Як живе кіностудія ім. О. Довженка під час війни: репортаж без прикрас

Фото: Вальдемар Горлушко

Колись, говорячи про українське кіновиробництво, неможливо було не згадати київську кіностудію ім. Олександра Довженка: вона була його центром, тут же орендували павільйони для знімання багатьох відомих телешоу. Як живе славетна кінокузня під час війни? "ТиКиїв" вирушив туди, щоб з'ясувати це.

На прохідній, де нам із фотографом виписують паперову перепустку, нас зустрічає юристка кіностудії Анастасія Соловйова. Ця тендітна дівчина працює на підприємстві рік, але вже зрозуміла: робота тут тримається на ентузіазмі.

"Кіностудія — на 100% державний капітал, — розповідає Анастасія. — Але держава нам не допомагає: виживаємо як можемо, на свою діяльність заробляємо самі. Враховуючи статус державного підприємства, 70% власного доходу кіностудія має віддавати державі. При цьому бюджетом не передбачено фінансування кіностудії. Як було раніше — не знаю. Але за рік, що я тут працюю, єдине державне фінансування приходило разом із держзамовленням на виробництво фільмів".

Нещодавно на кіностудії відбувся колапс: понад два з половиною тижні співробітники пробули без води, світла й каналізації.

І три місяці без води та місяць без світла протрималися мешканці гуртожитку, які також працюють на кіностудії: комунальники відрізали будівлі підприємства від комунікацій за борги за послуги, які не оплачували з початку повномасштабного вторгнення. Сьогодні загальна сума боргів — 28 млн грн. 

"У нашому гуртожитку 52 квартири, де живуть діячі культури, багато хто з них працював на кіностудії. У нас є старі, хворі, діти — всі сиділи без води й світла, — розповідає нам дорогою до павільйонів Наталія Мирна, яка на студії вже 24 роки на різних посадах. — А в мене ще кіт із собачкою — переселенці, я їх під час війни забрала з кіностудії до себе в гуртожиток".

"Вибачте, а в туалет як?" — запитуємо. Відповідає: "Пляшка 5–6 літрів на бачок".  

"А зарплату отримуєте?"

"Щоразу це питання, — долучається до розмови юристка Анастасія. — Є затримка на місяць-півтора. Але зарплати в нас не ринкові. Наприклад, я, як провідний юрист, отримую 9 тис. грн на місяць".

"А мені ось підняли зараз до десяти, — додає Наталія. — Тут завжди були низькі зарплати. Робота на кіностудії — для фанатів кіно: нам грошей не треба, роботу давай!" — сміється вона. 

"Всі роки, що я тут працюю, хтось хоче піти з кіностудії, — каже Наталія. — Хтось вже пішов, залишився кістяк. Молоді не приходять, а старіші не дуже хочуть йти. Як можна? Тут особлива атмосфера: коли виходиш на вулицю, відчуття, що працюєш у саду".

Проходимо територією фруктових дерев — на кіностудії їх більше за сотню: солодкий аромат груш у повітрі такий насичений, що ми зупиняємося. "Можете скуштувати, — каже пані Наталія. — Вишні тільки закінчилися, почалися яблука й груші. Всі, хто бажає, їх кошиками збирають, ми нікому не забороняємо. Буде дуже шкода, якщо щось трапиться з нашою кіностудією". 

Сумна реальність

Територія кіностудії сягає 14 га (а колись була 16 га). Тут 8 павільйонів. 

У штаті — 172 працівники, але під час війни з багатьма тимчасово призупинили трудові контракти, тому залишилося 72, з яких лише 36 працюють повний робочий день. Десятеро з них — це двірники, сантехніки, електрики: вони займаються обслуговуванням території за 5 тис. грн на місяць.  

Ми заходимо в порожній павільйон й одразу вдихаємо запах сирості та плісняви. Температура в павільйонах навіть влітку низька. "Торік взимку я купила собі уггі, і це була найкраща моя інвестиція: без них вижити на кіностудії я б не змогла", — каже Анастасія.  

Проходимо до галереї, де можна побачити речі з різних картин — наприклад, багато костюмів із фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".

А ось — великі грифони, яких свого часу брала на знімання студія "Квартал 95".

Поруч — справжня карета, ретро-авто: просимо Наталію відчинити дверцята, щоб подивитися, як виглядає салон. "Ви навіть не уявляєте, скільки пар їхали одружуватися на цих машинах і каретах: їх орендували як сторонні, так і співробітники студії. А як про ці машини дбали!" — розказує жінка.

"Взагалі, тут все тримається на ентузіазмі працівників, — каже Анастасія. — Лише через те, що люди тут небайдужі, тут ще щось залишилось і може використовуватися на зніманнях".

