До Дня театру: таємниці й легенди театру ім. Франка

Колаж: "ТиКиїв"

27 березня у всьому світі відзначається День театру, а напередодні "ТиКиїв" завітав до столичного театру ім. Івана Франка, аби дізнатися про цікавинки за лаштунками. Ми з'ясували, де зберігаються костюми з вистави "Конотопська відьма", де театральний хітмейкер, режисер Іван Уривський ховає Шевченківську премію та ще багато чого дивовижного…

Цьогоріч Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка відкрив свій 104-й театральний сезон. За два роки повномасштабного вторгнення тут презентували 11 прем'єр, а з продажу квитків головного театрального хіта цього сезону — вистави  "Конотопська відьма", театр перерахував на допомогу ЗСУ понад 2 млн грн!

До речі, у день нашого візиту до театру Франка одразу на двох його сценах, основній і камерній, грали вистави Івана Уривського — "Безталанна" та "Калігула".

На службовому вході нас з фотографом зустріла легендарна завліт театру Наталія Пономаренко, охоронець вніс короткий запис у спеціальний зошит, і ми одразу потрапили з корабля на бал — точніше, на репетицію.

Світловики виставляли світло, постановники перевіряли декорації, загримовані актори в костюмах вже були на сцені, а режисер Іван Уривський у звичному чорному монохромі проводив коротку репетицію: давав поради, фіксував деталі на телефон... Ми, користуючись нагодою, поцікавилися в Івана, де він зберігає Шевченківську премію і що змінилося в його житті після її отримання?  

Премія лежить вдома у футлярі на поличці, я навіть ще не відкривав його і не дивився на неї, — зізнається Іван Уривський. — Премія — це, звісно, приємно. Але тепер треба просто ще краще працювати.

Поки колектив театру готувався до вистави, ми пішли за лаштунки й зустріли акторку Марину Кошкіну, яка гратиме головну роль у новій виставі Уривського "Марія Стюарт": її прем'єра призначена на 24 та 25 квітня — квитки, зрозуміло, вже розкуплені.

"Як дізналася, що буду грати саме Стюарт? Випадково, — розповідає Марина. — Мені написала моя колега і сказала: "Був розподіл, є наказ, ти гратимеш Марію". Два місяці поспіль по три години на день у нас репетиції, зараз я живу цією роллю 24/7.

Мені дуже допомагає книга британського історика Джона Гая "Моє серце належить мені", де він досліджував життя Марії Стюарт. Крім того, багато цікавого пропонує Іван Уривський як режисер. Не можу все розказувати, але це буде пов'язано з модою. Мені подобається, що Іван дозволяє актору йти своїм шляхом: направляє, дає спробувати, а якщо щось йде не туди, каже про це".

600 людей у штаті та жорстка бухгалтерія

У порівнянні з іншими київськими театрами, в театрі Франка дуже великий штат — 600 осіб, і ця цифра не зменшилася за час війни. Це — акторська трупа, оркестр, балет, світловики, художники по костюмах, реквізитори, бутафори, білетери, прибиральниці, є навіть свій малярський цех. "У наш театр не приходять на роботу, а "прилітають на мрії". У нас всі працюють вічність", — каже завліт Наталія Пономаренко.

Анастасія Бойко, художниця по гриму, в театрі понад 20 років. Каже — це була любов з першого погляду. Заходимо в її царину — гримувальний цех: тут — сотні перук й аксесуарів, головні убори акторів із "Конотопської відьми", дбайливо пронумеровані й підписані, аби нічого не загубилося.

"Скільки потрібно часу, щоб зробити одну перуку?" — питаємо ми. — "Залежить від перуки: зазвичай робимо по дві на день, дівчата-колеги допомагають".

А у костюмерному цеху все систематизовано, як у бібліотечному каталозі: кожна одиниця костюма внесена до таблиці та проходить жорсткий контроль очільниці цеху — Валентини Ряжечкіної.

"Зараз я вам скажу, скільки тут речей зберігається, — каже Валентина й дістає теку, де кожен костюм фіксується в документах. — Приблизно до 7 тисяч костюмів: частина — у костюмерному цеху, решта — на складах в іншій частині театру".

Валентині 70 років, 17 із них вона в театрі. Тут перукаркою та майстринею по гриму працювала її сестра. Валентина з дитинства до неї приходила, а коли звільнилося місце в костюмерному цеху, сестра привела її на розмову до директора — так вона тут і залишилась. "Найважче в моїй професії — постійне звітування: я відповідаю за підбір костюмів й за те, щоб усі вони були охайні. У мене в штаті 15 костюмерів, а ще прачка та взуттєвик, і всіма я керую. За всі роки, що я тут працюю, бажання піти з театру не було, і зараз його немає. Роботу свою я дуже люблю, хоча розумію, що вік в мене вже пенсійний".

Так само закохані у свою справу й білетери: "Всі люди як люди, ходять все життя на роботу, а ми — до театру", — сміються вони.

Гуляючи акторськими гримерками, ми зайшли в ту, де колись готувався до спектаклів Богдан Ступка. Тут старі меблі й килими, не скрізь свіжий ремонт, але все майже в ідеальному порядку.

Київський театр із Вінниці

Якщо не надто заглиблюватися в історію, достатньо запам'ятати найголовніші факти: театр ім. Івана Франка народився у Вінниці 1920 року — там його заснували актори Молодого театру на чолі з Гнатом Юрою. У Києві він стоїть на місці колишнього театру "Соловцов". Влітку 1926 року франківців рішенням уряду перевели до Києва, 1940 року театр отримав звання академічного, а 1994-го — став національним.

Цікаво, що на площі біля театру колись було велике озеро: взимку кияни приходили сюди кататися на ковзанах. Частково це джерело збереглося до наших днів. Щоб його побачити, ми спускаємося на найнижчий поверх театру у так званий трюм.

Долаючи безліч сходинок, йдемо на легкий шум води. Нарешті наш гід підіймає велику кришку, і — диво: під нею — водойма, а на її дні — багато монеток, які кидають сюди "на щастя".

Воду звідси п'ють з тим же мотивом. У театрі вірять, що ця вода приносить здоров'я та успіх. "Цю воду пили всі наші актори, включно з Богданом Ступкою, та навіть західні зірки, які до нас приїжджали", — розповідають у театрі. До речі, на початку війни, коли в місті були перебої з водою, це джерело багатьом просто врятувало життя, адже іншої води не було.

А ось театральний буфет у театрі довелося закрити через війну.

Коли театр приймає

Завліт Наталія Пономаренко у театрі Франка працює вже 30 років. "Я — третє покоління на театрі, — каже вона про себе. — Мене 1984 року запросив сюди режисер Сергій Данченко. До цього я служила в Криму в театрі ім. Горького. Вважаю себе щасливою людиною: саме завдяки театру я познайомилась з багатьма видатними особистостями". Щодо втомленості від професії Наталія каже так: "У кожного вона є. Не може бути так, щоб весь час "дзвеніло". Але я прекрасно розумію, чому в нас тут так багато театральних династій і більшість з тих, хто сюди приходить, навряд чи звідси піде. Я впевнена, що театр — живий організм: він або приймає тебе, або ні. Тут можна працювати, твоя трудова буде лежати, але, якщо театр тебе не прийме, це дуже страшно: ти відчуватимеш це на рівні підсвідомості".

"А конфліктів із художніми керівниками у вас не було?", — питаю.

"Ніколи! — категорично запевняє пані Наталія. — Я працювала з особистостями, які прислухалися до мене. Інколи мені це було дивно, але вони довіряли моєму смаку. Богдан Ступка навіть підписав мені книжку: "Будь такою дипломатичною, толерантною, як ти є". І це високі слова".

А ще Наталія шкодує, що зараз практично зникла театральна критика: "В мене таке враження, що театральний критик Олег Вергеліс (помер 2022 року — Авт.) був останнім, хто забрав її з собою, — каже вона. — Ми з Олегом багато років товаришували, для мене його смерть — це особиста втрата. Його книжки й статті всі читали й чекали, а ще його дуже поважав Сергій Данченко і завжди казав: "Мені достатньо глянути на підпис, і я вже знаю, що тут написано".

У кріслі Богдана Ступки

До початку вистави — година. В холі перед приходом глядачів йдуть останні приготування, з підлоги знімають спеціальні кофри, якими покривають килими, щоб вони не бруднилися, білетери займають свої позиції, а ми спускаємось до кабінету головного режисера театру — Дмитра Богомазова. У цьому маленькому кабінеті з великими вікнами працював Богдан Ступка, тут досі залишаються його меблі. На стінах — фотографії Сергія Данченка, Гната Юри, у шафі — багато книг та нагород".

А ось цей портрет Ступки, намальований олівцем, приніс його син Остап", — показує Богомазов.

Дмитре Михайловичу, до театру Івана Франка ви прийшли 2017 року. Кажуть, що в театр приходять не за грошима, а тільки через велику любов. Театр для вас це..?

Спосіб життя. Тут і любов, і невдоволеність собою. Але це процес, який весь час з тобою. Мені дуже пощастило: супутниця мого життя Олена також зі мною в театрі. І в нас ніколи ні про що, крім театру, розмова не йде. Ми дивимось кіно про театр, читаємо книги про театр, розмовляємо про театр, тому розділити життя й театр складно. І син наш також в театрі: він художник.

Деякі досвідчені режисери, художні керівники бояться конкуренції й не залучають до своїх театрів молодих режисерів. Чи легко вам далося рішення запросити в театр молоду кров — режисерів Івана Уривського та Давида Петросяна?

Конкуренція — рушійна сила мистецтва. Цікаво, коли приходять молоді. Та й самому треба не відставати: дивитись, як вони роблять, думають і бачать. Театр не може стояти на місці: він або прогресує, або регресує. Для прогресу потрібні молоді режисери, свіжі ідеї, але дуже добре, коли поруч із молоддю є дорослі й компетентні люди, які врівноважують.

У вас є свій курс в Київському національному університеті ім. І. К. Карпенко-Карого. Чи залучаєте ви студентів до вистав?

В мене був досвід, коли я зробив дипломну виставу зі студентами й грав її в театрі. Але в афіші це позначалось як кооперація університету і театру.

Ваш робочий кабінет — це місце, в якому до вас працював Богдан Ступка. Відчуваєте його енергію?

Ви зараз сидите в його кріслі… Попередній художній керівник, Станіслав Мойсеєв, змінив крісла місцями, щоб у кріслі Богдана Сильвестровича сиділи гості. Я відчуваю енергію від усіх, хто тут був. Театр, якому понад сто років, — це складне місце, де зібралось дуже багато різних людей, а творчі люди багаті на емоції. Якщо театр стільки років протримався, то й передача досвіду, енергії театру наступникам відбувалась дуже багато разів. Я також вбачаю свою функцію в тому, щоб передати це далі.

Коли ми виходили з театру зі службового входу, на центральному вході в цей час вишикувалася величезна черга глядачів, яка сягала пам'ятника Миколі Яковченку. Тішимося, що театр у ці складні часи дарує глядачам тепло та сили!

А ти давно був у театрі? 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter