Книжки про Київ і деколонізацію та професійна література: що читають засновниці PR-агенції ahentsiia Аня Білоус і Леся Донець
Колаж: "ТиКиїв"
ahentsiia — це PR-агенція, заснована Анею Білоус і Лесею Донець у 2022 році. Вони говорять про себе "твоя улюблена PR-агенція" і працюють з відповідальними бізнесами та соціальними проєктами. Серед їх клієнтів: Crimea Platform, Khartia, Diia City United, Film UA, Radio NV, Skvot, Suziria Group та інші.
Також Аня та Леся працюють з видавництвом ist publishing, тож мають доступ до найновіших книжок про культуру та мистецтво: частина з них є у нашій добірці, яку дівчата підготували для "ТиКиїв".
Аня Білоус Співзасновниця PR-агенції ahentsiiaПро звичку читати
Читання дає мені оптику, вчить бачити ширше. Воно допомагає краще розуміти людей і контексти, помічати причини та наслідки. Це спосіб тримати форму — інтелектуальну, емоційну та професійну.
Зазвичай я читаю вдома, інколи — у закладах. Але я майже завжди забуваю взяти з собою книжку, навіть коли маю намір почитати деінде, тож зазвичай цього не стається. Зараз читати вдається лише на вихідних.
Про вибір книжок
Я люблю нонфікшн і найчастіше обираю книжки саме з цієї категорії. Мені цікаво дізнаватися, як формувалися культурні течії, звідки виростали попкультурні феномени і якою логікою керувалися люди, створюючи міста, спільноти та сенси навколо них.
З художньої літератури останнім часом мене особливо захоплюють книжки, дія яких розгортається в Києві. Не знаю, можливо, через те, що я колись очолювала міське видання. А може, тому що просто дуже люблю це місто. Мені подобається впізнавати на сторінках знайомі маршрути, місця й маленькі деталі повсякденного життя.
Інколи книжки самі мене "обирають" — через роботу, викладання або особисті стосунки з авторами. Деякі книжки з мого списку — продукт класних видавництв, з якими ми працювали, або твори моїх друзів. Інші — щось корисне для нашого курсу з піару.
Крістофер Мур, The Lust Lizard of Melancholy Cove
Це гумористичне фентезі про життя похмурої бухточки на узбережжі США та її нудних мешканців. Така собі Затока під Одесою, що живе від сезону до сезону. Точніше, жила, доки поруч не прокинувся ящір і не вийшов "на полювання". Ну як на полювання — розпилювати ендорфіни, зваблювати й по-тихому їсти людей.
У цій історії є вбивства, п'янки, перестрілки, секс божевільної красуні з рептилією та ще багато всякого. "Ящір пристрасті з бухти смутку" — це абсолютне щастя і найкраща втеча від реальності.
Володимир Винниченко, "Записки кирпатого Мефістофеля"
Міський роман, дія якого розгортається у Києві початку ХХ століття — а саме у 1910-х роках. Місто тут є ще одним головним героєм на рівні з кирпатим Мефістофелем — адвокатом Яковом.
Головний герой приміряє на себе образи циніка та романтика. Він довго женеться за фантазіями, перш ніж визнати реальність і зробити вибір між закоханістю та обов'язком. Дуже чесний, захопливий, місцями неприємний текст.
Віра Агеєва, "Марсіани на Хрещатику"
Це книжка про культурне життя Києва 1920-х. Місто, у якому відбувалося більше, ніж нам описували у підручниках. Тут жили, зустрічалися, сперечалися й закохувалися поети, митці, театрали. Підмогильний влаштовував вечірки у своєму кабінеті, Тичина й Курбас перекидали чарку на Городецького, а десь поряд, на Хрещатику, пили каву Зеров, Рильський або Винниченко.
Враження, ніби читаєш сітігайд минулого сторіччя. У ньому описано, як культурний рух народжувався в кав'ярнях, квартирах, навіть у більярдних і на київських тротуарах. Це книга для тих, хто любить Київ — складний, живий і трохи дивний.