"Але галерею періодично затоплює: як дощ, то вода з даху тече так, що хоч на гондолі перепливай", — розказує Наталія. 

Проблеми з дахом є й в іншому корпусі. Людмила Сміян, керівниця гримерної дільниці, відчиняє гримерку й показує підтоплення: "Вже років п'ять так: кожен дощ лише додає клопотів", — вона вказує на стелю з натяжними плитами, що відпадають.

Однак гримерка й у такому стані функціонувала до останнього, завдяки зусиллям Людмили Степанівни: коли все висихало, вона знімала старі плити та змінювала їх на новенькі, стягуючи все гіпсом. 

Співробітники кажуть, що масштабного ремонту кіностудія не знала ніколи. Коли дахи течуть, їх накривають шифером, металом, що прогнив. Зараз на дахах стоять металеві витяжки вагою 400 кг 1927 року випуску: одна з них прогнила, але немає грошей і дозволу на висотні роботи, щоб їх просто зняти. 

Вуса для ЗСУ 

Заходимо в царину Людмили Степанівни. Вона — пастижерка (майстриня, що виготовляє перуки тощо). В її маленькому кабінеті зберігається до 500 перук, виготовлених власноруч.

"Я починала на кіностудії на базі комбінату, а зараз роблю вуса, бороди, перуки", — каже Людмила Степанівна. Жінка ледь стримує сльози: "Коли світло вимикають, постійно клубок у горлі стоїть. Без світла я лише реставрую перуки, але не можу нічого створювати на прокат, щоб студія заробляла гроші. Ось ці вуса й бороди я робила на замовлення для реклами ЗСУ". Пані Наталія дістає їх із коробки від цукерок і продовжує: "Їх беруть, щоб молоді хлопці в кадрі були схожі на воїнів".

Загалом Людмила Степанівна працювала на виробництві 100 кінострічок. "Актори траплялися з різним характерами, — розповідає вона. — Лише Тетяна Доронина була дуже примхлива. Якщо на столі одна шпилька для волосся лежала по-іншому, це викликало її незадоволення. Але в кінці робочого дня завжди казала: "Людочка, вибач!" і дарувала каву".

"З Богданом Ступкою працювали на моїй першій картині — "Мужество", — продовжує пастижерка. — Він мене називав Людочкою. Коли знімання завершувалося, ми ходили по магазинах. Дуже сумно, що син і внук в нього не такі, як він".

"Свою роботу люблю за творчість, — зізнається вона. — Навіть зараз без світла й води хочеться плакати, та треба робити. Зарплата — 8,5 тис. грн, прожити на ці гроші неможливо, але діти допомагають. Я не уявляю себе без кіностудії: для мене це задоволення. А що далі — не знаю". 

Кафе "У тьоті Тані" 

Нас запрошують до місцевого "ресторану" — кафе в підвалі, яке "довженківці" називають "У тьоті Тані".

Заходимо, і нас майже зносить із ніг аромат свіжо-солених огірків. "Це салат "П'ятихвилинка", — каже господиня. — Ріжете огірок, як подобається, додаєте часничок, трішки солі, цукру, оцту — все на смак, як хочете гостріше — більше спецій". 

Тетяна Черняк керує кафе з 2017 року: орендує тут приміщення у Фонду держмайна. Каже, що не вона знайшла місце, а місце — її.

Загалом на кіностудії вона з 1992-94 року — точно вже й сама не пам'ятає: "Як прийшла, працювала прибиральницею — іншої роботи не було, а трьох дітей треба було годувати. Потім пішла в кафе, так тут і залишилась".

Запитуємо, які страви тут найчастіше замовляли зірки кіно.

"Коли знімали, багато всіх заходило, — відповідає пані Тетяна. — Телеведучий Олексій Суханов дуже любить наші домашні котлетки. Богдан Ступка взагалі любив все, що ми готували: вареники з м'ясом, сиром, капустою. А зараз ми перейшли на пиріжки й біляші: дешево, але непросто". 

Меню в кафе на всі смаки: смажена рибка, біляші, овочеве рагу, гороховий супчик. "Всі страви готуємо в одному екземплярі. Не десять супів, а один, зате щодня інший", — розповідає жінка. 

Унікальні костюми та міль

Умови в костюмерному цеху кіностудії, де зберігаються 86 тис. костюмів (деякі з них — справжні діаманти) не найкращі. Тісна окрема надбудова, вологість, два поверхи з речами, які зберігаються на вішаках, але їм затісно. Нас зустрічає 77-річна майстриня з пошиву костюмів Валентина Ладоня. 

Начальник цеху Анатолій Дідківський, що 46 років працює на кіностудії, не може стримати емоцій: "Думаю, такий фонд протримається 3–5 років. Ну, хай 10 — не більше. При тому, що в нас все складено хустинка до хустинки, кожну річ перебирають, штопають, ремонтують.

