Легендарний Ніл Янг нарешті поділився "Хромовими мріями"
Колаж: "ТиКиїв"
Ніл Янг — не просто музикант-легенда. І він сам, як особистість, і його музика, його пісні та особливо манера гри, сам звук янгівської електричної гітари — це справжня "сіль землі".
Канадець за походженням, Янг уособлює краще, що може відбуватись в американській музиці — від кантрі до гранджу, хрещеним батьком якого його називали у 90-ті, ще тоді, коли живий був Курт Кобейн. І ось маємо новий альбом від майстра — точніше нарешті виданий офіційно "загублений" альбом Янга, записаний ще у 70-ті, платівку Chrome Dreams.
З Канади до Каліфорнії
Прославився Янг у 60-ті разом з гуртом The Buffalo Springfield, і трапилося це не в рідній Канаді, а у Каліфорнії, у Лос-Анджелесі, куди Янг, затятий автолюбитель, поїхав на величезному "Понтіаку".
У Каліфорнії Ніл уперше побачив океан і закохався у місцевість та клімат. Він влаштувався там, як виявилося, на все життя — живучи то в Лос-Анджелесі, то в мальовничому каньйоні Топанга, а потім і на власному ранчо "Зламана Стріла". Але американське громадянство Янг отримав лише у 2019-му. До 1970 року він навіть не мав "зеленої карти" і в 60-х перебував у Штатах, фактично, нелегально.
Ну а тоді, 1966-го, Янг миттєво став частиною місцевої психоделічної сцени, що зароджувалась. The Buffalo Springfield швидко зібрались, швидко записали перший альбом і один з молодіжно-протестних гімнів 60-х For What It's Worth.
Поряд з The Byrds гурт був визначений як "американська відповідь "Бітлз". Ніжні, задумливі та райдужні психоделічні полотна, на кшталт Expecting to Fly та Broken Arrow, були помітними й строкатими мазками Янга-композитора (і аранжувальника) на і без того яскравому звуковому полотні другої половини 60-х.
Тоді ще зовсім нічого не віщувало того, що людину, яка склала цю тендітну красу, через чверть століття назвуть тим самим "хрещеним батьком гранджу".
Перший сольник Ніла, випущений наприкінці 1968-го, по суті був зворушливим і сповненим передчасної ностальгії прощанням із 60-ми. Янг і далі понесе в собі надійно сховані всередині ідеалізм і максималізм десятиліття, але вже ніколи він не буде таким відкритим, беззахисним і наївним.
Але на час другої платівки, Everybody Knows This Is Nowhere, старий світ впав — і нове десятиліття, сімдесяті, належало Янгу. Справді, яких би ризикованих, безрозсудних і відчайдушних кроків він не робив у плані музики та кар'єри надалі, все дивним чином йшло на користь і робило легенду про артиста лише міцнішою.
Янг і Crazy Horse
На час запису водороздільного другого альбому Ніл вже завів знайомство з гуртом The Rockets, який одразу був рішуче перейменований на Crazy Horse, на честь легендарного вождя індіанців 19 століття, що прославився своєю неприборканою вдачею. Нова музика була геть не схожа на все, що звучало з динаміків і колонок наприкінці 1969 року.
Примітивна і "сира", здавалося, вона була зіграна або зі злості, або у нападі розпачу — можливо, з повною зневагою до своїх інструментів і до слухача. Але через хвилину слухач помічав, що всупереч войовничому аскетизму, все не так просто. Замість навмисної недбалості в гітарах, що гудуть, починало відчуватися дике захоплення від гри, ніби всі ці акорди були намацані пальцями музикантів вперше з часів появи інструменту.
Так, вся справа була в самій гітарі Янга — навіть у той час у жодного іншого іменитого гітариста не було такого тваринного та водночас гіпнотичного звуку. Цей звук не можна було назвати гарним чи огидним, він просто був, як завивання вітру.
Пам'ятаєте стрічку Джима Джармуша "Мрець"? Гітара Янга із саундтреку до фільму — одна із запорук його успіху.
І ця гітара, що зовсім не піддається дресуванню, звучала в простих, яскравих і часом навіть сентиментальних піснях, заспіваних характерним високим голосом Янга. До такої манери і такого саунду тепер Янг повертатиметься щоразу, коли записуватиме альбоми з Crazy Horse.
"Краще згоріти, ніж в'янути"
Під завісу 70-х Ніл видав одне зі своїх творінь, що вражають. Платівка Rust Never Sleeps 1979-го була записана здебільшого "наживо", але складалася з нового матеріалу, а шум зали був видалений з міксу.
Фінальна пісня Hey Hey, My My (Into the Black), була зіграна і заспівана з таким захопливим відчаєм, який практично випарувався з рок-н-ролу того часу. Це був не панк, але панк і, зокрема, Sex Pistols, послужили натхненням — звідси й рядки у куплетах про Джонні Роттена, вокаліста "Пістолетів".
Інший рядок з пісні процитував, до речі, у своїй передсмертній записці той самий Курт Кобейн — it's better to burn out, than fade away, те саме сакраментальне "Краще згоріти, ніж в'янути". 90-ті, по суті, почалися тут, на альбомі "Іржа не спить" — і ці пісні досі звучать надсучасно.
Пісні, які видані щойно, на платівці Chrome Dreams, насправді були записані ще тоді, у другій половині 70-х — під час творчого піка Янга.
Кожна пісня на альбомі — вражаюче нагадування про те, чим може бути музика, якщо в неї є характер. Такі пісні на все життя (лишень послухайте несамовиту та водночас до болю ліричну Like a Hurricane) залишаються поряд зі слухачем — вони не йдуть і не зраджують, вони просто існують на відстані простягнутої руки.
