"Маніфестація життя": як пройшов фестиваль "Культ Києва" 2026
Фестиваль локального мистецтва "Культ Києва" відбувся 25-28 червня. Фото надане пресслужбою фестивалю "Культ Києва"
Малий театр утретє провів фестиваль локального мистецтва "Культ Києва". Протягом чотирьох днів театр, музика, кіно, література та скульптура склалися в єдину програму, до якої долучилися митці з Києва, Харкова, Львова та Запоріжжя. А в межах цьогорічної фокус-теми "Маніфест" говорили про мистецтво як позицію та дію.
Ми розпитали команду фестивалю, як їм вдалося поєднати різні голоси в одну програму та чому сьогодні будь-який творчий жест звучить як маніфест.
Чому "Маніфест"?
Директорка фестивалю Лариса Шелоумова розповідає, що "Культ Києва" став маленькою традицією, яка гармонійно підсумовує театральний сезон:
"Протягом робочого року Малий театр здебільшого займається своєю основною діяльністю — створенням вистав і роботою з репертуаром. А наприкінці сезону нам хочеться вийти за межі театральної сцени для ширшої розмови про місто, культуру та людей, які її творять. Фестиваль став платформою, де зустрічаються вистави, концерти, кінопокази, лекції, виставки та міські історії".
Ми маємо бажання осмислювати Київ через мистецтво та створювати простір для діалогу між різними спільнотами. Тому цей формат повертається щороку. Це природний спосіб підбити підсумки сезону та відкрити нові розмови, — каже Лариса Шелоумова.
Вибір цьогорічної фокус-теми супроводжувався дискусіями всередині команди. Слово "маніфест" спершу викликало сумніви, бо могло прозвучати занадто декларативно. Проте організатори переосмислили його суть:
"Нам здавалося, що це надто гучне слово для часу, в якому ми живемо. Але згодом зрозуміли, що сьогодні маніфест не обов'язково має бути гучною заявою. Для нас це радше дія".
Кожна вистава, книжка чи культурна подія, що відбувається попри всі обставини, є певним висловлюванням. Тож саме рішення продовжувати творити та збирати людей навколо культури сьогодні вже є позицією, — зазначає директорка фестивалю.
"Культ Києва" 2026 розширив свої кордони. Команді було важливо зібрати митців із різних регіонів:
"Кожне місто сьогодні має свій досвід, інтонацію та спосіб говорити про те, що для нього важливо. У цьому сенсі Харків, Львів, Запоріжжя та Київ мають власні маніфести. Нам хотілося зібрати ці голоси разом і побачити, як різні культурні середовища реагують на спільні виклики й осмислюють час, у якому ми живемо".
Цьогорічний фестиваль — не лише розмова про Київ. Це спроба почути багатоголосся сучасної української культури, з якого й формується наш спільний культурний ландшафт.
Попри різноманіття форматів, програма фестивалю зберегла цілісність завдяки роботі кураторів, кожен із яких відповідав за свій напрям. Спільна тема дала змогу поєднати різні події в один органічний діалог, де кожна частина доповнює іншу:
"Ми запросили кураторів і дали їм достатньо свободи осмислити "Маніфест" через власну сферу — музику, літературу, театр, візуальне мистецтво чи дискусійні формати. Було важливо не уніфікувати ці голоси, а навпаки — зберегти їхню відмінність".
Маніфест не може бути одним для всіх. У цьому різноголоссі й народжується цілісна картина. Тому фестиваль став радше простором діалогу між різними поглядами й досвідами, ніж спробою звести все до єдиної відповіді, — ділиться Лариса Шелоумова.
Візуальна програма: діалоги про людяність
Візуальна програма розпочалася за два тижні до фестивалю, коли на терасі Малого театру з'явилася скульптура "Діалог" львівського митця Володимира Семківа. Двометрові дерев'яні ноги вже встигли стати частиною Львівського тижня скульптури, а згодом "дійшли" до Києва, продовживши символічний діалог — між містами, мистецькими середовищами та людьми. Саме образ "Діалогу" став основою візуальної айдентики цьогорічного "Культу Києва".
