Оперна діва Людмила Монастирська: "Київ — моє місце сили"

Фото: пресслужба Національної опери України

Ім’я примадонни Національної опери України, співачки Людмила Монастирської гучно звучить не лише на батьківщині: графік Монастирської давно щільно заповнений виступами в найкращих оперних театрах світу. Проте співачка і не думає залишати Нацоперу й київського глядача. Чому? Обговоримо! 

Людмило, ймовірно, у вас було чимало пропозицій і можливостей бути зараз за кордоном, проте ви продовжуєте жити й працювати в Києві…

А в мене ніколи не було бажання кудись виїхати — хоча і пропонували, і досі пропонують. У Києві — мої місця сили: Золоті ворота, де я живу, Софія Київська, Пейзажна алея, Львівська площа — тут ми часто гуляємо з дітьми, друзями...

Я багато років жила на іншому кінці міста, а потім переїхала ближче до театру. Та й чисто енергетично мені тут добре. У Києві я з моїх 15 років, і ніколи не хотіла жити деінде. За цей час в мене було дуже багато гастролей, я багато часу провела в різних країнах із різними менталітетами, різним мовним середовищем, і мене завжди тягнуло додому, до своїх людей.

Тим паче я провідна солістка Національної опери України й маю певні зобов’язання перед театром.

І навіть із початком повномасштабного вторгнення не було думок переїхати?

Коли почалася війна, я була в Неаполі. А звідти перебралась до Варшави. Тоді ж було дуже багато заходів на підтримку України, зокрема з оркестром Ukrainian Freedom Orchestra, що набирав українських музикантів із різних країн — в серпні 2022 року в нас був прекрасний проєкт, яким керувала маестра Керілін Вілсон.

Крім цього, тоді роботи за кордоном було дуже багато, бо російських співаків усували майже з усіх контрактів і замість них запрошували українців, зокрема мене. Тому з початком повномасштабного вторгнення я декілька місяців перебувала у Варшаві, щоб бути ближче до аеропорту, бо літати доводилось чи не щотижня. Хоча дуже скучала за домом.

А в мене ж ще свої контракти є, заплановані за багато років вперед. Тож додому я потрапила аж у листопаді 2022-го, коли вже почали вимикати світло і таке інше.

Як вас стали зустрічати після початку вторгнення за кордоном? Чи змінилося ставлення з боку публіки, колег?

Не дуже щось змінилось — ані для нас, ані для тих росіян, яких усунули з театрів — вони чудово знаходять себе в інших країнах. Весь світ від них не відмовився, і всі це знають. А от мені зараз довелось відмовитись від дуже гарного проєкту в Південній Кореї — я мала співати "Турандот". Але в цьому проєкті є тенор Юсіф Ейвазов, колишній чоловік Анни Нетребко, тож я відмовилась від спільної роботи з ним.

А от тоді, коли ви співали "Турандот" у Метрополітен-опера замість Анни Нетребко, і вийшли на сцену, загорнувшись у прапор України — це вона відмовилась від ролі чи її усунули?

Її усунули. Вона ще й до суду подала, і компенсацію відсуджувала за декілька контрактів, які з нею розірвали. На один із таких її контрактів мене й запросили.

А зараз не перетинаєтеся в роботі з росіянами?

Ну, ось у вересні в мене був контракт у Берлінській опері, де я співала, до речі, ту ж "Турандот". Нетребко там паралельно співала в "Набукко" — вони репетирували в іншій аудиторії. І в коридорі ми з нею зустрілися: вона поводиться як ні в чому не було — мабуть, особливих докорів сумління росіяни не відчувають. Вона ж людина режиму, в неї відповідними структурами вкладені великі кошти й установки. І вона, як я думаю, не може відмовитися від цієї політики. Хоча могла б спокійно співати по всьому світі й забути про ту владу.

Нещодавно російський оперний співак Ільдар Абдразаков дав інтерв’ю Ксенії Собчак і поскаржився, що його усунули від ролі, бо українець відмовився виходити з ним на одну сцену. Але, каже, "ясно, що це конкурентна гра…"

Моя думка — до питання закордонних виступів наших артистів мають долучатися Міністерство закордонних справ і Міністерство культури України: виробити тверду позицію щодо того, як саме ми маємо себе вести та, на мій погляд, не стояти осторонь. Бо вік співака дуже короткий, так само як і в балетних артистів, і ми ж представляємо свою країну, не співаємо російську музику. В афіші біля мого імені завжди написано Ukraine. І якщо в постановці є хтось із росіян, то це ж не ми їх туди кличемо, а організатор. То чому ми маємо через росіян весь час самоусуватись від запрошень?

Тим паче, що, якщо ми відмовляємось від участі в проєкті, на наші місця зрештою кличуть тих самих росіян — ані ми нічого від цього не виграємо, ані держава. Тут потрібно виробити конкретний алгоритм дій. Чи хай видадуть якусь офіційну постанову: "Ми вам не рекомендуємо…" чи "Ми вам забороняємо виступати разом із росіянами". А зараз ми не розуміємо, як маємо вчиняти. От мені довелося відмовитись від вигідного контракту, хоча я маю допомагати своїм рідним, своїм дітям — для мене ці гроші не зайві. До того ж під час ковіду в нас полетіли всі контракти за кордоном, і нарешті ми вже більш-менш входимо в цю колію. Якщо і зараз нам цю роботу забороняти…

Ще один момент. Закінчується вистава десь у Ковент-Гарден, чи Метрополітен-опера, чи Ла Скала. Іде наш співак — один, максимум, із парою друзів. І йде росіянин, а за ним — ціла свита: посол, консул, ціла купа людей.

Може, нашим чиновникам теж треба цікавитись людьми, які представляють країну на таких майданчиках?

Не Каллас, а Монастирська!

Якщо відкинути аспект війни — відомо, що театральний світ, оперний зокрема — світ інтриг і конкуренції. Чи стикалися ви з цими інтригами в закордонних театрах?

Особисто я — ні. У мене є контракт, я його вивчаю і, якщо мені підходять умови, — склад, роль, гонорар, репетиційний час — підписую.  

Тебе може не влаштувати кількість вистав — можливо, їх 5 з 10, а ти хочеш 7 чи 8 — бо тобі ж там місяць сидіти, і "за спасибі" співати ти не зобов’язаний. Можеш це обговорювати — театр може на твої умови піти, а може не піти.

А в Національній опері ви стикалися із заздрістю, конкуренцією тощо?

Напряму — ні, в нас не прийнято це проявляти. З колегами в нас достатньо рівні, шанобливі стосунки.

Хоча шлях у професії я пройшла довгий, і було різне — зараз не хотілось би все згадувати. І в нашому театрі в мене були різні періоди. Колись був час, коли мені влаштовували якісь випробування, прослуховування, ще щось — то тут заспівай, то на сцені, то "тебе чути", то "тебе не чути", то "це ми хочемо", то "ми вже не хочемо, щоб ти особливо щось співала" — різне було.

Тих людей вже давно немає в живих, тому, мабуть, і не варто про них говорити.

Потім, коли я почала за кордон їздити, ставлення вже кардинально змінилося.

Знаю, до Нацопери вас фактично привів випадок?

Вперше я потрапила до театру в 1998-му й кілька років тут провела, але співати мені особливо нічого не давали. Ну, я тоді була ще зовсім молода, дуже худесенька, в мене і сил особливо не було, і дітки-погодки були ще зовсім малі — три-чотири рочки. Може, це було й справедливо.

Потім я працювала в дитячому музичному театрі, а 2008 року Володимир Маркович Кожухар із Петром Яковичем Чуприною запропонували мені заспівати "Аїду" в Національній опері України як запрошена солістка — бо багато хто їхав на гастролі, і тоді співати не було кому.  

Я відспівала тут один сезон і вже з 2009-го стала солісткою нашого театру на постійній основі.

Я заспівала "Аїду", "Джоконду", "Бал-маскарад", ще щось… А потім один тенор, який тут вже не працює, показав моєму нинішньому менеджеру мої записи, і той запропонував мені співпрацю.

Багато чого випадок визначав у вашому житті?

Ну, щось вирішував. От, приміром, саме те, що з моїм менеджером Давидом мене звів мій колега: "Давай, я запропоную тебе своєму менеджеру".

Я ще відмовлялася — мене якраз знову запросили до Нацопери, життя більш-менш налагоджувалось, певні сімейні питання ще були…

І я кажу: "Та ні, я вже тут буду". — "Ні-ні, треба тебе запропонувати!"

Мій нинішній менеджер довго мені надзвонював, годинами вмовляв із ним працювати — він теж тільки починав кар’єру. І вже 15-й рік ми працюємо разом.

Цікаво, а коли стало зрозуміло, що у вас унікальний голос?

Та де він унікальний?

Ну, слухайте, навіть іноземні журналісти визнали, що ви "Норму" краще за Марію Каллас заспівали!

Та ні, я з цим не згодна. Я всі ці порівняння дуже не люблю! Марія Каллас — то Марія Каллас, неперевершена зірка, і такою вона буде завжди. Ми всі, звісно, максимально вкладаємося у свої партії, виконання, інтерпретації, бо глядач же прийшов до театру, а не сидить біля телевізора. Але ці порівняння не розумію. У Марії Каллас дійсно був дуже особливий тембр, який вирізняє її голос серед мільйонів інших.

Вочевидь зіркова хвороба до вас не підходила…

Та сподіваюся, що ні.

Але ж шанувальники у вас очевидно є — цікаво, коштовні подарунки вам часто дарують?

Бувало. Деякі шанувальники — чоловіки, звісно — дуже хотіли мені якісь прикраси коштовні дарувати — та я й сама собі це можу дозволити. І з діамантами прикраси мені дарували, і брошки, і якісь підвіски, і сережки, але я цього не приймаю. Квіти — це максимум, який я можу взяти від шанувальника. А такі подарунки — це, по-перше, інтимне, те, що я можу прийняти хіба що від близької людини. Та й енергетичний вплив вони мають. Прикраси люблю обирати сама, ну і коханому можу це дозволити.

Щодо шанувальників, то є й такі, які через океан літають на мої виступи, і їх немало. А таких, що просто з країни до країни Європою за мною їздять, взагалі дуже багато. Ну, в Європі так заведено — їх змалечку привчають шанувати класичне мистецтво.

Що це було?

Ви співаєте в найкращих театрах світу — як після цього оцінюєте рівень вистав Нацопери? Чи відповідає рівень наших постановок світовому?

По-перше, відповідає. По-друге, навіть якщо не казати про сценографію, декорації, освітлення тощо, у нас збереглися постановки з історичними костюмами, що відповідають часу, в якому відбувається дія вистави. Я тяжію до костюмів, що передають епоху.  

Водночас у Віденській опері я нещодавно співала провідну партію в надсучасній постановці "Макбет". Щось в ній зрозуміти можна було… Але не дуже.

Ми з колегою, який грав мого чоловіка, впродовж всієї вистави були в чорних костюмах. Хор, теж в темних костюмах, стояв у якомусь трикутнику, за яким скрізь було затемнення, і ми з моїм партнером співали, сидячи на двох стільцях під лампою. Що це було?

А міманс! Міманс катався по сцені! Там був, наприклад, чоловік із жіночим… чимось. І, навпаки, жінка в костюмчику, оздобленому, м’яко кажучи, явно чоловічими атрибутами…

А в останній сцені на спинку стільця посадили ворона, і я мала співати, звертаючись до нього…

Таке трактування. Режисер був дуже популярний і нині супермодний — Барі Коскі. І що він цим хотів сказати? Я нічого не зрозуміла!

Ну, Відень — це Відень. Австрійці, швейцарці, німці таке люблять.

Тому в нашій опері достойний рівень постановок, а наш цех з пошиття костюмів просто надзвичайний — там прекрасні майстри, які довго працюють над деталями костюмів, розшивають їх тощо.

Я все ж за красу. І за класику — за гарне, естетичне, красиве.

А якщо порівняти нашу вокальну школу з тим, що ви чуєте за кордоном?

Голоси в нас прекрасні! Але ж кожен голос потребує огранювання. І розуміння того, як співати Моцарта, як — Вівальді, Генделя, Верді, Пуччіні, Масканьї — все це різні епохи, і співати це треба по-різному, з різною подачею, різним звуком — цього треба навчатися…

А ви не думали про викладацьку кар’єру?

Ні-ні, поки не відчуваю потягу до цього. По-перше — це величезна відповідальність. Можу пару майстер-класів провести чи розспівки свої показати, але із дня в день ходити й когось навчати не хочу.  

А уявляєте своє життя без співів?

Гарне питання. Я його собі теж ставлю майже щодня.

Ну… Не знаю, можу, напевно, і змінити професію. От Пласідо Домінго — яскравий приклад: був тенором, тепер — баритон, ще й диригує.

Ви ж із ним співали. Могли колись це уявити?

Ніколи! Знову ж таки випадок. Пласідо надзвичайно простий і щирий з усіма — з колегами, музикантами, без "понтів" — він вже все в цьому житті довів.

Ніколи не думала, що працюватиму з такими легендами, як він, чи Джеймс Лівайн — свого часу головний диригент "Метрополітен-опера". Та багато кого ще можна називати...  

А до якого віку можна так успішно співати? Монсеррат Кабальє до останнього подиху буквально співала…

Ну це уже як кому дано. Мені здається, що виходити на сцену можна доти, доки ти можеш співати так, щоб всі цим насолоджувалися, і зупинитись у своїй кар’єрі треба своєчасно.  

Хоча можна й концертувати, якщо Бог дає — Соломія Крушельницька в 77 з гаком співала — є записи її останнього концерту, і голос звучить дуже молодо, бо її вокальна техніка дозволяла.

Тобто можна і в 60 співати, і в 65 — дивлячись, які ролі. Якісь сопрано, в кого є гарний нижній регістр, але зникають верхівки, переходять в меццо-сопрано. Це вже в кого як складеться.

Одним словом, викладати не хочу, а як там буде далі — життя покаже. Поки можу співати — співаю.

Оперний для сусідів

Розкажіть про своїх дітей. Знаю, ваша донька теж пішла в музику, а син — у психологію?

Так, діти в мене, в принципі, дуже творчі — свого часу обоє закінчили музичну школу. Далі життя у кожного склалось по-своєму. Син Андрій спочатку навчався в КПІ, потім — в Могилянці на економіці, потім там же на психології, а тепер вчиться на психолога в Інституті керівних кадрів. І якусь "грошинку" вже почав заробляти.

Аня моя вчилася в академії ім. Глієра і на диригентському, і на джазовому відділеннях. У неї власний проєкт, де вона сонграйтерка: пише свої тексти й музику, аранжує. Все їй цікаво. Автентичний спів їй цікавий — знайшла вчительку з консерваторії, їздить з однодумцями до Львова, Закарпаття, вони там в горах співають…

Діти в мене дуже розвинені, творчі, всім цікавляться. Нинішня молодь трошки інша, ніж наша генерація. Ми вже у 18-20 професію обирали, якось визначитись, а ці поки туди-сюди. Хоча доньці вже 26, сину 25.

Але я до цього ставлюся спокійно. Ніколи нікого не пресингувала — немає в мене цього в характері. Героїня я на сцені — там я в одній "Нормі" можу п’ять характерів втілити — і Верховну Жрицю, і доньку, і коханку, і подругу, і маму. Цікаво це грати й голосом все передавати, перевтілюватись. Але поза сценою я не така — м’якіша, домашня.

Цікаво, ви вдома слухаєте музику чи тишу?

Здебільшого тишу. А якщо слухаю, то легкий блюз, джаз, соул — Еллу Фітцджеральд, Френка Сінатру, Майкла Байбла та ін. — під настрій.

А займаєтеся вдома, розспівуєтеся?

Так, займаюсь — до мене ходить концертмейстерка. Сусіди вже звикли, і якщо я довго не співаю, питають: "А чого це вас не чути? А ми хочемо "Норму" послухати!"

Нормально, влаштували собі безплатний оперний театр вдома!

Та так, серйозно! (Сміється.) А якщо що, питають: "Нічого не трапилось? Ми вже думали: ви на гастролі поїхали чи що?" Сміх і гріх! (Сміється.)

А готуєте часто?

Коли є час. От вчора донька приходила — вона біля мене близенько живе — то я суп готувала і запіканку. Син далі живе й працює, то трошки рідше став бувати.

Ми любимо душевні бесіди: я вмикаю електрокамін, і ми на дивані сидимо й розмовляємо, чай п’ємо. Я люблю поговорити про життя, людські стосунки, і діти люблять до мене на чашечку чаю завітати. Особливо, якщо я щось смачненьке готую.

Наполягаю, щоб вони знаходили час завітати, і вони намагаються. Бо життя таке: у 20 років здається, що все ще попереду, а потім швидко минає 25 чи 30 років, і все видається трошки іншим...

А про те, щоб ще раз вийти заміж, не думали?

Починається! (Сміється.) Не дуже люблю такі питання.

В моєму житті були різні випробування, то про заміжжя навіть і не думалось… Сімейне життя в мене вже було, були свої помилки, свій досвід...

А для душевного спілкування близька духовно і за світоглядом людина в мене є. І я цьому рада.

Ну а в цілому, враховуючи успішну кар’єру, можна сказати, що життя вдалося, і ви всім задоволені?

Рік тому не стало моєї мами. Вона дуже хотіла, щоб я відбулася в цій професії, і докладала до цього чималих зусиль. І я щаслива, що мама побачила мій успіх — її це дуже тішило. Мама в юності мріяла стати співачкою, але доля вирішила інакше — вона стала педагогом, але ми з нею часто із задоволенням співали на два голоси… Так чи інакше її мрія збулась.

Тому можна сказати, що все вдалося й відбулося.

Щоб отримати якийсь результат і втримувати його, потрібно дуже багато чого вкласти — я це й дітям своїм кажу.

Та нехай вже все, що стоїть за моїм успіхом, залишається за лаштунками…

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter