Що треба знати про фільм "Бачення метелика": розповідає режисер
Фото: Arthouse Traffic
Воєнна драма "Бачення метелика" вийшла в національний прокат 6 квітня.
За сюжетом, київська філологиня Ліля у 2014 році вирушила доброволицею на Донбас. На фронті вона стала аеророзвідницею з позивним "Метелик". Після трьох років служби жінка потрапила в російський полон, де стала жертвою зґвалтування. За два місяці Лілю звільнили за обміном. Після повернення до рідного міста лікується й намагається адаптуватися до мирного життя та знайти спільну мову з близькими. Але раптом дізнається, що вагітна від наглядача катівні. Вона вагається, зробити аборт чи народити дитину. Не всі готові прийняти її рішення.
"Бачення метелика" – дебютний ігровий повний метр режисера Максима Наконечного, одного з продюсерів і сценаристів документальної картини "Цей дощ ніколи не скінчиться". До роботи над проєктом у кадрі та поза кадром він залучав людей із воєнним досвідом – військових, парамедиків, волонтерів, зокрема колишніх бранців. Працював із майже повністю жіночою творчою групою.
Головну героїню зіграла акторка Маргарита Бурковська. Частину ролей виконали непрофесійні актори. Співсценаристка – Ірина Цілик, авторка фільму "Земля блакитна, ніби апельсин".
Прем'єра "Бачення метелика" відбулася торік на Каннському кінофестивалі у Франції. Загалом стрічку показали на кінооглядах у понад 20 країнах. На Одеському кінофестивалі вона здобула нагороду за найкращий український повнометражний фільм.
За словами режисера, після 24 лютого його картина актуалізувалася.
Знімаючи, я плекав надію, що фільм здебільшого буде про минуле й про наслідки війни, з якими ми як суспільство мали би впоратися. Але це виявилося кіно про наше теперішнє й майбутнє, про передчуття великої війни та місце, яке свідомо займає в ній кожна людина, – зізнається Максим Наконечний.
Більше про стрічку режисер розповів під час публічної розмови після прем'єрного показу в кінотеатрі "Жовтень" у межах фестивалю "Київський тиждень критики".
Чому вирішив знімати про доброволицю
У мене не було наміру створювати фільм на якусь конкретну тему. Ідея з'явилася, коли я монтував документальний кіноальманах "Невидимий батальйон". Проєкт складався з шести портретів військових і ветеранок. Одна з героїнь сказала, що для неї найстрашнішим був полон. Навіть домовилася з побратимами й посестрами, щоб пообіцяли вбити її у ситуації загрози ворожого полону. Мене глибоко вразило таке зізнання. Почав думати про її репліку, і так народилася зав'язка історії про жінку, яка повертається з полону й дізнається про вагітність через зґвалтування російським військовим.
Коли в мене вже була готова фабула фільму, пішов до Ірини Цілик, режисерки саме тієї частини альманаху. Думав просто попросити про умовне благословення, а потім запропонував разом написати сценарій, і вона погодилася.
Як висвітлював жіночий досвід війни
Я розмірковував, чому в мене народилася історія про становище жінки на війни. А саме про військову, яка пройшла полон, де зазнала сексуального насильства і тортур. Зрозумів, що ситуація Лілі дозволяє сконцентруватися на дечому важливому. Це найяскравіший і найгостріший приклад усіх морально-етичних викликів і дилем, з якими ми як країна стикаємося у війні. Головна героїня – це певний взірець, маяк для травмованого суспільства. Написання цієї історії було для мене пошуком морального орієнтира.
Щодо жіночої оптики на війні, то з одного боку, я міг би не виділяти її окремо. Адже це те, за що жінки борються наразі – забезпечення рівності прав і сприйняття. Один із проявів – тепер вони можуть обіймати будь-яку військову посаду. Проте все ж таки, як на мене, саме жіноча перспектива на фронті більш інклюзивна й може більше розказати про цей досвід і про те, як впоратися з наслідками війни, навіть коли вони невидимі та пролонговані.
Як зображував насильство на екрані
Ми з усіма співавторками від самого початку мали намір зберігати дистанцію, не показувати нічого експліцитного у спогадах про перебування в полоні. По-перше, це був би найлегший підхід. По-друге, історія не про сам полон, а про наслідки. По-третє, у процесі підготовки ми досліджували тему, спілкуючись із багатьма жінками та чоловіками, які пройшли фронт і безпосередньо полон, де зазнавали катувань, ставали жертвами тих чи інших злочинів. Через діалоги з ними ми зрозуміли, що саме такий камертон і дистанція є життєвими.