Але взимку речі набираються вологи, влітку їх з'їдає міль. На те, щоб віддати речі в хімчистку, немає коштів, щоб нормально їх розвішувати, потрібно чотири таких приміщення — а де їх взяти? Перуть дівчата в машинах — слава Богу, змогли купити років п'ять тому, а то раніше й машинок не було".

Коли до нас приїхали знімати фільм поляки, вони взяли в нас в оренду костюмів на 230 тис. грн і казали: "То у вас тут клондайк! У нас таких речей немає".

Всі речі в нас фактурні — їх можна хоч зараз знімати в кіно: враження, що їм вже 50 років".

Довгими коридорами проходимо до кабінету директора. На стінах — великі чорно-білі фото артистів зі стрічок, які знімалися на кіностудії в різні часи.

Проходимо біля відділу кадрів, заглядаємо. Звідти маленька жіночка відразу запитує: "Ви до нас на роботу оформлятися?" Галина Феодосіївна Кубіцька на студії 54 роки: як прийшла після школи у 17 років, так до сьогодні й працює. Вона оформлювала всіх, хто тут працював, і всіх, хто вже не тут, звільняла. 

У приймальні гендиректора кіностудії, режисера Андрія Дончика, нас зустрічає весела блондинка, секретарка Валерія Винарська — на кіностудії вона 37 років. "Мій батько працював тут оператором, мама — декораторкою на Ялтинській кіностудії: виготовляла декорації для дитячих казок, — каже Валерія. — Потім мама вийшла заміж, переїхала до Києва. Я після школи не могла одразу потрапити на кіностудію — багато було охочих.

А коли з'явилася вакансія, спочатку працювала в монтажному цеху з плівкою, потім перевчилася на цифру. З часом посаду скоротили, виробництво зупинили, багато людей пішло (дехто — на телебачення). Залишилися найстійкіші, справжні фани кіностудії, тому зараз в штатному розкладі я — провідний фахівець відділу кінопроєктів, а за фактом — секретарка гендиректора. Мене це не принижує: це робота з людьми, все нормально".

Андрій Дончик: "Маю ідеї, як перетворити кіностудію на Кремнієву долину"

Кабінет директора студії ім. Довженка не змінювався ще з радянських часів.

"Я прийшов  на студію 1985 року — тут все так і було, — розповідає нам нинішній директор, режисер Андрій Дончик. — Єдине, що я змінив — знайшов в об'єднані "Дебют" портрет Олександра Довженка й повісив тут, щоб сховати дірки на стіні.

Зняв штори — вони перекривали жахливі патьоки, грибок. Місяць тому попросив їх попрасувати, але цього досі не можуть зробити: то води немає, то світла.

Один із моїх попередників, Ігор Ставчанський, був ще директором меблевої фабрики, можливо, він щось нове з меблів завіз. А так тут нічого не змінювалося роками... Комп'ютер на столі теж залишився від Ставчанського — він 2010 року. Але я ним не користуюся — вдома заряджаю свій ноутбук. Тож коли тут немає світла, він тримає заряд". 

Андрію Віталійовичу, скоро сто днів, як ви на посаді: не розчарувалися, що займаєтеся не творчими, а комунальними питаннями?

Коли я вступав на посаду, одразу сказав: "Це — моя місія". Якщо у вашому будинку щось ламається, у вас є розчарування? Ні, ви ремонтуєте, бо це ваш будинок. Ось і в мене так. Це моя студія, я прийшов сюди студентом, пропрацював 14 років, починав з асистента другої категорії, потім став режисером вищої категорії. Це — мій дім, і я робитиму все, щоб він жив. Я приходжу на роботу першим: відчиняю двері, підкладаю під них камінчик, щоб провітрювалося — ставлюся як до свого дому. 

Коли мене питають про перспективи, я кажу: "Перспектива — це базові потреби сьогодення". Я пишу програму розвитку кіностудії — бах! — вимикають світло. Як я можу думати про програму розвитку? Я починаю думати про те, як мені ввімкнути світло. І так щодня. Але я склав програму розвитку студії на десять pdf-файлів.

Мені пообіцяли аудієнцію з Президентом. Ми з Володимиром Олександровичем знайомі ще з часів, коли він був студентом, а я — головним режисером "Української ліги КВК", де він дебютував зі своєю командою з Кривого Рогу — йому тоді було років 19.  

За чотири роки — сторічний ювілей кіностудії: щось плануєте зробити до цієї дати?  

Попри всі складнощі зараз в процесі сценарій фільму про Олександра Довженка: зніматиметься він на Одеській кіностудії. До ювілею майстра, 10 вересня, не встигаємо його завершити, але сподіваємося, що на ювілей буде його перший знімальний день.

