Що треба знати про артпроєкт “Ключі”: розповідає фотографка
Фото надала авторка артпроєкту Оксана Боровець
Київська фотографка Оксана Боровець створила артпроєкт “Ключі” про втрату українцями дому внаслідок російсько-української війни.
Минулого року в соцмережах вона запропонувала вимушеним переселенцям поділитися історією свого від'їзду з рідного міста, переживань та адаптацї в новому середовищі. До тексту люди додавали фото ключів від оселі, яку довелося залишити.
Дописи з колажами у візуальному стилі дизайнерки Олени Кузьміної та розповідями учасників проєкту фотографка почала публікувати в інстаграмі та фейсбуку. Згодом вирішила також додати до них переклади англійською, зроблені друзями, для розповсюдження інформації серед іноземної аудиторії.
Ми дізналися подробиці проєкту в авторки. Ось що розповіла Оксана Боровець.
Про появу ідеї
Торік упродовж дев'яти ночей у сховищі, семи днів у дорозі, двох тижнів адаптації доньки до нових умов та майже місяця поза межами України постійно запитувала себе: що я можу зробити для перемоги? Зрозуміла: це те, що мені вдається найкраще – створювати сенси.
Мій проєкт став спробою показати та осмислити травматичний досвід втрати домівки через візуальний символ ключів та особисті переживання українців.
Про важливість проєкту
Кожна історія, якою зі мною ділилися, стала способом розповісти світові про війну своїми словами. Тут ідеться про відсутність безпеки, навіть маючи дім і ключі від нього. А водночас про цінності, яких ми не віддамо, навіть ключі втративши.
Проєкт торкається цінного персонального досвіду — чутливого й болючого. Бо він стосується втрати, тривог, відчуття небезпеки. Про це варто говорити задля спільного пережиття цієї втрати.
Люди дякували за цю ініціативу, бо отримали простір, щоб висловитися, написавши власну історію, зафіксувати свої емоції, зрозуміти, що вони не одні у цих переживаннях, і знайти підтримку. Це має навіть певний терапевтичний ефект.
Про зібрані історії
Реалізацію проєкту я розпочала у квітні 2022-го. За рік зібрала вже понад 50 історій. На сьогодні опубліковано 39, решта — на різних етапах підготовки. Кожна з них для мене особлива. Хотіла би поділитися уривками з деяких.
Історія блогера Тараса з Харкова
"Дуже дивне відчуття, коли розумієш, що фото й відео з тим, як російська ракета знищує твій дім, бачить весь світ. Відео з’являється на найбільших світових каналах і на перших шпальтах газет.
Насправді це не нормально писати в сторіз "я живий". Не нормальний сам факт того, що виникла потреба писати це.
Першого березня 2022-го, коли ракета вдарила по Харківській обласній адміністрації, вона зруйнувала мою квартиру. Після усвідомлення ситуації сказав своєму другу: "Якщо це ціна, яку маю заплатити і це мій внесок для перемоги, то плачу його без жодних вагань".
У середині квітня я приїздив для того, щоб забрати собаку, забити вікна в квартирі й трохи розгребти завали. Дерево і скло. Саме так описав би стан квартири. І таких квартир у Харкові насправді тисячі.
Мабуть, та поїздка в Харків була мені потрібна для того, аби мати відчуття, що можу повернутись в рідне місто в будь-який момент. За ці місяці війни я встиг пожити в Полтаві, Кременчуці, Івано-Франківську, Моршині й Києві. За цей час зрозумів для себе важливу річ. Ракета може відібрати в мене квартиру, але не може відібрати в мене дім. Бо мій дім — це Україна", — пише Тарас.
Історія культурної менеджерки Яни Плотніцької з Києва
"Ми не почули вибухів під ранок 24 лютого. Ми були, мабуть, надто ослаблені після щойно минулого ковіду, тому міцно спали.
Прокинулися від дзвінка на мобільний, десь о 6-й. Пам'ятаю, як психанула: кому спало на думку дзвонити о такій порі?
А потім психи просто розтанули: "Збирайся, війна почалась".
Ми розуміли ключове завдання: забрати з Києва дитину. Що робити далі – чітко не знали. Я збирала малючкові речі й думала про те, що досі не надрукувала всі фото для цього альбомчика. І що той альбомчик не влізе нам у рюкзаки. Я панічно шукала свій перстень з викарбуваною датою народження Остапчика.
Ми вийшли з дому десь о 7:30, залишивши за дверима наш маленький, але такий затишний світ. Далі – усе як у тумані", — пише Яна.
Історія письменниці Слави Світової з Києва
"Я їхала в Берлін у лютому 2023 року, бо мене обрали учасницею міждисциплінарної мистецької резиденції.
Усі можливі стрічки новин в Україні та світі якраз писали про великий повторний наступ, який з дня на день знову готує росія. Ракетні обстріли почалися, щойно я доїхала до Берліна й поселилася в готель.
Моя десятирічна донька залишилася в Києві. Я стояла посеред готельної кімнати, тримала в руках мобільний телефон, дивилася, як шириться червоним повітряна тривога Україною, і не дихала.
На столі лежала картка-ключ від мого тимчасового прихистку на одну ніч. На картці було написано: "Ти маєш ключ". У кишені мого пальто, що висіло на гачку в готельній шафі, лежав сріблястий металевий ключ на жовтому кільці. Ключ від моєї квартири у Києві. Ще ніколи так сильно я не хотіла негайно повернутися додому", — пише Слава.
Про розвиток і підтримку проєкту
Проєкт я створила самостійно, на волонтерських засадах. А продовжив розвиватися він за підтримки програми Vidnova Fellowship Ukraine. Про стипендію для відновлення мистецької діяльності мені розповіла подруга, блогерка й перекладачка Ірина Лісова. Вона з початку повномасштабного вторгнення перебувала в Берліні та стала стипендіаткою "Віднови" для українців за кордоном. Ірина дізналася, що програма розширює свою діяльність на тих, хто повертається додому. Порадила мені податися на участь.
Першого вересня 2022-го я разом зі своєю дворічною донькою повернулася в Україну з Польщі. Завдяки співпраці з "Відновою" я мала змогу продовжити "Ключі", а також відновити своє навчання та мистецьку діяльність – портретну фотографію.
Удома я продовжила документування історій і спільно з експерткою з комунікацій Марічкою Бровді розробила стратегію розвитку та просування проєкту. Крім того, готую візуальну концепцію виставки, яку планую організувати.