Ми побачили, що людина, яка була в полоні, сама існує зі своїм досвідом. Якщо ти цього не проходив, ніколи не зможеш повністю осягнути. Тому немає сенсу в кіно намагатися за допомогою засобів виразності передати відчуття такої травми. Краще показувати наслідки, те, що її супроводжує або спонукає. До того ж ці люди самі повністю не заглиблюються у власний досвід, принаймні назовні. Вони намагаються не надто занурювати у це співрозмовників, тримають дистанцію, певний бар'єр.
Крім того, насправді ці травматичні спогади є фрагментарними. Їх викликають іноді спонтанні та неочікувані речі. Наприклад, одна ветеранка нам розповідала, що коли вона їде в машині, а сонце надто низько та пробивається крізь дерева, від чого світло мерехтить, – у неї виникає бажання відчинити дверцята й вистрибнути на повному ходу. Бо це їй транслювало відчуття небезпеки. Тож ми вирішили шукати якісь маленькі деталі, що подібним чином повертають Лілю думками та емоціями в минуле. Такий підхід здався нам делікатнішим і реалістичнішим. Зможе пояснити глядачам без подібного досвіду, як людям живеться із травмою.
Яку роль у стрічці відіграє медіа
Медіа у фільмі присутні з кількох причин. По-перше, нині це невіддільна частина нашого життя. Ніби крім фізичного тіла та свідомості у нас тепер є ще й медійне тіло. А російсько-українська війна – чи не перша, за перебігом якої можна повністю спостерігати онлайн. Це теж має свої особливості та наслідки.
По-друге, важливо було показати, що медійність ситуації Лілі – це погляд на неї ззовні, що не репрезентує її справжню особистість та історію. Це лише спрощене і сплощене, узагальнене відображення та сприйняття реальності. Наприклад, коли всі начебто знають, як жінка в такому становищі має вчинити. Такий зовнішній погляд тільки підкреслює, що героїня бореться за власне бачення себе.
Так само було показово, коли я давав певним людям прочитати сценарій для різних виробничих цілей. Усі також знали, що мала зробити Ліля і як змінити текст, щоб це була добра історія. І не так, як вийшло в кіно.
Як обрав виконавицю головної ролі
Рита Бурковська була затверджена на роль ще навіть до першого драфту сценарію. Коли ми записали пробу з нею, я побачив, що вона має якусь унікальну природу та здатність зберігати її перед камерою. Також зрозумів, що в неї є чітка позиція акторки, мисткині, громадянки, жінки, людини. І вона свідомо транслює її власною грою. Тобто не просто виконує завдання, написане у сценарії, а своєю роботою маніфестує ті чи інші речі. Це цінне та рідкісне явище.
Я знав, що Рита точно зробить свою Лілю. Не ту, яку я або глядачі від неї очікуватимуть. Зрозумів, що треба з нею працювати, бо саме про це фільм. Про боротьбу жінки, що має власне бачення свого життя, яке далеко не завжди корелює з поглядом на неї ззовні, але вона все одно стається в цьому баченні себе.
Як фільм сприймають за кордоном
Для багатьох закордонних глядачів ця стрічка відкрила той факт, що у нас не було ніякого замороженого конфлікту, а понад вісім років триває війна. У когось виникав дисонанс. Питали: "Це про який рік, про 2022-й? Коли ж ви встигли зняти?" Інші казали, що тепер вже точно розуміють, що вторгнення відбулося не 2022-го, а 2014-го. Тобто перший ключовий момент – це інформаційно-просвітницька, пояснювальна функція нашого фільму.
Другий момент: хоча я й не люблю такий епітет, але всі говорили, що це смілива робота. Бо показує цілий зріз суспільства у війні з усіма наслідками, травмами й викликами. А людей, які воювали, передусім не героїзує, а гуманізує. І після перегляду європейці виявляли цікавість до порушених у стрічці проблем. Не тільки щодо власне російської агресії. Запитували і про становище та оптику жінки на війні, і про взаємини всередині ветеранської спільноти та сприйняття ветеранів цивільними, і про радикалізацію суспільства.
Мій висновок із закордонних показів загалом такий: здається, зокрема завдяки нашій картині європейці побачили, що це понад восьмирічна війна, що є боротьбою українців за свободу. Вони зрозуміли, що це екзистенційна війна. Не просто армія воює за частину наших територій, а весь народ воює за свою ідентичність, гідність, незалежність і сам факт свого самостійного існування.
