Пі Джей Харві з'явилась на музичній сцені в ті часи, коли жінки з електричними гітарами в руках вже не могли нікого здивувати, але їхня приголомшлива відвертість — так. Це було на початку 90-х, і справді — ця сама відвертість тоді вийшла на зовсім інший рівень.
Це були часи "Нірвани" і Pearl Jam, це були часи гранджу. І якщо ти, як людина, що пише пісні, не зізнавався при цьому у всьому, що тебе страшить, а також наскільки сильно ти ненавидиш себе сьогодні зранку порівняно з учорашнім днем — ти просто зайнявся не тою справою. Але Курт Кобейн та Едді Веддер з Pearl Jam були американцями чоловічої статі — Полі Джин була англійкою.
Вона зростала на батьківській фермі у графстві Дорсет, була тихою та слухняною дівчиною — тому увесь той безжальний як до слухача, так і самої виконавиці парад оголених, безсоромних емоцій на перших двох платівках Пі Джей, Dry та Rid of Me неможливо було пояснити з раціонального боку.
Наслідувальниця Патті Сміт
Так, батьки Полі були досвідченими та прогресивними меломанами — певно, вони ще змалку давали доньці послухати пісні таких жінок, як Патті Сміт. Але навіть Патті, та, котру називали "хрещеною мамою панк-року" у 70-х, насправді не так вже й часто оголювалась перед слухачем в емоційному плані — парадоксально, але Сміт ховалась за міцною стіною власної поезії.
Полі розпочала там, де закінчила Патті — і не соромилась бути як сильною, так і слабкою і безпорадною. Показовим є те, що в обох випадках Пі Джей звучала небезпечно, або навіть погрозливо. Кінець кінцем, той самий альбом Rid Of Me 1993-го року Курт Кобейн називав серед своїх улюблених.
Але середина 90-х була ще цікавішою з музичного боку — Поллі не стала повторювати себе, навпаки, перетворилась на взірець музиканта, артистки, що шукає нових горизонтів та пригод. Спочатку світові була явлена глибина, розкіш та сувора краса диску To Bring You My Love, потім — сміливі експерименти платівки Dance Hall at Louse Point. Але найцікавішим епізодом того періоду є дует з австралійським генієм Ніком Кейвом — на пісні Henry Lee з його сенсаційної платівки Murder Ballads ("Вбивчі балади").
Полі та Нік Кейв
Якщо пам’ятаєте, на тому альбомі Кейв співав виключно про вбивства та кохання, на тому ж диску був неочікуваний хіт Where the Wild Roses Grow, заспіваний дуетом із Кайлі Міноуг.
Так ось, хоч Henry Lee і не стала таким масовим успіхом, як номер із Кайлі, і не лунала з кожної праски, пісня все ж таки зробила Полі рівно настільки відомою та коханою у масах, щоб тепер надалі відстежувати її подальші кроки — та повертатись до її минулого. Тоді ж ходили чутки про роман Полі із Кейвом — щось там таки насправді відбувалось, принаймні наступна платівка Ніка була суцільним криком душі закоханої людини (The Boatman's Call), а Полі вперше відверто заговорила про секс (платівка 1998-го Is this Desire?).
На самому початку нового століття трапився досить дивний епізод — а саме спроба записати "правильний" поп-рок альбом, прямолінійний настільки, наскільки це було можливо. Звичайно, усі особливості почерку Харві були помітні навіть тоді, коли вона писала друкованими літерами — але все одно, платівка Stories from the City, Stories from the Sea стала винятком в дискографії майстрині.
Вона довела, що здатна бути "такою як всі" і при цьому залишатись сама собою — але робити ще один крок у цьому напрямку було б для Полі артистичним самогубством.
Пі Джей. Сукні та фортепіано
Вона зробила крок назад (альбом 2004-го року Uh Huh Her), а потім почались справжні дива. З бешкетливої учениці Харві перетворилась на сувору вчительку — навіть зовні, якщо врахувати новоявлену любов до суконь, які не соромно було б вдягнути і порядній жінці позаминулого століття.
Тепер Пі Джей не брала до рук електричну гітару, а з прямою спиною сиділа за фортепіано — і о боже, які ж прекрасні пісні примушував її писати саме цей інструмент. Це жодним чином не була стилізація — просто в саме такий спосіб тепер висловлювала бажання спілкуватись муза співачки. Альбом White Chalk 2007-го, записаний в цей період, здавався верхом досконалості — при тому, що звучав так, ніби двадцятого століття просто не існувало.
Але наступна платівка Let England Shake була ще більшим тріумфом — настільки, що британські критики цілком серйозно почали називати Харві не інакше як "Королевою Англії".
Дійсно, ніхто не тільки на британських островах, а й на всій планеті тоді не писав і не грав таку шляхетну, таку мудру, таку красиву та водночас гірку музику – і жодного стосунку до поп-культури нові пісні Пі Джей не мали.
Тепер маємо нову роботу Полі Джин — після семирічної перерви. Платівка I Inside the Old Year Dying вимагає до себе такої ж уваги, як будь-який витвір мистецтва, що зберігають музеї чи тримають на собі полиці. Але цей музей і ці полиці — вони ось тут, всередині нас, слухачів, і ця музика ніколи не покриється пилюкою. Послухайте лиш другий трек, Autumn Term — осінь може звучати і таким чином.