Ольга Сідоріна-Вілкінс, Gimme Shelter
Ще один міський роман, але вже про Київ 2010-х. Перше кохання, улюблені та не дуже роботи, лонг-айленди у "Шаленій мамі", Євромайдан і дорослішання особистості. Головна героїня Віра — це трохи кожна з нас, нинішніх 30-річних.
Ця книга — ностальгічний спогад про юність і про місто, яким воно було ще зовсім нещодавно. Останній розділ розчулив мене до сліз, наче доторкнувся до якихось моментів, які не вдалося відрефлексувати 10 років тому.
Раян Голідей, Trust Me, I'm Lying
Це книжка про те, як насправді працює медіаполе: новини, заголовки, "блискавки" й механіка уваги. Голідей пояснює, чому інформація часто поширюється не за принципом важливості чи правдивості, а через емоційність або скандальність.
Trust Me, I'm Lying — не інструкція, як стати маніпулятором або сірим кардиналом піару. Це дуже корисний текст, який дає глибше розуміння екосистеми медіа та вчить усвідомлювати відповідальність за те, що та як ми виносимо в публічний простір.
Вероніка Селега, Кирило Андрєєв, Олена Козелецька, "Так би мовити"
Ще одна книга, яку можна зарахувати до професійної літератури. Це збірка практичних порад про те, як готуватися до публічних виступів і почуватися в них упевненіше.
Автори — засновники школи риторики, які роками працювали з політиками, управлінцями та іншими публічними людьми. У цій книжці зібрано їхній прикладний досвід. Корисне читання для всіх, хто працює з комунікаціями й регулярно має говорити вголос — на сцені, перед камерою чи на зустрічах.
Йонас Мекас, "Розмови з кінорежисерами"
Новинка від ist publishing, яка поки доступна лише за передзамовленням. Але нам пощастило працювати над релізом цього видання, тож я вже читала кілька фрагментів.
Мекас — литовсько-американський режисер, якого називають батьком авангардного кіно. Ця книга — збірка його розмов з Енді Ворголом, Аньєс Вардою, Джоном Кассаветісом та іншими митцями. Це не класичні інтерв'ю, а дружні розмови про свободу, процес і сенс творчості.
Леся Донець Співзасновниця PR-агенції ahentsiiaПро звичку читати
Останнім часом я знаходжу в книжках відпочинок і спосіб абстрагуватися від обставин. Це як спорт — поки тренуєшся, забуваєш про відключення й список завдань на завтра.
Років десять тому я втратила навичку читати багато й на постійній основі — здається, це сталося саме тоді, коли я перейшла в онлайн-журналістику й почала обробляти купу текстової інформації за день. З кожним роком ставало все важче фокусуватися на книжці, і лише нещодавно я зрозуміла, що весь цей час просто неправильно обирала, що, де та як читати.
Тепер я планую читання як окрему приємну частину дня. Художню літературу намагаюся слухати в аудіоформаті під час прогулянок, а нонфікшн читаю на вихідних у кафе чи вдома, але обов'язково з олівцем і sticky notes, щоб відмічати думки, які зрезонували.
Про вибір книжок
З нонфікшном усе просто — читаю тих авторів і про ті сфери, які мені цікаві. Останнім часом багато досліджувала тему війни та українсько-російських відносин, історію загалом і соціологію. Час від часу читаю й бізнес-літературу — зазвичай, коли потрібно підсилити конкретні навички у власній справі, наприклад, найм або вибудовування здорової взаємодії в команді.
А от із художньою літературою все дещо хаотичніше — часто читаю просто те, що впадає в око в моменті пошуку. Але переважна більшість останнім часом — це саме українські автори. Десь — пропущені твори зі шкільної програми, десь — сучасники, яких усі обговорюють, а десь — класики, яких раніше було неможливо так глибоко зрозуміти.
Маріам Найем, "Як вдихнути вільно. Посібник з деколонізації"
У 2022 році я натрапила на подкаст Маріам Найем "Де ми?" — серію розмов про колоніальне минуле України та його вплив на сьогодення. Ця книжка його логічно продовжує, розкриваючи поняття колоніалізму, імперіалізму та різні, зокрема й емоційні, аспекти деколонізації.
Це все описано зрозумілою людською мовою і з надзвичайною турботою. Авторка ніби огортає в теплі обійми та каже: з тобою все окей, і ти не один. Це нормально, що ти злишся (особливо на росіян), що чогось соромишся, а інколи здаєшся собі самому недостатнім. Ми всі росли в колоніальному контексті — ось як це на нас вплинуло й ось що з цим робити.
Софія Андрухович, "Катананхе"
Перша книга Софії Андрухович, яку я прочитала, справила на мене надзвичайне враження. Передовсім тому, що вкрай важко описати, про що вона. Книга —наче криве дзеркало, в якому в один момент бачиш звичайну реальність, а наступної миті переживаєш психоделічний тріп, і так — раз по раз.
Євген Лір, Ростислав Семків, Антологія есеїв "Культурна експансія"
Це добірка талановитих і цікавих есеїв від фахівців у різних культурних галузях про всі ті сфери, у яких росія насаджувала власний погляд та статус. Архітектура, музика, мистецтво, авангард, література, телебачення — гарантую, що твої очі розкриються ще більше, ніж раніше.
Джон П. Стрелекі, "Кафе на краю світу"
Це дуже проста, майже притчова історія: герой випадково потрапляє в маленьке кафе, де в меню замість страв — запитання про сенс життя. Книга читається за вечір і не намагається вразити складністю — навпаки, її сила в максимальній ясності. Головний інсайт: ми часто живемо "на автоматі", плутаючи зайнятість із наповненістю, а справжні питання про те, навіщо ми живемо і що робить нас живими, відкладаємо на потім.
Раджу тим, хто проходить через фазу "А навіщо все це?", але не готовий до важкої філософії. Це книга для паузи — у відпустці, після вигорання, на етапі змін. Вона навряд чи переверне життя, зате може м'яко підсвітити правильні питання і дати відчуття, що сумніватися й переосмислювати — нормально.
Валерія "Нава" Суботіна, "Азовсталь. Сталева пресслужба"
Щоденник жінки, що служила в пресслужбі "Азову" під час боїв за Маріуполь. Книжка сильно б'є саме буденністю: повідомлення для медіа між обстрілами, формулювання слів, які мають утримати увагу світу, і постійна відповідальність за кожну фразу. Я ціную цю розповідь за можливість подивитися на роботу медійників у надзвичайно важких умовах і за жіночий погляд на війну.
Проте будьте готові: авторка детально описує події в місті та на "Азовсталі" у моменти найзапекліших боїв, тож читати її може бути морально важко.
Микола Куліш, "Мина Мазайло"
Короткий текст із довгим посмаком. Микола Куліш написав "Мину Мазайла" у 1928 році. П'єсу вперше поставили того ж року в театрі "Березіль" Леся Курбаса в Харкові — і вона одразу стала гучною подією, бо дуже прямо й боляче зачіпала тему українізації, мови та ідентичності.
Якщо прочитати п'єсу сьогодні, майже століття потому, вас вразить циклічність історії й те, як покоління раз по раз роблять одні й ті самі помилки.
Орхан Памук, "Музей невинності"
Історія про кохання, яке не стало взаємним, але стало всепоглинаючим. Вона повільна, болісно детальна, і вам доведеться "продиратися" через перші глави, але в кінці ви житимете цією розповіддю.
Я читала всі ці описи стамбульських вуличок так, наче й сама ходила там, а в якийсь момент відкрила пляшку ракії, щоб підіймати чарку тоді ж, коли її пив головний герой. Тепер дуже хочу одного дня опинитися у фізичному музеї, який Орхан Памук відкрив у Стамбулі як продовження цієї книги.