Арткураторка, лекторка й журналістка із Запоріжжя Льона Радченко вибудувала візуальну програму навколо ідеї мистецтва як відкритого висловлювання — такого, що виходить у міський простір, стає видимим для широкої аудиторії та запрошує до діалогу. Детальніше про скульптуру в місті вона розповіла на кураторській екскурсії.
Разом зі співкуратором виставки, галеристом, засновником артцентрів "Я Галерея" Павлом Гудімовим вони обрали об'єкт, не закріплений на місці назавжди. За словами Льони Радченко, це принципове рішення:
"Коли ми говоримо про мистецтво в міському просторі, важливо бути обережними. Окрім художньої цінності, маємо враховувати страх містян, що об'єкт встановлюють "навіки". Європейський досвід доводить: можна давати скульптурі змогу подорожувати — це знімає напругу і створює простір для живого діалогу".
Буває так, що в одному місці об'єкт не привертає багато уваги, а в іншому викликає вибух емоцій. Тож обираючи роботу для тераси театру, ми шукали те, що не боїться бути мобільним — справжній паблік-арт, — каже кураторка візуальної програми.
"Діалог" Володимира Семківа не пропонує однозначного прочитання. Скульптура викликає різні асоціації. Льона Радченко зізнається:
"Для мене це чудовий приклад сучасної скульптури, яка не монументальна й не героїчна, хоча ми можемо подумати і в цей бік. Вона людяна. Хтось міг би сказати — екологічна. До того ж не закріплена на одному місці. І це прекрасно".
Особливе значення має походження матеріалу: скульптор працює лише з деревами, зрізаними через аварійність або тими, які впали природним шляхом. Володимир Семків переконаний: жодна скульптура XXI століття не вартує зрубаного дерева. Тополя, з якої зроблено "Діалог", росла в його рідному селі й була понад метр у діаметрі. З віком вона стала крихкою, тож довелося зрізати через загрозу падіння.
Природне старіння матеріалу митець не вважає проблемою, навіть навпаки:
Я проти полірованого граніту, бо на ньому немає відчуття часу, а там, де немає часу, немає життя. Якщо речі органічно ростуть і старіють, як ми, люди, — це круто, — стверджує Володимир Семків.
Візуальний напрям фестивалю продовжила робота Марії Василенко What Makes Me Human? У ній художниця досліджує фрагментованість людського існування, де поєднуються органічне та неорганічне, тваринне та технічне. За словами авторки, сучасна людина живе на перетині природи та культури, і саме ця драма балансування є визначальною.
У творі прочитується складна синтезована реальність: від стовбура дерева до рептилоїдних і тваринних рис, які переплітаються з технічними деталями. Мисткиня зобразила "ловця радіосигналів", що символізує здатність людського розуму в певних станах виходити за межі тілесного, "ловити хвилі" та долати біологічні обмеження.
Ми існуємо на перетинах. Живемо в абсолютно новій реальності, де наш мозок і тіло, що дісталися нам від пращурів, мають співіснувати з високими технологіями, — вважає Марія Василенко.
На думку художниці, питання "що робить мене людиною?" не має остаточної відповіді — визначальним є сам процес пошуку:
"Я згадую цитату філософа, який сказав, що існувати — це бути значенням змінної. Не взаємодіяти, не ставити запитань, не змінюватися — це застигати. Мистецтво, як і людина, розкривається щоразу інакше від погляду глядача, наче процес у квантовій фізиці. Кожен такий погляд змінює життя образу".
Кожна вистава — маніфест
Попри мультидисциплінарний формат фестивалю, саме театр став його першим висловлюванням. Цю програму відкрив пластичний перформанс "Поки ви дивитесь" під режисурою Вікторії Степанкової. Дійство розгорнулося на терасі та балконах Малого театру, вивівши театральну дію в міський простір, де її свідками ставали, зокрема, й випадкові перехожі.
Через пластику, текст і мовчання студенти Школи Малого театру говорили про життя українського митця під час війни — між сиренами, новинами, страхом і виснаженням. Вони ставили запитання: що сьогодні є справжнім актом мистецтва?
Театральна програма зібрала вистави про війну, дорослішання, травму та людську гідність. Куратором став режисер і директор-художній керівник Малого театру Дмитро Весельський:
"Відколи почалася повномасштабна війна, я кажу глядачам перед кожною виставою, що сьогодні похід у театр — це маніфестація життя. Створення театру (як і будь-якого іншого мистецького твору) в умовах війни перетворюється на декларацію віри в майбутнє, в людину, в перемогу культури та здорового глузду".
За словами куратора, визначальною у відборі була не лише відповідність фокус-темі, а й сила висловлювання.
Майже будь-яка вистава сьогодні могла би потрапити до програми з фокус-темою "Маніфест". Але все ж намагався сформувати її з постановок, які гучно й максимально безапеляційно транслюють закладені в них ідеї, — говорить Дмитро Весельський.
Фестиваль представив не лише київську сцену, а й роботи з інших міст. Окрім Serendipity Малого театру, до програми увійшли дві гастрольні вистави — з Харкова та Львова. Усі три постановки пропонували різні типи висловлювання — від особистого досвіду до соціального й політичного жесту.
Виставу "Імперія маст дай" Харківського театру ляльок Дмитро Весельський описує як чітко артикульований маніфест. Він зауважує, що сама назва маніфестує спільну мрію.
Маніфестною у своїх висловлюваннях є й постдокументальна робота "Sex education. Дівоча версія" львівського незалежного театру "Лава". Як зазначає Дмитро Весельський, у постановці стверджують ідеї рівності, взаємоповаги та самоповаги.
"Передчуття зсуву": як кіно фіксує зміни
Окремим простором для розмови про місто стала кінопрограма "KISFF: передчуття зсуву". Її сформувала продюсерка, культурна менеджерка та операційна директорка Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів KISFF Катерина Янюк.
До добірки увійшли короткі метри 2016-2025 років, у яких місто є повноцінним героєм — простором, що впливає на людей, формує їхній досвід і відображає суспільні зміни. У програмі були представлені "Цвях" Філіпа Сотниченка, "Зсув" Олексія Радинського, "Київський торт" Микити Лиськова та "Прелюдія" Аліни Панасенко.
За словами кураторки, побудова програми була не випадковою. Фільми створюють діалог між різними періодами та дозволяють побачити, як змінювалася українська культура протягом останнього десятиліття.
Ми спеціально вибудували порядок стрічок так, щоб створити певний контраст між минулим і сьогоденням, — пояснює Катерина Янюк.
Окремою лінією програми стало дослідження того, як змінилося українське кіно після 2013 року. Кураторка наголошує: саме тоді сформувалося нове покоління митців, які почали говорити про реальність власною мовою:
"Хвиля свободи, що виникла після Революції Гідності, відкрила багато нових горизонтів — і в кіно, і в мистецтві загалом. Було відчутно, що накопичився ресурс і з'явився великий запит на те, щоб формувати нову кіномову, репрезентувати свою культуру. Якщо подивитися на режисерів, які сьогодні представляють Україну на міжнародних фестивалях, багато хто з них почав свій шлях саме після 2013-го", — каже Катерина Янюк.
Назва програми "Передчуття зсуву" — це метафора не лише змін у кіно, а й трансформацій, які переживала Україна. Фільми, створені до та після початку повномасштабної війни, показують, як змінювалися місто та суспільство. Водночас вони зберігають пам'ять про людей, яких уже немає: у стрічці "Зсув" зафільмовані представники спільноти "Хащі", митці Давид Чичкан та Артур Сніткус, які загинули, захищаючи Україну.
Освітня програма: навіщо говорити про маніфести минулого
Освітня програма стала ще одним способом дослідити тему "Маніфесту" — цього разу через історію, культуру та досвід попередніх поколінь митців. Кураторкою була директорка фестивалю Лариса Шелоумова. Вона зібрала події, що розкривали тему в різних мистецьких напрямах.
До програми увійшли лекції та розмови про те, як формувалися культурні рухи й ідеї, що впливали на українське мистецтво. Мистецтвознавиця Дарина Якимова говорила про роль групи Р.Е.П. у 2000-х роках, літературознавець В’ячеслав Левицький досліджував викличність літератури 1990-х, а арткритикиня Євгенія Буцикіна — те, як маніфести впливають на дизайн і візуальну культуру. Тоді як музичний оглядач Олексій Бондаренко розповідав про визначні музичні альбоми, а літературознавці Ростислав Семків і Віра Агеєва говорили про маніфести в літературі.
Записи розмов незабаром будуть доступні на YouTube-каналі Малого театру.
За словами Лариси Шелоумової, ключовою частиною освітньої програми було звернення до попереднього досвіду — щоб зрозуміти процеси, які формують нашу культуру сьогодні.
Було важливо зібрати різні голоси та оптики, які допомагають краще осмислити сучасний культурний контекст. Багато лекцій були звернені до історії та ретроспективного погляду, — пояснює кураторка.
Майстер-класи та екскурсії: від теорії до практики
Практичний блок фестивалю об’єднав кілька напрямів. Майстер-клас із пластики "Сенсотілесність" із хореографкою Вікторією Степанковою та воркшоп з акторської майстерності від акторки Христини Дейлик вивели тему маніфесту у площину фізичного театру. Учасники вчилися перетворювати внутрішній стан, втому чи паніку на усвідомлений художній жест.
Воркшоп із колажування від мисткині Лії Адам став спробою деконструювати реальність за допомогою образів і символів. Колаж був способом заявити про власну позицію, оперуючи лише візуальними метафорами.
Екскурсія "Київ Олександри Екстер" із дослідницею Анною Лодигіною дозволила поглянути на Київ як простір, де авангардні маніфести минулого досі проступають крізь сучасну забудову.
За словами організаторів, "Культ Києва" не лише пояснював, що таке маніфест, а й пропонував кожному відвідувачу перевірити, як він може маніфестувати власну присутність у світі сьогодні — чи то через пластику тіла, чи то через візуальне мистецтво, чи то через переосмислення міського простору.
Також частиною фестивалю став ярмарок локальних брендів. У фоє та на терасі Малого театру гості могли ознайомитися з незалежними майстернями та брендами.
Саундтреки міських вулиць: як формували музичну програму
Музичну програму курував музичний оглядач, головний редактор медіа "Лірум" Олексій Бондаренко. Він пояснив, як відбувався вибір виконавців:
Насамперед я хотів, щоб це були гурти, які мають прямий зв’язок із Києвом. Тому логічно виникла ідея запросити Blooms Corda. Для мене мало хто настільки асоціюється з районом довкола Золотих воріт, Рейтарської та частково Подолу, як вони. До того ж Малий театр давно дружить із гуртом, тож це був метч, — говорить куратор музичної програми.
Для пошуку другого учасника оголосили open call. Так до програми потрапив гурт Lady Aphina. Вибір був зумовлений їхнім підходом до творчості:
"Михайло Опекан, соліст гурту, не погоджується зі мною, але, як на мене, це справжній артрок. Для них важлива не лише музика як звук, а й візуальна мова, кліпи та сторітелінг як повноцінні художні інструменти. Кожна їхня робота — це щось експериментальне, вдумливе й таке, що змушує насправді відчути", — зазначає Олексій Бондаренко.
Маніфест, який справді став дією
Однією з наскрізних складових фестивалю стала благодійність. Протягом усіх чотирьох днів "Культу Києва" гості могли долучитися до збору на кампанію підтримки бригади "Азов" під назвою "Східний бар’єр".
Кульмінацією став благодійний аукціон, який провів актор Ілля Чопоров. До нього долучилися митці, локальні бренди, партнери фестивалю та сам Малий театр. Серед лотів були мистецькі роботи, книжки, авторські сертифікати, театральний абонемент і спільний маніфест, створений відвідувачами фестивалю. А головним лотом стала скульптура "Мрія" Володимира Семківа, яку продали за 50 тисяч гривень.
До збору також долучився бар "Книжки і пляшки". Заклад створив благодійний коктейль "Маніфест", 100% коштів від продажу якого були спрямовані на підтримку кампанії.
Завдяки донатам відвідувачів, благодійному аукціону та іншим ініціативам фестивалю вдалося зібрати 159 тисяч гривень.
"Культ Києва" відбувся за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".
