабного вторгнення 29-річний Артур Лаб'як будував кар'єру репера і насолоджувався життям із дружиною Тетяною та новонародженою донечкою. 24 лютого 2022 року змінило в його житті майже все: Артур долучився до ЗСУ і тепер співає на фронті для своїх побратимів. Спеціально для "ТиКиїв" він розповів свою історію.

"У моєму життєвому шляху не було нічого надзвичайного: закінчив школу, переїхав із Закарпаття до Львова, там закінчив Політехніку. Одружився.

Музику я почав писати в дев’ятому класі, потім поступово став записувати демки, а 2014-го почались невеличкі виступи. А ще я брав участь у реп-батлах — практично усіх, які були в Україні. Тому більшість людей, які слідкують за репом, знають мене саме за ними.

Музики я писав багато, і одного моменту зрозумів: що б я не робив, найкраще в мене виходить це. Та музика зовсім не давала доходу, тому доводилось паралельно працювати на "нормальній" роботі. Щоправда, не за спеціальністю: за нею можна було отримувати лише "мінімалку", і я пішов у торгівлю, якою й займався до того, як…  

24 лютого 2022-го для нас мав бути звичайним четвергом, але в росіян були інші плани... Ми зустріли війну вдома, і нас переповнював шок: за вікнами — ракети, літаки, всі дають Україні три дні… У головах був хаос. Ми з дружиною намагалися сконцентруватись на дитині, якій на той момент було пів року, і не відлипали від новин…

У ті часи людей біля військкомату щодня було багато, тому насамперед набирали тих, хто вже мав військовий досвід.

Я отримав повістку на вулиці — щомісяця ходив із нею до військкомату, натомість отримував нову з настановою прийти за місяць. На початку 2023-го серед інших прізвищ у військкоматі нарешті назвали й моє — так я пішов служити.

Потрапив до Повітряних сил: загалом за рік служби там найбільше працював у мобільній групі, що збивала "шахеди".

Я — максимально не військова людина: режим, накази, розклад — не про мене. Але довелося змінюватись і дивитись на деякі речі простіше.

Пісні для побратимів

На початку 2024-го я перевівся до "Культурного Десанту" (об’єднання військовослужбовців,
що працює над покращенням морально-психологічного стану, культурно-освітнього рівня та мотивації бійців — Прим. Ред.) і переїхав служити ближче до фронту. До мого підрозділу ніхто з артистів ніколи не приїжджав, тому мені здалося, що це крута ініціатива.

За рік ми з моєю групою відʼїздили від Павлограда аж до Херсона. І ця історія — трошки не про "виступи". Я ніколи не подавав себе хлопцям як артист: я такий самий солдат, як і вони. І якщо 2-3 мої пісні можуть відволікти їх від того, що відбувається поруч чи в голові — чому б ні?

Найкраще військові сприймають мою пісню "Ніколи" — вона про моїх рідних, про відстань, про цінності, які ми усвідомлюємо в безвиході. І за реакцією хлопців бачу: вони розуміють, що я хочу донести цим треком.

Написання пісні в мене не займає багато часу. Тобто сам процес може складати пару тижнів: я маю обдумати, про що співатиму, які тези мають бути в пісні, рими, панчлайни, зафіксувати це все в голові. А потім просто за годину складаю все докупи — в мене це так відбувається.

Знаю виконавців, які можуть зробити пісню з історії військового. Я теж можу, але мені це не до душі. У своїх треках я намагаюся охопити більш абстрактні речі, ніж якусь конкретну ситуацію — це мій підхід.

І шоубізнесових амбіцій в мене немає: коли реп потрапляє до шоубізнесу, від репу не залишається нічого. Я не хочу одягатись, як хтось скаже, читати те, що хтось скаже, виступати там, де хтось скаже, говорити тільки те, що хтось скаже. Це не мій шлях. Мої амбіції в тому, щоб розвалити цей шоубізнес, а не стати його частиною. (Посміхається.)

Кажуть, зараз "пісні й танці" не на часі. Вони стовідсотково не на часі — якщо ми говоримо про салюти, "гульки" в дорогих ресторанах тощо. Якщо ж музика слугує терапією — чому б ні? Та й не потрібно забувати, що більшість присутніх на концертах у тилу — молодь. Люди говорять, бо треба щось говорити. А було б добре ще й робити щось. Зазвичай військових критикують або з-за кордону, або з дивану.

Плани на майбутнє

Звісно, зараз я дуже сумую за рідними, за друзями, які виїхали чи загинули. За безтурботним життям, де ми шукали проблем, яких не існувало. А з іншого боку, в цьому житті було дуже багато російського. Ось за цим точно не сумую.

Найважче було переживати розлуку із жінкою й маленькою доцею: мені було важко без них і тоді, і зараз, два роки по тому.

Моя дружина — чудова людина, все розуміє і в усьому мене підтримує.

Доньці було півтора року, коли я пішов на фронт, вона ще до кінця не розуміла, що тато кудись поїхав. Зараз їй вже важко: вона бачить, що в садочку інших дітей тата зранку приводять і по обіді забирають. І це в неї викликає велике обурення й образу на мене.

Бачусь із родиною, коли їду у відпустку — звісно, це відбувається не дуже часто. Але ж я в армії задля того, щоб у моєї сімʼї було майбутнє. Сподіваюсь, скоро побачимось і більше ніколи не будемо окремо одне від одного.

Коли війна завершиться, я повернуся додому, візьму рідних і поїду з ними до Карпат — тижні на два. Якомога далі від цивілізації та святкувань".

Текст: Дар'я Яненко, Вікторія Аронова

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter