Продюсерка фільму "Куба & Аляска" Ольга Брегман: "Дівчата погодились зніматися, бо були впевнені, що не доживуть до кінця зйомок"

Фото: кадр із фільму "Куба & Аляска"/Єгор Трояновський

27 липня в Україні відзначатимуть День парамедика, а вже 14 серпня у прокат вийде документальна стрічка Єгора Трояновського "Куба & Аляска" — про парамедикинь із позивними "Куба" й "Аляска". Її творці понад два роки фіксували військові й тилові будні дівчат. Про те, як створювався фільм, як знімалися найскладніші моменти та які несподіванки спіткали команду у процесі роботи, ми поговорили з продюсеркою проєкту Ольгою Брегман.

Ольго, почнімо з того, як, власне, народився фільм?

Про "Кубу" ми вперше дізналися навесні 2022-го, коли знімали в Жіночому ветеранському русі, співзасновницями якого є дівчата. А потім Єгор багато працював у Харківській області як журналіст і дізнався, що "Куба" теж там — до того ж служить разом із дівчиною з позивним "Аляска". Ми посміялися: "Прикольно: "Куба" й "Аляска" служать разом". І тоді, влітку 2022-го, Єгор вперше записав із ними інтерв'ю. Ми подивились матеріали та зрозуміли, що треба спробувати зробити фільм, у якому ми слідкуватимемо за дівчатами, щоб побачити війну очима жінок.    

Але "Куба" й "Аляска" почали знімали себе ще до того, як ми їх про це попросили. Коли ми познайомились, ці відео вже були вірусними в соцмережах, і вони також увійшли до фільму.

Просто коли постало питання, що ми не завжди можемо перебувати разом із ними і знімати їх через специфіку їхньої роботи та небезпеку, тому вирішили, що в ті моменти вони зніматимуть себе самостійно — на GoPro, камери, телефони — на все, що є під руками.

А дівчата одразу погодились стати героїнями фільму? Бо це ж ніби додаткове навантаження до їхньої роботи?

Вони кажуть, що одразу, бо не думали, що доживуть до кінця знімання. Вони щодня стикалися з такою небезпекою, що на тлі цього люди з камерами вже не видавалися чимось страшним.

Але все ж були моменти, коли не тільки дівчата знімали себе самі, а й хтось із вашої групи був із ними на фронті. Чи були під час знімання якісь небезпечні моменти?

На фронті завжди небезпечно. Ми знімали ще тоді, коли в дівчат була можливість виїжджати на лінію фронту, забирати поранених і багато пересуватись — зараз такої можливості немає через FPV-дрони, зовсім іншу природу війни.

А нам вдалося зафільмувати, як відбувалася війна у 2022–2023 рр. Звісно, ми дотримувалися протоколів безпеки. Дуже часто наша знімальна група жила не безпосередньо з героїнями, а трохи далі та приїжджала на зйомки.

Але якихось ексцесів у нас не траплялося — більше небезпечних ситуацій було, коли дівчата самостійно себе знімали там, де нікого, крім них, бути не могло.

Людина з камерою на фронті, в принципі, привертає до себе багато уваги, і для нас було важливо не заважати нашим героїням виконувати їхню роботу і не створювати додаткову небезпеку для них та військових, які з ними служать.

Тому часто в нас такі були досить складні організаційні маневри — майже маленькі спецоперації.

У контрнаступ із камерою

Ви одразу розуміли, якою має бути приблизна драматургія фільму?

Для нас було важливо насамперед зрозуміти: як це — бути жінкою на війні, що саме дівчата роблять, як це — бути в тих ситуаціях.

У наших зйомках від початку було дуже багато гумору. Дівчата кажуть, що у медиків чорний гумор, а у парамедиків — найчорніший. І нам одразу сподобалось, що вони все роблять через харизму, ставляться до всього з гумором та легкою іронією.

"Куба" нам на самому початку сказала: "Коли будуть контрнаступи, я хочу, щоб ви з камерою зі мною йшли забирати назад українські території". І ми на це й орієнтувалися: думали, що якщо дійсно щось таке буде відбуватися, класно, щоб ми були поруч.

Але, звісно, війна вносила свої корективи, і все пішло іншим шляхом. Ми були з дівчатами в найскладніші моменти їхньої служби, приватного життя і всіх подій. Тому в якийсь момент драматургію цього фільму почало вибудовувати життя, а ми просто робили все можливе, щоб її вловлювати.

А як ви визначали, що саме з мирного життя дівчат треба знімати?

Не хочеться спойлерити, але коли "Аляска" була поранена, це був досить критичний момент для всіх нас, бо наша ідея полягала в тому, що "Кубу" й "Аляску" ми знімаємо разом.

Коли ж ми зрозуміли, що поранення дуже серйозне й реабілітація буде довгою, то переосмислювали, як далі знімати цей проєкт. І Єгор, режисер, знайшов дуже класне творче рішення — показати їхню дружбу й підтримку, навіть коли вони на відстані одна від одної. І вже починаючи з цього моменту, в нас було два треки: "Куба" на фронті та "Аляска" на реабілітації.

До того ж "Куба" нам завжди говорила, що до того, як 2022-го повернутися на фронт, вона була дизайнеркою — її колекції навіть були представлені на Fashion Week, у неї є цех, який працює на базі Жіночого ветеранського руху.

І, мовляв, вона б хотіла мати можливість продовжувати свою дизайнерську кар'єру. Коли ж її раптом запросили на показ до Парижа, ми зрозуміли, що хочемо бути з нею і в ці моменти.

Тому велика частина матеріалу про життя дівчат з'явилася у фільмі досить органічно. І для нас було важливо показати цей контраст життя військових, які періодично вириваються в мирне життя: сьогодні вони на фронті, серед поранених і в жахливих умовах, а післязавтра вона їде до Парижа на модний показ у будинку, де жили Ален Делон і Ромі Шнайдер. Це і для тебе — складний контраст. А як для неї?

Життєва драматургія

У "Куби" ж був наречений, який загинув?

Про те, що "Куба" зустрічається з військовим, ми дізналися вже тоді, коли "Шепа" зробив їй пропозицію. Це вже був другий рік зйомок, ми до кінця не розуміли, який у стрічки може бути кінець, до чого ми йдемо. І коли він зробив їй пропозицію, ми вирішили, що класно, щоб фіналом чи кульмінацією фільму було весілля. На жаль, так не сталося… І ця частина теж є у фільмі.

Ви знімали похорон "Шепи" — чи вагалися, як це робити й чи робити взагалі?

Головне — не робити це приховано. Якщо ми знімаємо — повідомляємо всіх, беремо згоди. Для нас було важливо отримати дозвіл на те, щоб бути з ними в цей момент. І це стало можливим, зокрема, тому, що наречений "Куби" — "Шепа" — також герой цього фільму, і його родина хотіла, щоб світ дізнався про нього, його боротьбу, про те, ким він був, як несправедливо обірвалося його життя через російську агресію.

Цей епізод знімав сам режисер фільму Єгор Трояновський. У такі моменти камера знімає завжди здалеку, майже із загального плану: ти бачиш усе трохи зі сторони, але тобі не треба бути ближче.

А чи були взагалі кадри — зокрема з тих, що дівчата знімали, — які ви не взяли у фільм, бо, можливо, це надто жорстко чи чутливо? 

Оскільки дівчата — парамедикині, вони багато знімали евакуацію та надання першої медичної допомоги. І це завжди має непростий вигляд для пересічного глядача. У такі моменти ми монтуємося через чорний екран, деякі речі навмисно прибираємо, щоби зменшити психологічне навантаження.

Це дуже тонка грань: як показати повсякденну роботу дівчат — але так, щоб це ще можна було дивитися. Це завжди непрості рішення. Фільм монтувався в Бельгії з визнаною у світі режисеркою монтажу Жоель Алексіс, і вона допомагала нам із цим балансом. Та й загалом у цих питаннях ми більше покладалися на наших західних колег, питаючи в них: "Як вам? Це ще можна дивитися?"

А дівчата нічого не просили прибрати, не ставити?

Вони настільки часто були в роботі, що надсилали все, що відзнімали — у них не було можливості передивитися це, відібрати. Тому дуже важливо було побудувати такі стосунки з героями, щоб вони довіряли тобі й розуміли, що ти не зробиш нічого, що могло б їм нашкодити.

Коли фільм уже був змонтований, вони вперше подивилися його на великому екрані — ми спеціально домовилися з кінотеатром і влаштували для них перегляд — і не було жодного кадру, який вони б попросили прибрати.

Які в них взагалі були враження від побаченого?

Досить складні, бо ніхто ніколи не очікує побачити все своє життя за два роки, сконцентроване на великому екрані.

Це завжди важко — треба з цим побути, щоб прийняти, зрозуміти, чи ти готовий, щоб світ це побачив. Тому вони якийсь час думали, обговорювали, але повернулись і сказали: "Нам подобається".

Природна драматургічна лінія вийшла... А момент поранення "Аляски" теж зафільмований?

Так, причому самими дівчатами: в будинок, де вони жили, прилетів дрон-камікадзе — вони тоді були на вулиці. А потім росіяни, як вони це часто роблять, прислали другий дрон, і він уже поранив "Аляску". У нас є відео, як "Куба" надавала "Алясці" першу медичну допомогу, а потім ми вже багато знімали реабілітацію "Аляски" в лікарні.

Є кадри, де вона сидить, плаче — тобто вона допустила вас знімати такий інтимний момент?

Це якраз знято на телефон: "Аляска" й "Куба" тоді багато обмінювалися відео з телефону. І це теж частина життя: коли тобі боляче, складно, ти можеш надіслати таке відео найближчій подрузі.

У нас була домовленість: ми отримуємо все, чим вони обмінюються. І нам пощастило, що цей матеріал потрапив до нас і що "Аляска" дала згоду на його використання.

У фільмі звучить пісня гурту "Жадан і Собаки". Як ви домовилися з ними про це?

Сергій Жадан і "Куба" — друзі багато років. Свій вірш "Госпітальєрка" він присвятив їй, а у фільмі є момент, де "Куба" цитує Жадана.

Тому Сергій з радістю дав дозволи використати й цю пісню, і свій вірш. Жадан — теж амбасадор фільму, багато підтримує його та "Кубу".

А загалом більшість музики у фільмі — це те, що слухають дівчата. Ми йшли від їхніх смаків, а якщо обирали щось стороннє, питали в них: "А ось таке ви б слухали? Це ваше?" І наша бельгійська режисерка монтажу стала фанаткою української музики. (Усміхається.)

У гості до Залужного

Світова прем'єра стрічки відбулася у Великій Британії на фестивалі Sheffield DocFest. Як вас там сприйняли?

У нас були повні зали й дуже класна реакція глядачів: вони фотографувались із дівчатами, брали в них автографи. Людям, у яких немає власного досвіду війни, важко повірити, що хтось може щодня бути там, виконувати цю надскладну роботу протягом років.

І коли вони побачили "Кубу" й "Аляску" у фільмі, а потім — у залі, це викликало просто шалене захоплення!

Важливо, що і наші героїні, і наш режисер, який теж долучився до ЗСУ, побачили: люди хочуть дивитися кіно про них, спілкуватися з ними. Бо в них іноді є відчуття, що світу байдуже, що людям нецікава війна в Україні.

А в Брюсселі вас як прийняли?

Теж дуже гарно. Там також був міжнародний кінофестиваль у центрі міста, червоний хідник, найбільші кінотеатри. Коли "Куба" дізналася, що в нас будуть ці великі прем'єри, підготувала для себе й "Аляски" сукні власного дизайну. Їхній лейтмотив — жінка-воїн. Вона трошки хвилювалася та спитала мене: "Чи нормально буде, якщо ми будемо в цих довгих красивих дизайнерських сукнях?" Я кажу: "Звісно! Хто, як не ви, має в них бути?"

І коли на червоному хіднику "Куба" й "Аляска" з'явилися в цих сукнях українських воїтельок, це був неймовірний момент! Вся бельгійська преса про це написала, ми були в усіх газетах!

А дистриб'ютор, дізнавшись, що ми зможемо привести "Кубу" й "Аляску" та режисера, зробив тиждень прокату по всій Бельгії, щоб вони могли поспілкуватися з глядачами по всій країні. І ми ще тиждень їздили по всіх містах Бельгії, робили покази та зустрічалися з глядачами — і всюди були повні зали. Зараз ми думаємо про можливість ще одного прокату.

У Великій Британії в дівчат відбулася зустріч із Валерієм Залужним, а він же — не просто посол України, а ще й колишній Головнокомандувач...

Коли ми дізналися, що у нас буде прем'єра в Шеффілді й ми їхатимемо через Лондон, Український інститут, партнер фільму, списався з нашим посольством і запросив пана Валерія на показ. Через свій графік він не зміг потрапити на показ, але сказав: "Я буду дуже радий їх побачити".

І це був дуже класний візит: виявилось, що Залужний знав про "Кубу" й "Аляску" задовго до фільму, слідкував за їхньою діяльністю. Ми говорили про фільм, про службу, про роль жінок в армії — це було емоційно з обох сторін.

Що дівчата роблять зараз — вони повернулися на фронт?

"Аляска" після поранення не змогла повністю відновитися, вона погано ходить і тому не може бути саме евакуаційним парамедиком — тож зараз служить в Києві, в неї трошки інші завдання.

А "Куба" продовжує служити й теж зараз більше навчає інших парамедиків, бо в армії у неї теж були травми, та зір трохи впав. Але, звісно, їй часто доводиться виїжджати й самій.

Який далі шлях фільму? Ми чекаємо на українську прем'єру — якої реакції від українського глядача ви очікуєте?

Не знаю, бо зазвичай у прокат фільм часто йде після фестивальних прем'єр, а ми йдемо в прокат, коли ніхто в Україні фільм ще не бачив.

Звісно, є відчуття, що українському глядачу стрічка має сподобатися, але ж ти ніколи не знаєш. Тому подивимось — наш прокат стартує 14 серпня, попередньо в понад 100 кінотеатрах по всій Україні.

Сподіваємось, що зможемо в певні міста привезти "Кубу" та "Аляску" на допрем'єрні покази. Але це теж вирішується, оскільки дівчата продовжують служити, і потрібно це погодити.

Для нас, напевно, найважливіше — побачити реакцію українського глядача, зрозуміти, чи зробили ми такий фільм, який люди захочуть дивитися тут, бо якраз саме в Україні фільми про війну даються досить важко — люди часто не готові йти й бачити все це на великих екранах.

Але ми маємо гарні відгуки на трейлер і гарні відгуки від українців, які дивилися фільм за кордоном під час прем'єр.

А критики кажуть, що сприймають наш фільм як трагікомедію. І, в принципі, ми з ними погоджуємося: тут є і гумор, і сльози, і радість, і сум — все дуже схоже на наше сьогоднішнє життя, де одного дня все може бути гарно, всі виспались, а наступного дня — трагедія.

Але водночас в якісь моменти у фільмі важко повірити, що все це відбулося з нашими героїнями насправді. Життя іноді вигадливіше за драматургів — і наш фільм це яскраво демонструє.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter