Що дивиться команда кінофестивалю KISFF: улюблені короткометражні фільми

Колаж: "ТиКиїв"

За 15 років існування кінофестивалю KISFF у кожного з організаторів назбиралася власна колекція улюблених короткометражних фільмів. Це ті стрічки, які хочеться передивлятися, радити друзям або просто згадувати через роки. З нагоди 15-го KISFF ми попросили команду найбільшого в Україні фестивалю короткого метру поділитися саме такими особистими фаворитами.

Я обожнюю психологічні горори, тож коли думаю про найулюбленіший короткий метр, одразу спадає на думку "Чорна вежа" Джона Сміта. Вперше я побачила цей фільм на фестивалі "86" у Славутичі, й тоді він мене підкорив своєю лаконічністю.

Упродовж 20 з хвостиком хвилин нічого не відбувається, але напруга весь час наростає. Це кмітливий і майстерно побудований саспенс. Разом із героєм, якого, здається, жодного разу за всю стрічку не бачимо, ми проживаємо екзистенційний жах переслідування водонапірною вежею.

Цьогоріч у програмі "KISFF: 15 років короткого метру" представлено 15 знакових українських короткометражних фільмів за результатами опитування кіноспільноти. Але є ще одна стрічка, яку мені хочеться окремо згадати, — "Лелеки завжди повертаються додому" Ґали Козютинської.

Це сильний і щемкий документальний фільм. Режисерка запрошує нас у свій затишний, теплий, сповнений любові оазис — аж доки в цей оазис не вривається повномасштабна війна. Стрічка завдає болю, але водночас дає надію, що навіть якщо рана до кінця не загоїться, ми станемо більшими та зможемо обрости навколо неї, наче сад.

Обрати улюблений короткометражний фільм — для мене майже неможлива задача. Але хочу згадати, напевно, перший короткий метр, враження від якого пам'ятаю досі. Це "Людська маса" Ґабріеля Ґоше. Я побачила його під час роботи на кінофестивалі "Молодість" у далекому 2013 році — він тоді отримав гран-прі.

Це напружена й болісно актуальна історія про безробітного чоловіка, який запізнюється на кілька хвилин до центру зайнятості та стає заручником бездушної бюрократичної системи. Фільм варто побачити всім, бо він точно показує, що відбувається, коли за правилами та процедурами перестають бачити живу людину.

Якщо говорити про українські короткі метри, то мій all-time favorite — це "Кохання" Микити Лиськова.

Думаю, багато хто вже бачив цей фестивальний хіт, але буде додаткова нагода ще раз переглянути його в нашій добірці "KISFF: 15 років короткого метру". Подивитися варто за абсолютно унікальну авторську оптику та за неймовірний іронічний і щемкий підхід до нашого минулого й сьогодення.

За роки роботи на фестивалі я побачила безліч цікавих фільмів, але зі мною назавжди "Симфонія 42" Реки Бучі. Стрічка відкрила для мене цю авторку, і я стежу за її новими роботами, які ми також неодноразово показували у програмах KISFF.

Це шедевр постмодерністського гумору, де абсурд, іронія та сюрреалізм оголюють людську потребу знаходити сенс у хаосі буденності. Фільм сміється над нашою серйозністю, самотністю та прагненням пояснити незбагненне й має супервиразну візуальну мову.

З українського виділю "Людину з фотоапаратом" Віталія Кікотя — як досить рідкісного представника трагікомедії в короткій формі.

Світ кримінального фотографа Арістарха будується на бажанні самовираження через творчість, яку він намагається втілити в найхимерніших обставинах 1990-х. Для мене це тонка робота з часом і типажами, яка не ностальгує, а навпаки, показує, що світ змінюється, а люди та їхні мотивації — ні.

Якщо спитати мене про улюблений український короткометражний фільм, я одразу назву "Ґолден лав" — аж від зубів відскочить. Це класика з фільмографії Павла Острікова 2016 року виробництва.

"Ґолден лав" — кіно універсальне, для всіх часів і народів. Проте повною мірою відчути та прожити його можемо тільки ми, українці. Воно нагадує про прості людські потреби — знайти "своїх" і бути близькими. А також показує, як мало треба хронометражу, тексту й ресурсу, щоб на екрані все ж сталося диво.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter