MYPH Photography Prize III: хто й за що отримав премію для фотографів цього року
Робота фотографки Валерії Кошерієвої із серії світлин Plaything. Фото надане пресслужбою MYPH Photography Prize
23 жовтня в київській галереї Dymchuk Gallery оголосили переможців фотоконкурсу MYPH Photography Prize. Щорічну премію для українських фотографів вручили втретє. До 29 листопада роботи всіх дев'яти фіналістів, зокрема й чотирьох лауреатів, можна побачити на виставці в Dymchuk Gallery.
Спеціально для "ТиКиїв" про саму премію та про кожного цьогорічного переможця розповів засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH і конкурсу MYPH Photography Prize, фотограф Сергій Мельниченко.
Сергій Мельниченко про премію MYPH Photography Prize
Ми робимо премію, бо на старті фотографу чи фотографці найважче. Роботи вже є, а виставок, публікацій і людей, які в тебе вірять, ще немає. Я й сам отримав свій перший великий приз саме в категорії для початківців — Leica Oskar Barnack Award Newcomer у 2017 році. Знаю, як багато така відзнака важить на початку.
Тому MYPH Photography Prize безоплатна й тільки для тих, хто у фотографії не більш ніж п'ять років. Ми даємо не лише призи, а й виставку в галереї, показ на ярмарках, номінації на міжнародні конкурси. Тобто перший справжній крок у професію.
Цього року ми отримали 493 заявки від українців та українок із 23 країн. Люди знімають на фронті, в тилу, за кордоном. Їм потрібне місце, де їхню роботу побачать та оцінять фахово. Тому нам важливо продовжувати.
Цьогорічні результати — для мене прецедент. Перше місце отримав проєкт, присвячений пам'яті полеглих захисників. Троє фіналістів нині служать у Збройних Силах України, й серія одного з них — Віталія Герасименка — була знята у штурмовому батальйоні та посіла друге місце. Тобто мистецтво про війну сьогодні створюють ті, хто проживають її зсередини.
І ще одне. Валерія Кошерієва до цього конкурсу не мала жодної виставки чи публікації. А пішла з другим місцем і "Найкращим дебютом". Саме для цього премія й існує.
Сергій Мельниченко про переможців та їхні фотосерії
Вероніка Моль, "Це може бути тиша" (перше місце)
Вероніка Моль робить те, що мало хто витримає: їде на кладовище за кладовищем та фотографує небо над кожною могилою. А на звороті пише ім'я воїна, роки життя та місце поховання. Це тиха робота, але дуже сильна.
Наразі я відвідала 28 кладовищ у селах і містах різних областей України та створила приблизно тисячу фотографій. Це лише початок довгої подорожі вшанування пам'яті загиблих захисників України. Планую продовжувати цю роботу стільки, скільки буде потрібно. Це моє висловлення вдячності та шани, народжене з болю колективної втрати, — каже Вероніка Моль.
Валерія Кошерієва, Plaything (друге місце та "Найкращий дебют")
Валерія Кошерієва все зробила сама: маски, костюми, декорації. І через гру показала, як влаштована диктатура. Сатира тут працює, як зброя.
Це концептуальна серія автопортретів, яка сатирично деконструює механізми тоталітарного правління, токсичну маскулінність і нарцисизм автократії. Вкорінена в українському досвіді, робота виступає контратакою проти російської імперської агресії, протиставляючи вільне суспільство сусіду-агресору, де людські життя зведені до одноразових іграшок, — говорить Валерія Кошерієва.
Віталій Герасименко, "Теплові сигнатури" (друге місце)
Віталій Герасименко знімав там, де більшість із нас ніколи не буде. Він показує війну так, як її бачать прилади, тепловізори та дрони. І людина в цій оптиці стає сигнатурою на екрані. Це чесно і страшно.
Робота над серією тривала під час моєї служби у штурмовому батальйоні, де камера стала інструментом фіксації нової, "нелюдської" оптики війни. Я фіксую, як сучасні засоби ураження змінюють сам процес бачення, перетворюючи реальність на потік цифрових даних. Це візуальний архів внутрішнього стану солдата, спроба зберегти крихку присутність життя у середовищі, спроєктованому для його знищення, — каже Віталій Герасименко.
Олександр Попенко, "Маленький Париж" (третє місце)
Олександр Попенко знайшов копії Ейфелевої вежі по всій Україні та за кожною побачив історію людей, які її поставили. Це іронічна й тепла серія.
Київ, Харків, Ірпінь, Нова Каховка, Коростень, Одеса, Рівне, Вінниця та Яготин. Що об'єднує такі різні міста? Ейфелеві вежі. Вони в Україні як гриби: тільки сфотографував одну, з'явилась інша. Вони стирчать з ландшафту як щось чуже. І одночасно зливаються з ним, ніби Ейфель народився в Україні й усе життя прожив тут, — говорить Олександр Попенко.