Кіностудія — державне підприємство, але виходить, що держава вас не фінансує? 

Ми — державне підприємство на держрозрахунку, тому маємо самі себе годувати. Держава не дає на студію ані копійки. Коли я спитав, чому нас не включають в бюджетну програму, мені сказали: "А тому, що не просили!" Зараз будемо просити, щоб нас включили в програму на 2025 рік. Дай Боже, щоб хоч в березні почалось якесь фінансування, але до цього треба якось дожити.

Влада лише зараз дізналася про наші проблеми, бо я почав кричати, що студія в такому стані — раніше вони про це не здогадувалися. Знали, що є студія, якось собі працює — вона всі роки зводила якось кінці з кінцями. Але вона нікому не була цікава.

Борги тільки за комунальні послуги кіностудії — 18 млн грн. А загальні борги без штрафних санкцій — 28 млн грн. І це не тільки електроенергія, а ще й вивіз сміття й інші обов'язкові платежі... Борги накопичились після початку повномасштабної війни. Ми не платили податків: з березня минулого року арештовані наші рахунки, відповідно, платити ми не могли, тому нам відрізали воду й світло. Але ось дали — ми знайшли 200 тис., сплатили. Та це тимчасово: за два тижні знову можуть вимкнути, якщо не знайдемо ще 200 тис.

У зимовий час 1 млн 400 тисяч грн на місяць йде тільки за електроенергію. Тут стара система, що розрахована на радянське виробництво, яке випускало по 20 фільмів на рік. Стоять 22 трансформатори, купа непотрібного обладнання, але воно ярмом висить на студії. 

Найприбутковіший рік кіностудії був завершений із прибутком у 3 млн грн. Якщо в мене будуть найприбутковіші роки, то борги, які є зараз, я поверну за десять років. Відповідно, без фінансування держави ми не проживемо. 

Хоча 2021 рік студія завершила з прибутком 700 тисяч грн, 2020 — до 400 тис. Наш основний ресурс — здавання в оренду павільйонів телевізійним каналам, але розважальний контент, що вони знімали, зараз не на часі. Павільйони простоюють. Нині шостий, половина першого й ще один павільйон не залучені в роботу, та й платять за них менше. Наприклад, до війни за оренду половини павільйону канал "Інтер" платив 1 млн грн, а зараз "1+1" за таку ж половину платить лише 200 тис., тобто вп'ятеро менше. Але ми раді й цьому. 

Давно ходять чутки про те, що на території кіностудії хочуть побудувати житлові комплекси, та й поруч із вами вже активно йде забудова... 

Будувати поряд житлові комплекси почали ще з 2004 року. Такий шматок землі в центрі Києва з парками, скверами всім цікавий. Але це не належить студії. Ми — розпорядники майна. Власник — фонд Держмайна, і якщо він захоче продати землю, то студію й питати не будуть. Спільнота кричатиме: "Історична пам'ятка, святиня!", а вони скажуть: "Так ми не чіпаємо історичну пам'ятку, ось вона стоїть — ми забираємо шматок". 

У нас на території — на кілька гектарів сміттєзвалищ, до яких у нас руки ніколи не дійдуть. Там є склади. Ми не проти забудови, аби тільки це пішло на розвиток студії. Створили б якесь акціонерне товариство всіх державних студій, які зараз в такому стані: наприклад, можна продати "Кінохроніку", а гроші вкласти в кіностудію ім. Довженка. Те, що кіностудії не потрібно, можна продати, з 14 гектарів залишити 10, але зробити з цього Голлівуд. Але зараз все це не на часі: студія як творча одиниця не працює, тут нічого не виробляється.

2009 року я був на кіностудії в Румунії: там стояла черга з іноземних компаній, які хотіли на ній знімати. Коли я приїхав, там у декораціях старовинного міста XVII сторіччя знімалась Анджеліна Джолі. Весь світ знає: там стоїть декорація, будувати не треба — приїжджають і знімають. І вони експлуатували її два роки. А чому? Дешево. 

У нас також буде вікно можливостей: купа спеціалістів, повно павільйонів, які для кіновиробництва коштують копійки. У нас найбільший павільйон в Європі: якщо його правильно використати, він може один годувати всю студію. 

Я маю ідеї, як перетворити студію на креативний кластер, хаб креативних технологій, атмосферний, престижний, зробити її творчою Кремнієвою долиною. 

Але до цього треба дожити. Ось цим доживанням до вікна можливостей ми й займаємося.

Отже, бажаємо Андрію Дончику і всьому колективу кіностудії ім. Довженка не лише дожити до кращих часів, а й отримати нагороду за роки своєї вірності студії. Хай так і буде!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter