Як любов Параджанова до Галичини подарувала світу перлину українського кіно
Оцифроване фото з архівів
"Я — вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм", — так колись про себе сказав Сергій Параджанов.
2024 названо роком Сергія Параджанова рішенням ЮНЕСКО. Сьогодні, 9 січня, відзначають його 100-літній ювілей. До того ж через 50 років після політичного вироку Національна комісія з реабілітації, за ініціативи Українського інституту національної пам'яті, реабілітувала кінорежисера.
За життя Параджанов зняв 8 художніх фільмів, й за деякими даними 17 його сценаріїв зникли в партійних архівах після численних обшуків.
У нас його знають передусім як творця однієї з найвідоміших українських стрічок — "Тіні забутих предків". Цим фільмом в середині 60-х Параджанов показав Україну світові, здобувши 39 міжнародних нагород на різноманітних кінофестивалях, з яких 24 — гран-прі. Зараз стрічка очолює рейтинг Довженко-центру "100 найкращих фільмів в історії українського кіно".
Кіноробота про трагічне кохання гуцульських "Ромео та Джульєтти", сповнена яскравих барв емоцій та одягу, унікальної гуцульської говірки (яку не дублював російський прокат). А також ритуального міфологізму та символізму, традицій та детального етнографічного зображення народу, що все життя живе на полонинах українських Карпат.
Примітно, що у світовому прокаті через неможливість перекласти автентичну назву, фільм вийшов під назвою "Вогняні коні".
"Тіні забутих предків"
"Тіні забутих предків" принесли митцю міжнародне визнання режисера-авангардиста.
Він любив Галичину, унікальний за своєю історією та традиціями регіон західної України. Друг та помічник Параджанова, режисер Левон Григорян згадує, що духовно Сергій Йосипович "виник" та загартувався саме там.
Екранізацію однойменної повісті Михайла Коцюбинського він знімав понад рік (з травня 1963 по жовтень 1964), сім місяців прожив у Криворівні та на околицях Верховинського району (Івано-Франківська область). В хаті на полонині, де зупинявся Параджанов, нині діє музей кінофільму.
Однак, очікувано, що прогресивний та перспективний митець не задовольняв радянську владу. Адже режисеру швидко набрид плаский соцреалізм, який тоді пропускала партійна цензура.
Його наступний повний художній метр після "Тіней...", фільм про вірменського поета Саят-Нова не допустили до прокату в оригінальній версії. Світ побачив його вже під назвою "Колір гранату", перемонтованим та перейменованим іншим режисером. Але у 2000-х вдалося повернути стрічці "Саят-Нова" її початковий вигляд.
Параджанов провів у в'язниці 5 років за звинувачення в "українському націоналізму та гомосексуалізмі". Останнє значно обтяжило йому роки перебування в колонії на Донбасі. Після звільнення, йому заборонили жити в Києві, тож він повернувся до міста, де виріс — Тбілісі.
Вийти на волю Сергію Йосиповичу допомогли друзі — всесвітньо відомі актори, режисери та митці. В той час Параджанов входив у коло перших світових знаменитостей. До нього в Тбілісі приїздили Андрій Тарковський, Ліля Брік, Володимир Висоцький та Марина Владі, Тоніно Гуерра, Марчелло Мастроянні та Федеріко Фелліні, а вболівали за його звільнення Лукіно Вісконті, Франсуа Трюффо, Роберто Росселіні, Жан-Люк Годар та інші.
Фільми цього митця стали класикою. Унікальний стиль та міфологізм його кінокартин створюють особливу, притаманну виключно Параджанову кіномову, з новаторським рухом камери, театральною грою акторів та тлом, що карбується в пам'яті, як полонини українських Карпат.
