Що треба знати про фільм "Королі репу": розповідає режисер
Кадр із фільму "Королі репу". Фото: Adastra Cinema
Музична кримінальна драма "Королі репу" режисера Мирослава Латика йде у прокаті з 3 серпня. Це один із найочікуваніших фільмів цього місяця, а також одна з найяскравіших українських новинок року.
Фільм розповідає про 17-річного випускника сільської школи Діму на прізвисько Казан. Він пише музику і виступає у місцевому клубі разом із найкращим другом Женею Арахісом. Найбільша мрія хлопця — стати успішним репером. А ще він закоханий в односелицю Свєту і намагається привернути її увагу.
Одного разу Казан погоджується підвезти бандитів, які втягують його у викрадення авто. Так він потрапляє у світ криміналу. Те, що спочатку здається нагодою швидко підзаробити, згодом призводить до невідворотних і неприємних наслідків.
Це третій повний метр Мирослава Латика, який зняв кримінальну комедію "Халепа на 5 baksiv" і пригодницький детектив "Максим Оса: золото Песиголовця". Також це один із останніх проєктів продюсера Юрія Мінзянова, який помер 7 листопада 2020 року. Серед найпомітніших його робіт — трагікомедія "Припутні", драма "Погані дороги" та екшен "Безславні кріпаки".
Композитором "Королів репу" став електронний музикант Павло Ленченко, більш відомий під псевдонімом Cepasa. Саундтрек складається з творів українських артистів — переважно реперів, але не лише. Окрім композицій самого Cepasa у фільмі звучать пісні KALUSH, KAZKA, Krechet, Freel, Levyy MC тощо.
Казана зіграв актор Михайло Дзюба, Свєту — Карина Химчук, а Арахіса — співак Антон Вельбой. Для всіх трьох це дебютні ролі в кіно. Ще у стрічці знялися Ірма Вітовська, Дмитро Хом'як, Андрій Борис, а також Юрій Кулініч, який втілив головного антагоніста — ватажка банди на прізвисько Сухий.
Знімальний процес проходив 2020 року переважно в Київській області. Прем'єра відбулася ще 2021-го у Національному конкурсі Одеського міжнародного кінофестивалю. Згодом стрічку показали на кінооглядах "Київський тиждень критики" у столиці та "Миколайчук Open" у Чернівцях. Прокат планували на 2022-й, але перенесли через повномасштабне російське вторгнення.
За словами авторів, фільм про боротьбу за успіх, кохання і виживання поєднує кримінальну інтригу, любовну історію, яскраву музику та стильний візуальний ряд. Погоджуся з цим описом і додам, що стрічку можна назвати не лише вдалою сумішшю жанрів, як-от драми, мелодрами, музичного кіно, трилера та елементів комедії. А й своєрідним поєднанням американських кінематографічних впливів, але переспіваних на український лад.
Я б описав картину як колоритну суміш елементів "Восьмої милі" Кертеса Генсена та "На драйві" Едгара Райта. При цьому вона автентично втілена в наших реаліях на різних рівнях — від соціального і географічного контексту та образів персонажів до діалогів і музичного супроводу.
Результат перевершує очікування від такого несподіваного для вітчизняної індустрії проєкту й робить "Королів репу" одним із головних відкриттів у нашому жанровому кіно. Яке, проте, ризикує залишитися малопоміченим широкою аудиторією. Хоча зовсім не поступається й заслуговує на не меншу увагу, ніж інша цьогорічна "майже кримінальна історія" — хіт Антоніо Лукіча "Люксембург, Люксембург".
Більше про свій фільм режисер "Королі репу" Мирослав Латик розповів під час публічного обговорення після преспоказу, що відбувся у столичному кінотеатрі "Оскар" у торговельно-розважальному центрі Gulliver. Ось найцікавіші цитати.
Про суть фільму
Це драма з великою кримінальною складовою, що розповідає про втрату мрій. Історія про молодих пацанів, які мали прагнення, й один із них усе просрав. Кіно динамічне, несеться в ритмі майже до фіналу. Закінчується зі сльозинкою.
Про залучення у проєкт
Натхненником проєкту 2019 року став продюсер Юрій Мінзянов, до рук якого потрапив цей сценарій. Ми з ним були заочно знайомі, й він якось зателефонував і каже: "Хочу робити про реперів, от є текст". А це був період, коли почало з'являтися багато нової української музики, зокрема й хіп-хопу. Наприклад, тоді лише створили гурт KALUSH. І от Мінзянов запропонував підстаркуватому мені знімати про молодь.
Перша прочитана версія сценарію була важкою для мене. Там було більше про 1990-ті, а деякі лінії — лютий треш. Вирішив змінити, й ми почали переписували текст. Зробили тоді прикольний тизер — презентували його на пітчингу Держкіно й виграли. Потім була пауза — якийсь стоп по грошах. А навесні наступного року Юрій каже: "Все, запускаємо". І почалися зйомки.
Про особисті рефлексії
Напевно, єдине, що я найбільше знаю про реп, то це фільм "Восьма миля". Але наша історія насправді не те щоб про реп, а про мрії та їх втрату, тож я її складав інакше. Просто тут багато музики цього жанру, тому стрічка й має таку назву і у такому ключі розповідається.
Для мене це кіно передусім про такі моменти, що в моєму житті теж були під час дорослішання, особливо у віці від 17 до 19 років. Коли можеш зробити якусь одну дурницю й загубити собі все життя.
Але ця історія не трешова і не про 1990-ті. Це більше моя алюзія на власні нульові, коли мені виповнилося 20. Хоча насправді якщо зараз проїхати кілометрів 150 від Києва в будь-якому напрямку — це все зображене на екрані буде тут. Ми продовжуємо жити в цьому пострадянському просторі та його ідеях. Це питання провінційної периферії та культурного фронтиру.
Про реакцію глядачів
Після прем'єри на Одеському кінофестивалі його генеральна директорка Анна Мачух сказала, що її здивувало, наскільки полярно сприйняли наш фільм. Якась частина глядачів відгукувалася, що це крутяк. Інші ж говорили, що ні, це треш і про 1990-ті. Так само багато людей неоднозначно сприйняли наше жанрове поєднання. Бо ж ніби почали з комедії, а перейшли у кримінальну драму — "а як це сталося? а що робити?"
Про жанрові особливості
Мені подобається змішування жанрів. Фільм, звісно, задумувався саме для широкої аудиторії, але він не в одній ноті. Стрічка подібна до життя, під час перегляду емоційно гойдає. Так само, як і наше сьогодення. Коли зранку читаємо, що когось вбили, а в обід бачимо, що наші дрони кудись прилетіли.
Можливо, багатьох відлякує така непроста суміш, що виходить за межі конкретного жанру. Адже коли дивишся кіно, простіше розуміти якийсь один жанр. Але мені вона дає відчуття реалізму. З тієї ж причини мені цінний, наприклад, Антон Вельбой у цьому кіно. Тому що він не грає, він у кадрі є Вельбоєм, якого просто по-іншому називають.
Про Юрія Кулініча у ролі лиходія
Насправді спочатку роль головного бандита на прізвисько Сухий мав виконувати інший актор — Яків Ткаченко. Але ми з ним посварилися й перестали спілкуватися. Кажу Юрію Мінзянову: "Давайте змінювати". Він відповів, що вже пізно. Пояснюю: "Він мене битиме на зйомках. Я йому щось скажу, образиться і буде некрасиво".
Тоді якраз відзняли новелу з "Поганих доріг", де Юрій Кулініч зіграв "денеерівського" бойовика, який тримає в полоні київську журналістку. Мінзянов показав мені фрагмент і каже, що от є Кулініч, про якого зараз ще ніхто не знає. Я сказав: "Сто відсотків, беремо".
Тобто фактично це не був кастинг. Ми не шукали цього героя. Подивилися й погодилися, що треба брати на репетиції. І от ми з Михайлом Дзюбою та Вельбоєм репетируємо, і я вийшов за кавою й бачу якогось чувака в темному коридорі. Мені стало якось неприємно від того, що він там стоїть. Зробив каву, забіг назад і кажу: "Там якийсь страшний тип, зачиніть офіс". Потім виявляється, що це Юрій Кулініч, якого я не впізнав.
Насправді Кулініч — дуже світла людина. Але йому вдається переключатися. Зло у нього виходить розумне, хитре, підступне, небезпечне. Здатне просто розщепити, а не лише побити. Є в нього така органіка, що він не став плоским Сухим. Раніше це мав бути більш однозначний персонаж — такий, що прийшов і наваляв. А у виконанні Кулініча це щось страшне. Навіть у сцені, де він пропонує гроші Казану. Розумієш, що це переломний момент для головного героя.
Про українське кіно
Герої на екрані чи ні — важливо не це. Потрібен саме український контекст. Різного жанру, наповнення та якості.
Я б хотів побачити вітчизняне кіно про російсько-українську війну рівня "Цільнометалевої оболонки" чи "Апокаліписису сьогодні". Проте при нашому загальному бюджеті й ВВП країни це треба років із десять чекати та збирати всі донейти з культури заради випуску одного такого фільму.
А ми маємо вже й постійно наповнювати свій простір власним культурним контекстом. І створювати різноманітне кіно, тому що людям різне подобається. До того ж збільшення кількості своїх творів — це єдина можливість обірвати зв'язки з радянським минулим.
