Історія любові та боротьби: що треба знати про фільм "Іван і Марта"
Кадр із фільму "Іван і Марта". Фото: KyivMusicFilm
Документальний фільм про шістдесятників "Іван і Марта" повертається у національний прокат 16 листопада. Стрічка режисера Сергія Буковського розповідає про письменника Івана Дзюба та його дружину Марту, які прожили разом майже 60 років.
Далі розповідаю, що треба знати про одну з головних кіноновинок місяця.
Читай також: Фільми, на які варто звернути увагу в листопаді
Про що "Іван і Марта"
Фільм описують як ніжну історію кохання і боротьби подружжя на тлі шістдесятництва.
Іван Дзюба — публіцист і літературознавець із Донеччини. Зокрема, відомий як автор праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" 1965 року, яка стала маніфестом українського дисидентського руху. Також був одним з ініціаторів акції протесту проти масових арештів інтелектуалів на прем’єрі стрічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова.
Марта Дзюба — фізикиня зі Львова. Працювала в обчислювальному центрі Київського науково-дослідного інституту автоматизованих систем у будівництві.
Вони познайомилися 1962-го. Наступного року одружилися. Мешкали в Києві. Про їхні стосунки від першої зустрічі й до останніх років життя Івана Дзюби та про його діяльність як дисидента у фільмі розповідає Марта.
Стрічка складається з інтерв'ю з нею, кадрів із приготування та святкування 90-річчя її чоловіка, закадрових коментарів режисера, фотографій із приватних архівів і фрагментів "Тіней забутих предків".
Іван Дзюба все своє життя присвятив відродженню української культури та самобутності й рішуче виступав проти русифікації. Пережити репресії та не втратити віри допомагала Марта, його надійна опора й кохання всього життя. Саме з її уст ми почуємо історію їхнього знайомства, любові та спільної боротьби за ідеали, які підривали існування радянського режиму, — йдеться в описі.
Хто зняв фільм
Сергія Буковського називають одним із головних українських документалістів. Він народився 1960 року в Башкирії, автономній республіці у складі колишнього СРСР. З дитинства живе в Києві. Закінчив кінофакультет Київського інституту імені Івана Карпенка-Карого. Понад десять років працював на Українській студії документального кіно.
Буковський — представник критичної школи української документалістики. Упродовж своєї 40-річної карʼєри зняв понад 40 кіно- і телефільмів. Був учасником і лауреатом міжнародних кінофестивалів у Лейпцигу, Ньйоні, Амстердамі, Кракові, Нью-Йорку тощо.
Серед знакових робіт — "Завтра свято" 1987 року про працівниць радянської птахофабрики, "Дах" 1989-го про радянський трудовий табір і притулок для людей з інвалідністю, "Назви своє ім'я" 2006-го про Голокост, "Живі" 2008-го про Голодомор, "В. Сильвестров" 2019-го про композитора Валентина Сильвестрова.
Дві з цих картин — "Назви своє ім'я" та "В. Сильвестров" — входять до рейтингу "100 найкращих фільмів в історії українського кіно", який 2021-го сформував Довженко-Центр на основі опитування кіноекспертів.
2004 року Буковський отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за серіал "Війна. Український рахунок" про Другу світову. А 2017-го — національну кінопремію "Золота дзиґа" за стрічку "Головна роль" про власну матір, акторку Ніну Антонову. Цьогоріч йому вручили премію імені Василя Стуса — нагороду за особливий внесок в українську культуру та стійкість громадянської позиції.
Також з 1998 року викладає режисуру. 2014-го разом із дружиною, сценаристкою та редакторкою Вікторією Бондар заснував майстерню документального кіно для молодих кінематографістів.
Історія створення стрічки та шляху до кіноекранів
Знімальний процес проходив з осені 2018-го до весни 2022 року. Центральним елементом фільму став 90-річний ювілей Івана Дзюби, на який зібралися найближчі йому люди.
Нам пощастило — майже весь час роботи над фільмом наш герой був з нами. У липні 2021 року ми встигли зняти його ювілей. Нині відеоплівка випромінює додаткові сенси — і життя Івана Михайловича, і нашого ставлення до матеріалу, — каже Сергій Буковський.
Іван Дзюба помер 22 лютого 2022-го, за два дні до повномасштабного вторгнення росії. Його рідна Миколаївка Донецької області тимчасово окупована ворогом.
Стрічку про подружжя Дзюбів уперше показали 11 червня на цьогорічному Docudays UA у столичному кінотеатрі "Жовтень". Робота стала фільмом закриття Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини.
У прокат картина вийшла 2 листопада. Наступного дня дистриб'ютор KyivMusicFilm повідомив, що покази переносять на деякий час. Випуск новинки відклали "через невирішені питання продюсерів з Держкіно". Як зазначили в компанії, "з юридичного боку стрічка не готова до релізу", про що вони дізналися в день старту прокату. Тому кінотеатри зупинили продаж квитків і скасували сеанси.
10 листопада у KyivMusicFilm написали, що з 16 листопада "Іван і Марта" повертається у кінотеатри.
Що каже режисер
Прем'єрний показ за участю Сергія Буковського та Марти Дзюби відбувся 2 листопада в Національному центрі "Український дім". Після показу відбулося публічне обговорення з ними.
Режисер розповів, як з'явилася ідея зробити це кіно. За його словами, з одного боку, все відбулося спонтанно, як і багато чого в його житті. З іншого — фільм виріс із проєкту "Відеоантологія новітньої України: персони, історії, візії".
Упродовж 2010-х років Буковський розробляв ідею разом із дружиною, але довго не міг знайти продюсера. Зрештою, презентували 2018-го під робочою назвою "Пором". За задумом, це цикл фільмів-бесід із представниками покоління шістдесятників. Автор записав розмови, зокрема, з Іваном Дзюбою, Юрієм Щербаком, Семеном Глузманом, Дмитром Горбачовим, Валентином Сильвестровим.
Думали продовжувати цей список. Бо злякалися, що люди просто зникають, і ми не встигаємо. Слава Богу, що зафільмували живого Івана Михайловича, — каже режисер.
Як зауважує Буковський, так сталося, що всі митці, чию творчість забороняли в радянський час, кого не грали, не видавали й не виставляли в галереях, — "сьогодні наші ікони".
Якщо прийдете в Центральний кіноархів Пшеничного подивитися, який вигляд у молодості мали Ліна Костенко, Сильвестров, Дзюба і багато інших, то просто не знайдете. Їх не знімали. Цих людей там не існує, там зовсім інші поети, композитори, художники. Ми подумали, що треба хоч зараз щось робити з цим. І почали знімати. Сподіваюся, робота триватиме. Є ще багато людей, про яких можна створювати фільми.
Буковський також пояснив, чому вирішив зробити оповідачкою саме Марту Дзюбу й подати історію через її спогади.
Це якісь вже наші родинні домовленості. А чому ні? Як кажуть, чоловік такий, яка поруч з ним жінка. Це абсолютно справедливо. Тому ми й вирішили так зробити — поклали це завдання на плечі пані Марти.
Крім того, режисер розказав, що до прем'єри героїня не бачила монтаж стрічки.
Це взагалі найстрашніший момент у виробництві документального кіно: коли показуєш героям свій фільм, і вони себе бачать. Деякі не впізнають. Слава Богу, що Марта Володимирівна впізнала себе.
Що каже героїня
На обговоренні після показу фільму Марта Дзюба розповіла, що вже майже два роки після смерті чоловіка працює над його архівом. Зокрема, над листами, зошитами, бібліотекою. Також вона завершила написання спогадів про Івана Дзюбу.
У мене є 153 листи Івана 1962-1963 років, які він писав мені, коли лікувався в санаторії. Спочатку не збиралася друкувати, а тепер думаю, що якусь частину все-таки треба. У цих текстах він говорить про свої плани та бачення літератури й себе в цій галузі, а не в політиці. Листи багато скажуть людям про нього і про той час, — каже Марта Дзюба.
Також героїня стрічки повідала, як вдавалося жити в центрі дисидентського руху й не боятися під тиском режиму.
Я була молода, ми всі були молоді й не відчували так цього зовнішнього тиску. А всередині в нас було коло талановитих людей, які щиро любили одне одного, спілкувалися між собою, проводили вечори, подекуди заборонені. Це була спільнота молодих літераторів, кінематографістів, художників, скульпторів, які хотіли та старалися щось зробити. Атмосфера дружби й любові, напевно, заглушала все інше, що було навколо.
Ще Марта Дзюба розказала, як особисто вона почувалася серед шістдесятників.
Я нормально почувалася, бо всі вони були мені приємні й були моїми друзями. Не відчувала якоїсь різниці між тим, що я не літератор, не поет, не музикант, а звичайний технік, інженер. Можливо, це тому, що Іван мені ніколи не давав відчувати цієї різниці між ним і мною.
Ключова фраза у фільмі — це фрагмент останнього інтерв'ю саме з Іваном Дзюбою. А саме його слова: "Добра у світі все-таки більше, ніж зла. Хоч в це важко буває повірити і хоч цього не видно, але це так. Бо інакше б життя взагалі не існувало". Після показу Марта Дзюба пояснила, як її чоловіку вдалося залишитися при цій думці попри всі життєві обставини, зокрема репресії, обшуки, арешт.
Він завжди був налаштований на те, що добра і добрих людей у житті більше. Просто злі люди та вчинки якось більше одразу помітні. А добрі не так впадають в око. Сам він був дуже добрий до людей, тварин і всього, що його оточує. Мабуть, це і правда.
